Я не зупинюся, доки не відстою свої права, — активіст зі Львова про гомофобію, Марш рівності і толерантність

Історією про те, як Олександр усвідомив свою сексуальну орієнтацію, враженнями від Маршу у столиці, а також міркуваннями, чи можливий справжній Марш рівності у Львові, він поділився з читачами(-ками) Дивись.info.

Коли ви усвідомили свою сексуальну орієнтацію?

Я зрозумів, що я гей, десь у віці 13 років, тоді, коли починав пізнавати все. Знайти якусь інформацію не було можливості, адже Інтернету у моєму маленькому містечку не було. Тому це був складний період. У мене було багато різних думок, у тому числі, суїцидальних. Існувала внутрішня гомофобія.

Що ви маєте на увазі під «внутрішньою гомофобією»?

Є дуже чіткі гендерні рамки виховання, мовляв «будь, як мужик» або «будь, як дівчина». І фіксуючи ці гендерні рамки, батьки в тому числі хочуть обмежити доступ дітей до теми ЛГБТ. Оскільки ця тема не була проговорена, а у 13 років ти не знаєш, що з тобою робиться, тим більше, коли в тебе виникає раптова ерекція на чоловіків, а на дівчат взагалі ніякої реакції; коли все суспільство гетеросексуальне, людина починає думати, що з нею щось не так, що це хвороба, що це можна виправити абощо. І я намагався це зробити — змушував себе мастурбувати на фото дівчат або відео… Але це не допомагало.

Ви пробували говорити з кимось про підозри щодо власної орієнтації?

Десь у віці 16 років я почав відкриватися. Спочатку говорив, що я бісексуальний. Існує такий парадокс: коли людина каже, що вона бісексуальна, це сприймається легше, тому що інші думають, що вона ще може змінитися. Першими, кому я казав про свою гомосексуальність, були подруги у таборі — я тоді розумів, що це короткотривалі знайомства, які ні на що в теорії не впливають. Потім я відкрився своїй однокласниці.

Читайте також: Бар’єри для життя: що заважає вільно жити і пересуватися людям з інвалідністю (інфографіка)

Згодом, вже у Львові, на 1 курсі університету, я намагався виправити себе десь ще рік. Але потім весною походив по місту, подивився на дупи хлопців в шортиках і зрозумів, що назад вернутися не можна *сміється*. Тоді ж почав знайомитися зі ЛГБТ-спільнотою Львова. Познайомився з одним хлопцем, геєм, з яким ми стали дуже хорошими друзями. Ми багато говорили і у мене почала зникати внутрішня гомофобія — я почав рефлексувати, обдумувати, чому я такий, а не інакший і це допомогло.

Батьки знають, що ви гей?

Так, я зробив камінг-аут (процес добровільного і відкритого визнання людиною своєї належності до гендерної меншини або результат такого процесу, — авт.ред.) батькам коли навчався на 2-гому курсі Університету. Поступово відкривався своєму оточенню і зараз про мене у Львові знають майже всі.

[dyvys_blockqoute text="Цього року Марш рівності був більше наближений саме до маршу рівності і до лозунгу «Країна для всіх». Коли опоненти включали різні пісні, Марш їх підхоплював і радо співав. Усередині співали гімн — таким чином люди показали, що патріотично налаштовані і зламали стереотип, ніби патріотичний дискурс можуть вести лише праворадикали" author=""]

Якщо говорити про моє місто, то ні, адже батьки не дуже хочуть, щоби я відкривався. Утім, я не особливо приховуюся і виходить, що люди дізнаються про це деінде.

Один з варіантів, де вони можуть вас побачити — акції на підтримку, зокрема, ЛГБТ. Чому ви пішли цього року на Марш рівності?

Це вже не перший мій досвід. Минулого року я був волонтером з безпеки у Києві, до того брав участь у Львові у Фестивалі рівності. На Марш пішов, щоб підтримати своєю присутністю.

Але у Львові під час Фестивалю рівності були і сутички, і про замінування готелю повідомляли…

Так, тоді дійсно було страшно. Зрештою, коли тебе евакуює «Беркут», а у їх машини кидають каміння, це викликає тривогу. Або коли ти сидиш у готелі, який оточений 300 молодиками, які зігують і спокійно п’ють каву з поліцією, яка не готова нас захищати, теж не дуже приємно. Нервує і те, коли ти за день до і наступного дня отримуєш погрози у соцмережах….

Якщо ви були настільки налякані після Фестивалю, чому все ж поїхали до Києва?

Я втомився ховатися, мовчати, мені це все набридло. Я розумію, що маю багато переваг у тому, що я чоловік, я доволі маскулінно поводжуся, маю роботу і можу себе забезпечити. Усвідомлюючи ці переваги, розумію, що іншим людям набагато гірше, і навіть якщо я отримаю якісь певні права, залишиться купа незахищених людей, які не можуть відстоювати їх. Я не вважаю, що я свої права відстояв, а стосовно них — тим більше. Але я не зупинюся, доки не відстою свої права. І Марш — це один з механізмів, які мені допоможуть у цьому.

Чи важко було стати волонтером на Марші?

Я подав заявку і пройшов. Після цього для нас були тренінги про те, що таке безпека, як її забезпечувати, як поводитися в екстрених ситуаціях, як справлятись з панікою та як з неї виводити інших. На самому Марші ми слідкували також за тим, щоби на рамках не було дискримінації або занадто агресивних дій стосовно когось, допомагали формувати колони. За кожною колоною була закріплена окрема людина, яка слідкувала за тим, щоби люди йшли рівно, не вибігали, щоби не створювали перешкод іншим, слідкували, щоби нікому не стало погано або, якщо вже таке сталося, мали покликати Червоний хрест.

Який з Маршів, минулорічний чи цьогорічний, був кращим і чому?

Сам Марш цього року був організований краще, тому що було більше домовленостей з поліцією. Якщо минулого року охорона Маршу носила більш пробний характер, то цього разу ті ж вулиці перекрили ще напередодні, об 11 годині вечора.

Територія, на якій знаходилися учасники, цього року була більшою і хоча ми мали деякі проблеми, правоохоронці працювали дуже добре.

Читайте також: Пліч-о-пліч: як у загальноосвітній школі навчаються діти з особливими потребами (фото)

Учасників(-ць) було більше, було більше різноманітності: ми бачили і єврейські прапори, і ЛГБТ, і канадські… Прийшло багато послів, держслужбовців, приєдналося більше літніх людей, людей з дітьми. У нас у колоні навіть йшла жінка із собачкою. Це також говорить про те, що люди відчули певну безпеку, тому що з маленькими домашніми тваринами не всі прийдуть на таку акцію.

Зараз є чимало критики у бік плакатів, які принесли кілька учасників. Я кажу про «Смерть нації — квір ворогам» та «Make love — not civil war»…

На мій погляд, їх наявність дуже показова, адже цього року Марш рівності був більше наближений саме до маршу рівності і до лозунгу «Країна для всіх». Коли опоненти включали різні пісні, Марш їх підхоплював і радо співав. Усередині співали гімн — таким чином люди показали, що патріотично налаштовані і зламали стереотип, ніби патріотичний дискурс можуть вести лише праворадикали.

З іншого боку, була зовсім інша ситуація в кінці маршу, коли йшла квір-анархо-феміністична колона та анархістська з лозунгами на кшталт «Смерть нації – квір ворогам». Але, по суті, це просто жорсткий троллінг лозунгів правих угруповань.

Марш рівності на те і є маршем рівності: різні групи, незалежно від ситуації, незалежно від того, чи підтримують їхню позицію, чи ні, можуть висловлюватися. Погоджуюсь із тезою Ірини Славінської, що Марш рівності міг би стати об’єднуючим: на одному заході могли йти праві, ліві, ЛГБТ, люди з інвалідністю тощо —  це та річ, яка могла би забезпечувати підтримку різноманітності в країні. Але нею не стала, точніше, на Марш вийшли, а як це висвітлили ЗМІ — зовсім інша історія.

А як це висвітлили ЗМІ?

Суть у тому, що є журналістські репортажі, які описують Марш, як він пройшов, а є ті, які сильно маніпулюють двома плакатами. Бо виокремлювати з близько трьох тисяч людей, які прийшли, два плакати і говорити про те, що за них несуть відповідальність всі ЛГБТ-представники(-ці) України, смішно. Більшість плакатів були зовсім про інше.

Після того, як почали активно обговорювати плакати, з’явилися пропозиції цензурувати написи у майбутньому. Як ви до цього ставитеся?

Ми, як волонтери(-ки), мали перевіряти плакати. Якби ми бачили щось із закликами до насильства, ми мали би попросити їх забрати. Але нічого такого не було. Тому і ці пропустили також. Я проти цензурування плакатів, тому що це не доречно. Якщо ми хочемо робити Марш рівності і говорити про рівність усіх груп, то чи є у нас право виключати ті групи, які є маргінальнішими, ніж ЛГБТ?

[dyvys_blockqoute text="Не думаю, що Львів настільки консервативний як його описують. У порівнянні з іншими містами України, він далеко не на останньому місці по толерантності і благах у суспільстві. " author=""]

Звісно, вигідно показувати ЛГБТ однорідними: православними або патріотичними, гетеронормативними, без кольорового волосся, без травесті і так далі, але це неправда. Різні люди є всередині будь-якої спільноти і ЛГБТ не є виключенням. Тут є і патріоти(-ки), і атеїсти(-ки), і віруючі, і прихильники(-ці) анархістських теорій, і ті ж самі націоналісти(-ки) тощо. Тому я проти цензури.

Ви виходили на цю і попередні акції зокрема для того, щоби відстояти свої права і права гей-спільноти. У яких моментах сьогодні ви відчуваєте найбільшу дискримінацію, які упередження зустрічаються частіше?

Перше — це звинувачення у педофілії. Далі — це насильство: є випадки, коли на геїв полюють, вистежують, коли вони знайомляться з іншими геями, та б’ють. Дискримінує також відсутність одностатевих шлюбів. Крім того необхідно на законодавчому рівні прийняти відповідні рішення стосовно протидії дискримінації на роботі (в новому Трудовому кодексі), в особистому житті — будь де, в тому числі, це включає і хейт-спіч стосовно ЛГБТ. І останнє, це заборона людям з гомосексуальною орієнтацією бути донорами крові. Це смішно і абсурдно. Розумію, що таке рішення пов’язано, скоріше за все, з ВІЛ. Але далеко на кожен гей ВІЛ позитивний!

Що особисто ви можете зробити, щоби змінити на краще або нівелювати усі проблеми, перелічені вище?

Працювати над тим, щоби забезпечувати Львів і Україну подіями як закритого, так і відкритого формату, інформувати суспільство про наявний стан речей, розвінчувати міфи і стереотипи. Я велику частину приділив би правозахисній діяльності: консультаціям, витягуванню з СІЗО, допомозі у пошуках адвокатів тощо. Я планую приділяти більше часу активізму в майбутньому.

Ви сказали, що плануєте «забезпечувати Львів подіями, інформувати суспільство» тощо. Наскільки це взагалі реально у цьому місті? Зрештою, прийнято вважати Львів доволі консервативним по відношення до сексуальних меншин.

Я марив Львовом з 9 класу і, попри всі проблеми, люблю його. Не думаю, що Львів настільки консервативний як його описують. У порівнянні з іншими містами України, він далеко не на останньому місці по толерантності і благах у суспільстві. Звичайно, є велика кількість проблем, у тому числі пов’язаних із релігійністю населення, але просто треба працювати і все буде змінюватися.

Коли у Львові можливий Марш рівності: без жертв, провокацій і з великою кількістю учасників?

Через півтора-два роки після початку активної роботи із громадою, поліцією, міською владою тощо. Цього достатньо для того, щоби можна було провести маленький марш, який буде дуже критично сприйнятий і, скоріше за все, він пройде не без проблем, але він міг би відбутися.

Читайте також: Секрети виховання від відомих батьків

Загалом боротьба за права людини не закінчиться в Україні скоро, принаймні не за мого життя. Але разом із тим, я усвідомлюю, що цей процес складний і доволі тривалий, і я готовий для цього працювати.

Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО