«Історія з Іваном Хомою». 73 роки від початку депортації українців та поляків

За перемогою в Другій світовій війні Радянський Союз вдало приховував багато злочинів проти людини, людства, народів та націй, що здійснювала його репресивно-каральна система та війська в роки війни.

Єдиною державою, що продовжує заперечувати, навіть і культивувати ці злочини, а з іншої сторони здійснювати інформаційну блокаду спробам надати суспільного резонансу, є Росія.

Ми майже все знаємо про ці злочини, але ця поінформованість залишається на рівні істориків, журналістів та небайдужих. На жаль, вони не є предметом постійного фахового обговорення, суспільного дискурсу, що дозволяло б формувати справжнє сприйняття СРСР, що більше 70 років був «тюрмою для людини та народів». Якщо і згадуємо, то напередодні чергової річниці, з вінками чи квітами, беззмістовними словами і т.п. А це знання й пам’ять допомогли б більше цінувати свою незалежну країну.

Відповідно в нашому інформаційному полі присутні злочини нацистів, і то в основному Голокост. Можемо брати приклад з євреїв, як не забути про організаторів, виконавців, мотиви, масштаб злочинів, страждання людини, наслідки, правову оцінку тощо. Окрім того, значна частина поляків, які в контексті Другої світової війни обрали образ жертви, не один рік навколо теми Волині 1943 року формують з українця образ злочинця такого масштабу, що має перевершити шовіністичну та імперську політику поляків не одного століття по відношенню до українців.

Пошуки втраченої історії

Оскільки немає річниці, то майже непомітною залишилась дата початку депортації українців та поляків, яка відбулася 73 роки тому. Майже щодня у двох архівах Львова (Центральний державний історичний архів та Львівський обласний архів) бачу десятки українців, що стоять у черзі, щоб замовити довідку про своїх батьків, бабусь, дідусів та інших родичів, що до жовтня 1944 р. – червня 1946  р. проживали по дві сторони сучасного українсько-польського кордону.

Майже у всіх цих людей, інтерес не пов’язаний з бажанням дізнатись про життя та господарювання рідних. Йдеться про пошук польських корінь. Одні є родичами українців, яких переселили в УРСР. Інші є близькими, далекими або шукають якісь родинні зв’язки з поляками, що були виселені з УРСР. Часто цей процес депортації українців позначають, як акція «Вісла», але то весна-літо 1947 р., коли польські комуністи українців розселяли за р. Вісла по Польщі. І то вже інша історія чистки українських етнічних територій від українців.

Мій дідусь по маминій лінії в 1945 р. з батьками, братом і сестрою були переселені з Ярославського повіту на Івано-Франківщину. При переселенні залишили житловий будинок на 246 кубічних метрів, стодолу – 294 м кубічних, стайню – 549 м кубічних, прибудову – 76 м кубічних, погреб – 10 м кубічних, 2,8 га землі, в тому числі орної – 2,38 га. Сума залишеного майна 8 тис. 119 крб. у тогочасних цінах. У результаті крім важкого переїзду в товарних вагонах, матеріальних втрат, мій прадід та дід втратили назавжди зв’язок з близькою родиною, доля якої йому була не відома.

Читайте також: Останній день радянської влади в Україні

У поляків серед широкого загалу такого буму на документи про своїх родичів та майно не спостерігається. Хоча в пам’яті закарбовані місця проживання родин. Окрім того, постійно чуємо ностальгію за Львовом, як одним з колишніх польських культурних центрів. Станом на жовтень 1944 р. у Львові, після повернення радянської влади, виявилось, що населення міста за роки війни зменшилось більше ніж вдвічі,  поляків проживало 66,7 % (більше 103 тис.), українців 26,4 % (більше 40 тис.), а євреїв 1,1 % (1700 мешканців, результат знищення євреїв нацистами). Після депортації у Львові залишилось приблизно 16 % поляків. При тому частка росіян, яких у Львові до приходу «совєтів» було приблизно 0,2 %, збільшилась у 1951 р. до 30,8 %. Хоча, загалом по Східній Галичині напередодні вересня 1939 р. проживало приблизно 70 % українців.

Штучне переселення

Власне, окрім війни, долю українців та поляків вирішили в ручному режимі шляхом двосторонньої депортації після того, як Сталін визначив, що майбутній кордон між СРСР та Польщею приблизно буде проходити по лінії Молотова – Ріббентропа, тобто німецько-радянського кордону з вересня 1939 р. – червня 1944 р.                Початок депортації дала угода, що була підписана 9 вересня 1944 р. у Любліні між комуністичною владою Польщі «Польським Комітетом Національного визволення» та урядом УРСР «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР».

У статті 2 угоди йдеться про те, що «Сторони умовляються почати означену вище евакуацію з 15 жовтня 1944 року і закінчити її 1 лютого 1945 року. В період з 15 вересня до 15 жовтня провадиться облік числа, місцезнаходження і національності осіб, які бажають евакуюватися. На вимогу однієї з Сторін строк евакуації може бути продовжений за взаємною згодою».

У статті 3 вказано: «Дозволити евакуйованим вивіз: одежі, взуття, білизни, постільних речей, продуктів харчування, хатніх речей, сільськогосподарського реманенту, упряжі та інших предметів домашнього і господарського вжитку, загальною вагою до 2 тонн на одну сім'ю, а також належної евакуйованому господарству худоби і птиці.  Особам спеціальних професій, як-от: робітникам, ремісникам, медикам, художникам, вченим і т. ін. надається право вивезти речі, необхідні для їх професіональної діяльності.

Не допускається до вивозу: а) готівка, паперові, золоті й срібні гроші всіх видів, за винятком польських паперових злотих, в розмірі не більше 1000 злотих на одну людину або радянських грошей не більше 1000 карбованців на одну людину; б) золото і платина в зливках, розсипом і в ломі; в) дорогоцінне каміння в необробленому вигляді; г) предмети мистецтва і старовини в тому разі, коли ті й другі становлять колекцію, або в окремих примірниках не є сімейною власністю евакуйованого; д) зброя (за винятком мисливських рушниць) і речі військового спорядження; е) фото (крім особистих фотографій), плани, карти; ж) автомобілі і мотоцикли; з) меблі, залізницею і автотранспортом, з огляду на транспортні утруднення воєнного часу».

Депортацію було продовжено до червня 1946 р.

Депортації до УРСР підлягали українці, що проживали в Надсянні, Лемківщині, Холмщині і Підляшші. До Польщі переселяли поляків, що проживали в Галичині та Волині.

Польській комуністичній владі підійшов шлях швидкого розв’язання українського національного питання шляхом депортації – цілковитого виселення, яке в радянському союзі вже було неодноразово апробовано. Попередня багатовікова, часто шовіністична політика поляків по відношенню до українців таки не утвердила національної неповноцінності серед українців, не зменшила стремління до державного самовизначення тощо. Крім того, депортація полегшувала польським комуністам боротьбу з українським націоналістичним підпіллям – УПА.

Читайте також: Перші «совєти» в Галичині: коли і хто такі?

У свою чергу Сталін пересуваючи не тільки кордони, але і народи закріплював нові кордони СРСР, позбувався національних меншин, що могли б піднімати національні рухи.

З початком депортації в жовтні 1944 р., українці більш-менш добровільно переселялись до УРСР з тих місцевостей, які були спалені або де українське населення зазнало терору від польського націоналістичного підпілля. Також добровільно переселялось соціально незахищене населення. Вважається, що на таких засадах до літа 1945 р. виїхало більше 100 тис. українців.

Влітку 1945 р. переселення набуло повністю насильницького характеру, польські комуністи залучили репресивно-каральні органи та військо. Ця хвиля депортації завершилась в червні 1946 р.

 Загалом, за час депортації було висилено більше 482 тисяч українців

З УРСР до Польщі було переселено більше 780 тис. поляків. Переселення також носило добровільно-примусовий та абсолютно примусовий характер.

Щодо поляків, що проживали у Львові, то певний час вони не поспішали покидати місто. Однак, коли виникла загроза бути депортованими до Сибіру та Казахстану, то активність зросла. Адже під час утвердження радянської влади у вересні 1939 – червні 1941 рр. з Західної України депортували сотні тисяч українці та поляків. Станом на 1945 р. багатьом вдалось повернутись до Львова, чи інших рідних місць. Загроза знову бути виселеними, змушувала робити вибір на користь виїзду до комуністичної Польщі.

Важко в повній мірі осягнути масштаб трагедії двох народів – депортації осені 1944 – літа 1946 років. Це нелюдські умови багатотижневих переїздів у товарних вагонах з худобою, це тисячі померлих людей через холод, голод, відсутність медичної допомоги, це тисячі зруйнованих сімей та родинних зв'язків, це багатолітня адаптація до нових місць життя.

У сучасному світі технології провокації конфліктів за етнічною чи релігійною ознакою, переселення народів тільки удосконалюються. Особливо, це стосується правонаступника Радянського Союзу - Росії. Тому від усвідомлення глибини трагедії, що відбулась у 1944 – 1946 роках, залежать сучасні добросусідські та партнерські відносини між українцями та поляками.

Іван ХОМА