Протистояння Садового і Порошенка: конкурент, який не відбувся

Пропонуємо почати із розбору конфлікту Петра Порошенка і Андрія Садового: механіку, способи та результати. 

Зав’язка

Політичний конфлікт між Порошенком і Садовим виник не після Грибовицької трагедії, як вважають багато експертів, а одразу ж після парламентських виборів 2014 року.

Саме тоді команда новообраного Президента Порошенка отримала перший сигнал про те, що Садовий стане одним з найнебезпечніших для нього конкурентів у 2019 році. Цим сигналом став 50-ий номер в списку партії «Самопоміч» на виборах до Верховної Ради.

Крок: Садовий завів у парламент партію, але сам депутатом не став

Такий хід був не черговою геніальною піар-технологією львівського мера, а добре продуманим стратегічним кроком на шляху до своїх президентських амбіцій. Адже він гарантував, що Садовий не стане одним з понад 400-х народних обранців, а залишиться міським головою майже мільйонного міста. І не простого міста, а міста з майже тисячолітньою історією, міста, яке відкрите для усього світу, міста, яке багато хто вважає п’ємонтом демократії, міста, яке так далеко знаходиться від фронту і так близько до омріяного Євросоюзу.

Маючи надзвичайно потужну медіа-імперію (нагадаємо, дружина мера є кінцевим бенефіціарним власником медіахолдингу "Люкс"), очолюючи таке милозвучне для майже кожного українця місто та ще й завівши у Верховну Раду партію, яка асоціюється лише і виключно з її почесним лідером, Садовий увірвався у вищу лігу української політики з великими шансами через 5 років поборотись за найвищий пост в державі.

Згідно з даними аналітичної платформи YouControl

Те, що партія Садового буде працювати тільки на рейтинг свого лідера, стало зрозуміло тоді, коли вона, увійшовши до парламентської коаліції, одразу ж відмовилась від посад в Уряді Яценюка і оголосила себе внутрікоаліційною опозицією.

   Відповідь:  примус до коаліції

Входження в коаліцію для Самопомочі було вимушеним кроком і не надто вписувалось в стратегію Садового, оскільки нарощувати рейтинги, перебуваючи у владі, дуже складно. Чому? Бо ця влада змушена не лише здійснювати якісь реформи (ну, чи принаймні робити імітацію таких реформ), але й вести воєнні дії. Набагато простіше перебувати в опозиції до такої влади і нещадно критикувати будь-які її проступки, використовуючи свої ЗМІ.

Однак не увійти у коаліцію, яка пропагувала європейські цінності і ставила своїм завданням вступ в ЄС, ця партія теж не могла. Тому був зроблений один крок назад (вступ у коаліцію), щоб потім зробити два кроки уперед (скандальний вихід з цієї коаліції та перехід у жорстку опозицію).

Відповідь: внутрішньокоаліційна опозиція Самопомочі

Президент Порошенко, звичайно, це все розумів і усвідомлював. Однак зі стратегічним мисленням і прогнозуванням у нього не все гаразд, а от тактик він майже ідеальний. Тому Порошенко обрав методику політичної гри з Садовим з точковими ударами в найболючіші місця.

Перший удар: "підвищення" Синютки

Першим ударом, який підкосив ноги львівському меру, стало призначення його першого заступника Олега Синютки головою Львівської обласної державної адміністрації.

Це призначення більшість сприйняла, як поширення впливу Садового на усю Львівщину. Але це був технічний удар Порошенка, який усі оцінять дещо пізніше. Картинку йому, треба визнати, для пересічного українця вдалось намалювати майже ідеальну: мер, який вміє красиво і без суфлера говорити; мер, який зробив Львів найпривабливішим туристичним куточком України; мер міста, яке відкрите для усього світу; мер, який може спокійно займатись самопіаром, адже у нього є непублічна людина, яка за нього виконує усю технічну чорнову роботу і про яку майже ніхто у Львові не знає – його перший заступник Олег Синютка.

Але політичні амбіції Синютки дуже вдало співпали із президентською тактикою Порошенка і Садовий фактично втратив контроль над господаркою Львова. Але про це всі дізнаються через півтора роки.

Другий удар: прем'єрство навідкуп

Другий удар Порошенка по амбіціях Садового стався у березні 2016 року. Це була медійна пропозиція останньому замінити на посаді Прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка. Багато хто її тоді розцінив, як тонкий тролінг Порошенком Садового.

Певна частка правди в цьому є і треба визнати, що тролінг був красивий і доречний. Це був хід у стилі самого Садового – публічна пропозиція через усі можливі засоби масової інформації.

Однак для Порошенка це був ще й дуже тонкий тактичний хід у приниженні свого можливого опонента на майбутніх виборах Президента. Садовий опинився в дуже незручному становищі, де перебувати він не звик та й не дуже то і вміє.

Якщо б Садовий погодився стати Прем’єром, то одразу міг попрощатись зі своїми президентськими амбіціями, як це сталося зі згадуваним уже Яценюком. Та й партію свою довелося б повертати у коаліцію (повністю лягти під більшість БПП – Народний фронт). І пробувати довести усій Україні, що він (Садовий) не лише геніальний паразит на історії і традиціях славного міста Львів, але й справді добрий господарник і політик нового європейського зразка.

Щоб це все втілити, Садовому врешті довелося б не лише по-справжньому попрацювати, але й показати свою команду (якої, до речі, у нього ніколи не було).

І Порошенко це все знав. Тому реально у Садового залишався лише один вихід із цієї ситуації: відмовити Президенту, пославшись на те, що львів’яни втретє йому довірили управляти їхнім містом. Що він і зробив.

Але для Порошенка ця відмова стала ознакою того, що Садового можна викидати із вищої політичної ліги, але для цього потрібна якась гарна причина.

Активна фаза 

І така причина знайшлась. Сталась вона випадково і починалась, як звичайна пересічна подія, яких Садовий за свою кар’єру мера пережив, мабуть, сотні. Мова йде, звичайно, про пожежу на Грибовицькому сміттєзвалищі, яка перетворилась на трагедію.

Якби під час цієї пожежі не загинули 4 людини, то вона б минулася, як і всі попередні пожежі, непоміченою, як для Садового, так і Порошенка. Однак сталось інакше, ніж завжди. Загинули люди. І Порошенко, як досвідчений політик і класний тактик не міг не скористатись цією трагедією. Як би це цинічно не звучало.

Чому саме сміття?

Вивезення сміття і його утилізація завжди і всюди було сферою відповідальності очільників органів місцевого самоврядування. У Львові за це повністю відповідальним є міський голова, тим паче, якщо він керує містом 11 років підряд.

Та й обіцянок, пов’язаних із закриттям Грибовицького полігону і його подальшою рекультивацією за ці роки Садовий зробив чимало. Щоправда пам’ять у нашого виборця дуже коротка і львівський мер це розумів і користався цим, живучи за принципом: «пообіцяв – не зробив – знову пообіцяв» і так по колу до безкінечності.

Порошенко, усвідомлюючи те, що це може бути перший і останній шанс знищити ореол «європейськості» і «господарності» Садового, увімкнув усю силу свого апарату. Для того, щоб раз і назавжди втопити рейтинг Садового, як політика загальноукраїнського рівня, Порошенко знову зіграв у стилі свого опонента.

Крок: медіакампанія

Була запущена надпотужна медіакампанія, у якій були задіяні майже усі ресурси – від загальноукраїнських телеканалів, які щоденно розповідали про безгосподарність Садового, до прокуратури, яка мала встановити безпосередню відповідальність Садового за Грибовицьку трагедію.

Негласні доручення були роздані і головам ОДА і РДА всієї України – перешкоджати львівському сміттю потрапляти на сміттєзвалища по всій Україні. Наголошую на слові «перешкоджати», бо самі сміттєзвалища не знаходяться у компетенції очільників районів і областей, а керують і управляють ними голови органів місцевого самоврядування, на території яких вони знаходяться.

Відповідь: розгубленість

Перша реакція Садового на Грибовицьку трагедію лише підігріла азарт Порошенка. Нагадаю, Садовий, який є дуже публічною і медійною особою, просто щезнув на тиждень з поля зору журналістів, не коментуючи ані того, що відбулось, ані того, що він збирається робити, щоб в майбутньому уникнути подібних трагедій.

Крок 2: мандри сміття всіма ТБ-каналами

Порошенко вирішив по повній добити рейтинг львівського мера. Загальноукраїнські ЗМІ отримали пропозиції (платні чи адміністративні, тут уже немає значення) щоденно і по-максимуму висвітлювати невдалі подорожі львівського сміття теренами України.

Тоді ж у публічному просторі з’явилась інформація про 43-х потенційних інвесторів для будівництва сміттєпереробного заводу для Львова, яким усім львівська мерія  відмовила.

У цьому ключі є цікавий аспект щодо техніки маніпуляції.

Адже 43 інвестори хотіли "розмістити сміттєпереробне підприємство", а не безпосередньо рекультивувати Грибовичі. Тема поводження з ТПВ доволі складна, чим і скористались медійники з обох сторін.

Використовуючи підтверджені факти, продукувались не зовсім коректні і правдиві висновки. Наприклад: 43 інвестори хотіли "розмістити сміттєпереробне підприємство" - ЛМР їм відмовила = ЛМР не захотіла, аби інвестори рекультивували Грибовицький полігон. Така логіка була зручна Порошенку, однак висновки не зовсім правдиві - рекультивація існуючого полігону і розміщення сміттєпереробного заводу - різні речі. Однак, це не завадило ЗМІ вбивати рейтинги мера Садового цією тезою.

Цю техніку добре описав Сергій Кара-Мурза, автор книги "Маніпуляція свідомістю":

«Різновидом брехні в пресі є «конструювання» повідомлення з уривків висловлювання або відеоряду. При цьому змінюється контекст, і з тих же слів створюється зовсім інший зміст. Окремі «крупиці» повідомлення начебто брехнею не є, але то ціле, що зліпив з них репортер або редактор, може не мати з дійсністю нічого спільного».

З іншого боку, Садовий саме тим, що висновок, поданий вище, не є коректним, намагався повністю зняти із себе відповідальність за 43 відмови. Мер неодноразово переводив стрілки на некоректність такого логічного ряду, так жодного разу і не пояснивши докладно, чому міська рада відмовила по кожній із пропозицій.

Таким чином, реальне вирішення проблеми і реальна відповідальність перейшли у площину суто віртуальну, у площину медіа-маніпуляцій.

Відповідь: "жертва" режиму

Політтехнологи Садового не придумали нічого креативнішого, ніж перетворити його на жертву «режиму Порошенка», який намагається знищити найбільш європейського мера України, потопивши львів’ян у смітті і змусивши його партію голосувати у Верховній Раді, як це потрібно коаліції БПП-НФ.

Одразу після того, як Садовий знову виник у медіапросторі, з’явилась вигадка про начебто зумисний підпал людьми Порошенка Грибовицького сміттєзвалища. Вперше мер розтиражував цю ідею у ЗМІ 10 червня 2016 року, потім регулярно повертаючись до цієї тези.

Трохи згодом з’явилась ще одна фантазія про «сміттєву блокаду» Львова.

Сервіс моніторингу цитування у ЗМІ показує, що з лютого по червень 2017 року про "сміттєву блокаду" згадувалося понад 3 000 разів

Якщо ідея з підпалом одразу ж зазнала повного краху і Садовий з цією тезою виглядав просто смішно та безпомічно, то теза про «блокаду» стала досить вдалою і знайшла підтримку у частини львів’ян.

Звичайно, для розкрутки цієї теми Садовий задіяв теж шалений ресурс і витратив немало коштів. Але йому вдалось зробити головне – створити для себе образ ображеної жертви і втягнути Порошенка, Гройсмана і Синютку на своє поле для гри, де правила встановлював він. Або майже він.

Блокада за блокаду

Так з’явилася ідея зі ще однією блокадою. Але тепер уже блокували не Садового, а Порошенка. Блокада тимчасово окупованих територій.

Це не була ідея Садового і навіть не його штабу. Та й людей у Садового для втілення цього піар-проекту не було. Просто Садовий скористався ідеальним моментом і активно включився з інформаційною підтримкою «блокади» на сході України. Він прекрасно розумів, що інформаційна розкрутка «блокади» ОРДЛО матиме шалений вплив на Порошенка.

Паралельні "блокади"

Вплив був не лише фінансовий чи іміджевий, але й може викликати міжнародну незадоволеність Президентом України, адже німецькі і французькі партнери нашої держави у переговорах в нормандському форматі публічно засуджували таку блокаду.

Обидві «блокадні» теми стали дуже медійними, оскільки дві сторони цього конфлікту вкладали дуже серйозні кошти у їхню розкрутку і маніпулятивно грали на почуттях і емоціях пересічних українців.

Обидві теми пов’язані з людськими смертями і стражданнями їхніх близьких. Мало хто з організаторів «блокадного» цирку задумувався над тим, до чого можуть призвести усі ці маніпуляції.

Сервіс моніторингу цитування у ЗМІ показує, що з лютого по квітень 2017 року про «блокаду ОРДЛО» було згадано в медіа понад 18 000 разів

Потрібно визнати, що всі ці блокадні протистояння дали можливість Порошенкові здійснити свою основну ціль – викинути Садового з вищої ліги українського політикуму в нижчу лігу, представники якої не мають шансів претендувати на президентський трон.

Львівський мер більше не сприймався українцями, як можливий кандидат в Президенти. Але в пориві цієї боротьби, Порошенко не помітив, як і сам опустився в цю нижчу лігу. Не знаю, чи йому хтось підказав, чи він сам врешті усвідомив свою помилку, але треба віддати йому належне, він це помітив.

Порошенко зрозумів, що більше «сміттєвою» темою рейтинг Садового і його партії він не зможе опускати. Ба більше, ці ігри почали алогічно підвищувати імідж Садового і навпаки остаточно вбивати популярність президента (хоча тут треба визнати, що рейтинг Садового почав зростати лише у Львові і на Львівщині, а на загальноукраїнському рівні – він просто завмер).

До Порошенка дійшло, що він втягнувся у гру Садового, яка вигідна тільки останньому, а він взагалі не вміє грати в нижчолігові ігри.

І було прийняте тактично правильне рішення – вийти із цього протистояння, повернутись у вищу політичну лігу і зосередитись на міжнародних відносинах, де наш Президент почувається, як горішок в шоколаді. І, будемо відверті, йому там найбільше вдалось зробити за роки свого президентства.

Крапка у протистоянні з Садовим Порошенком була поставлена на засіданні Ради нацбезпеки і оборони 15 березня 2017 року, де він запровадив офіційну блокаду ОРДЛО і знатно (хоча, мабуть, востаннє) потролив львівського мера.

Нова тактика Порошенка

Після цього Порошенко кардинально змінив свою тактику. Для нього Садовий просто перестав існувати.

Він більше не коментував інформаційні випади і звинувачення львівського мера та зайнявся міжнародною політикою. Цьому, звичайно, посприяло надання Україні безвізового статусу з країнами ЄС, однак і недооцінювати роботу його політтехнологів теж не варто.

Гройсман у грі

Переорієнтувавшись на більш серйозні завдання, Порошенко не забув про Садового. Для підтримки останнього в тонусі він делегував ще одного нижчолігового гравця – Прем’єр-міністра Гройсмана, який, не маючи (принаймні на 2019 рік) президентських амбіцій, почав заповзято виконувати довірену йому роль – красивий тролінг львівського мера.

Садовий і його команда політтехнологів відверто проґавили цей тактичний хід Порошенка і ще довго намагалися апелювати до Президента. А у відповідь чули лише тишу.

Розуміння того, що Порошенко його просто ігнорує, до львівського мера все-таки прийшло. Тоді і змінилась риторика.

Тепер Садовий апелює не лише до Президента, але й до Прем’єра, називаючи їх злочинним режимом. Тактика Садового зрозуміла: він заочно змагається в красномовстві з Гройсманом, але намагається повернути Порошенка у свою гру. Він зовсім не дурний і занадто досвідчений політичний гравець, щоб не розуміти, що президентське крісло у 2019 році йому уже не світить.

Занадто сильно проїхалось львівське сміття по його рейтингу і ореол політика загальноукраїнського рівня європейського взірця був втрачений. Але повернення Порошенка у його гру Садовому потрібне лише для того, щоб повернутись у вищу лігу українського політикуму і таким чином гарантувати собі місце на львівському престолі ще на одну каденцію.

А це, у свою чергу, дає йому можливість уже в 2024 році позмагатись з імовірним наступником Порошенка – Гройсманом за найвищий пост в державі.

Медійний контрнаступ Садового

Але Садовий не вміє грати тактично. Йому потрібна довгострокова стратегія, яку ще не встигли переписати і адаптувати до нових реалій. Саме тому усі дії львівського мера носять хаотичний і деколи навіть недолугий характер.

Принаймні так виглядали ідеї з вивішуванням банера на львівській Ратуші із закликом до Порошенка і Гройсмана зняти сміттєву блокаду Львова, спробою розкрутити ідею львівського (чи навіть галицького) сепаратизму чи голодуванням Олега Березюка під стінами Адміністрації Президента в той час, коли Порошенко здійснював важливі візити до Вашингтона і Брюсселя.

Фактично цими акціями Садовий лише підтвердив те, що грати у вищій лізі йому зарано. Хоча певний плюс від голодування Березюка є. Про нього (Березюка) дізналася вся Україна і тепер Самопоміч не асоціюється виключно із Садовим.

Згідно із моніторингом онлайн-ЗМІ, "Олег Березюк" протягом лютого-травня 2017 року згадувався 2000 разів. І, натомість, лише у червні-липні - понад 4 000 разів

Зрозуміло, що до політика загальноукраїнського рівня навіть нижчої ліги йому далеко, але певну сатисфакцію він отримав, вийшовши із тіні свого шефа.

Короткий ліричний відступ

Олег Березюк – це людина повністю і виключно Садового, яка завжди перебувала в тіні свого шефа і там йому було комфортно. Адже там можна спокійно будувати стратегії, не відволікаючись на публічну політику. Але, після того, як партія «Самопоміч» потрапила до парламенту, Садовому потрібна була людина, яка керуватиме фракцією у Верховній Раді, і водночас буде менш медійно впізнаваною. На цю роль ідеально підійшов Березюк.

І все б у цих двох було добре, якби не конфлікт Садового з Порошенком. Вони усвідомили, що Садовий у цьому конфлікті програє – програє тактично, медійно і іміджево.

Однією з причин цієї поразки стала відсутність медійних персонажів у Садового, крім нього самого. Тому було вирішено розкручувати Олега Березюка. Про його появи в ефірах на телеканалі «Рада» чи під час висвітлення сесійних засідань Верховної Ради говорити не варто, адже вони мають дуже вузьку і специфічну аудиторію. Потрібні були скандали чи провокації.

Перша з них сталася наприкінці березня 2017 року на Форумі місцевого самоврядування. Там Олег Березюк був модератором першої і найважливішої панельної дискусії. Саме завдяки його старанням, цей захід перетворився на «Форум протидії сміттєвій деспотії». До речі, там були перші публічні спроби розкрутити ідею львівського сепаратизму, протиставляючи Львів Києву і всій Україні та львівського мера владі на Банковій.

Лише завдяки тому, що тактика Порошенка зазнала серйозних змін, цю ідею адептам «Самопомочі» не вдалось належно розпіарити. Далі з’явилась ідея голодування Березюка під стінами Адміністрації Президента.

Час був вибраний вдало – адже саме тоді Порошенко протягом довгого періоду був у закордонних відрядженнях. Головний актор теж обговоренню не підлягав – адже саме Березюк був обраний другим віп-спікером «Самопомочі». Погодьтесь, більший резонанс у ЗМІ могло викликати лише голодування самого Садового під стінами Порошенка.

Метод протесту теж був обраний невипадково – лише самоспалення народного депутата могло привернути більшу увагу ніж голодування. Але Березюк занадто важливий для Садового, щоб іти на такі жертви, навіть якщо на кону стоять «здоров’я і життя львів’ян». Фактично ця акція для Садового не дала жодних плюсів, крім одного: «Самопоміч» отримала ще одного медійного лідера і тепер асоціюється не лише зі своїм почесним головою.

ВІЧЕ

Але найбільш ганебною і недолугою акцією львівського мера і його однопартійців стало так зване загальноміське віче, яке вони скликали після завершення голодування Березюка.

Головною метою акції було показати багатотисячну підтримку Садового і такої ж кількості незадоволення «режимом Порошенка» у Львові. Для цього була задіяна найпотужніша на думку адептів Самопомочі «ядерна зброя» у вигляді зголоднілого Березюка, який, героїчно долаючи наслідки недоїдання, все ж таки приїхав до рідного Львова, щоб заявити своє рішуче «ні» «деспотичному режиму».

Однак віче завершилось великим пшиком і остаточним крахом не лише президентських амбіцій Садового, але й ідей львівського сепаратизму.

Після віча львівський мер остаточно визнав фіаско у сміттєвому протистоянні з самим собою і передав частину повноважень своєму колишньому першому заму Синютці. Садовий визнав свою нездатність вирішувати місцеві питання без допомоги ззовні і підтвердив тезу, що у нього відсутня команда, яка здатна оперативно і якісно долати кризові явища у міській господарці.

Водночас, медійно він досі робить спроби за будь-якої можливості "викрити" своїх політичних опонентів у тому, що вони теж не здатні вирішити проблему зі сміттям. Тепер для цього використовується прес-служба ЛМР, яка ще з весни цього року веде щоденний підрахунок кількості переповнених сміттєвих майданчиків. Здавалось би, із передачею повноважень ЛОДА необхідність у такому звітуванні відпала, однак прес-служба щодня продовжує цю кампанію. Щоправда це виглядає жалюгідно, адже як ще може виглядати претензійне звітування про "два переповнених майданчика у Львові" (нагадаємо, навесні у середньому ця цифра коливалась в районі 200 майданчиків).

Загалом, медійні протистояння тепер знову застрягли на провінційному рівні - ЛМР спростовує дані від ЛОДА, ЛОДА спростовує інформацію ЛМР. Ця проблема перестала хвилювати усю країну, тож і мерові Львова нічого не залишається, як бавитись в інформаційні войнушки із підлеглими Синютки.

Тож, Садовий довів всій Україні, що він віртуальний політик і не може грати у вищій лізі, а його найближча перспектива – це публічне прирікання з Синюткою, Гройсманом і іншими гравцями нижчої ліги.

Що далі: Садовий

Зараз у цьому політичному конфлікті наступила пауза. Пов’язано це з кількома факторами. Найголовніший з них - це банальне літнє затишшя, коли вже всі втомилися від політики, ніхто не дивиться телевізор, не слухає радіо і лише час-від-часу читає новини у соцмережах.

У вересні почнеться новий політичний сезон і нової хвилі протистояння уникнути, звичайно ж, не вдасться.

За цей час Андрій Садовий може напрацювати для себе нову стратегію поведінки. Він повинен усвідомити, що механізми, якими він до цього часу так вдало користувався, більше не працюють, а його стратегія вже геть не актуальна.

Очевидно, він уже зайнятий цим процесом, адже влітку став суттєво рідше "світитися" в інформаційному полі, все частіше делегуючи питання комунікації своєму заступнику Андрію Москаленку. Навіть на вчорашніх урочистостях із нагоди Дня Незалежності мерію представляв Москаленко.

Йому пора переходити від віртуальної політики до політики справжньої. Для цього, як мінімум, потрібно дати наганяя своїм політтехнологам і радникам, у яких настала криза жанру і вони нічого нового, окрім подальшого вимальовування жертви режиму, придумати не можуть.

Реально останні кроки львівського мера перестали нагадувати поведінку політика загальноукраїнського рівня, який має серйозні президентські амбіції, а більше схожі на непродумані дії підлітка. Цей "підліток" ображений на цілий світ і думає, що істеричними дописами у Фейсбук, чи своїми щотижневими телезверненнями, які дивляться лише його однопартійці, він може вирішити будь-яку проблему в місті Львові.

Всі акції і атракції львівського мера, скеровані на це, будуть просто розбиватись порошенківським ігнором. Для того, щоб Порошенко почав знову на нього реагувати, Садовому потрібно забути про істеричні випади у його бік, а почати генерувати реальні альтернативні рішення, які б демонстрували усю недолугість політики Порошенка-Гройсмана і пропонували більш адекватні вирішення існуючих проблем в Україні.

На «щастя» проблем в Україні цілий вагон і ще маленький причеп. Їх вистачить не лише Самопомочі, але й усім іншим трьомстам партій, які зареєстровані в Україні.

Що далі: Порошенко

Що стосується Порошенка і його команди, то тут відчутний прогрес у його напрямку до другої президентської каденції. Стало зрозумілим, що у них з Гройсманом відбувся поділ відповідальності.

Прем’єр чітко і виключно займається внутрішньою політикою, а Президент не вилазить із закордонних зустрічей і турне. Однак усі лаври, як внутрішні, так і зовнішні, збиратиме лише Гарант. Це, на його думку, дасть можливість вдруге обратись Президентом.

Натомість Гройсману гарантована посада Прем’єра щонайменше до 2019 року. Саме тому питання коаліції буде штучно утримуватись ще найближчі два роки, а у разі неможливості його утримання (через різні форс-мажорні обставини) буде введений лайтовий варіант воєнного стану, який пропонується у новому законопроекті про тимчасово окуповані території.

Найбільш загрозливою для політики Порошенка виглядає позиція Народного фронту з їхніми змінами до Конституції, бажанням Яценюка повернутись у велику політику і жадобою Авакова до диктаторських методів управління. Але це вже зовсім інша історія для іншого огляду політичних конфліктів в Україні.

Дмитро ПОСИПАНКО,

політичний оглядач, спеціаліст, який займається комунікаціями, доступом до публічної інформації та демократією участі. Ведучий суспільно-політичної програми «Фракція» та перших телевізійних громадських обговорень «Право на вибір» на телеканалі «Перший Західний». Освіта: вища, магістр державного управління, випускник Національної школи публічної адміністрації у Варшаві. Хобі: політика, журналістика, піар і кінематографія про ці речі.

Усі матеріали автора читайте тут.

Ілюстрація: Ігор ДАНИЛИХА