дивись.info

Жінки українського націоналістичного підпілля: Що ми (не)знаємо про їхній досвід?

Жінки українського націоналістичного підпілля: Що ми (не)знаємо про їхній досвід?

Живучи в своїй незалежній державі, будучи неформально знайомим з її минулим, розуміючи його особливості та закономірності, впевнено маю підстави говорити, що українець ще ніколи так добре не жив, як сьогодні – від часу проголошення незалежності.

Це останні 4 роки, ми почали цінувати та шанувати благо народів та націй – мати свою державу. Адже, якось так, на перший погляд для значної частини суспільства прийшлось її неочікувано захищати від Росії. Хтось побачив «русскій мір» в реальності та жахнувся. Хоча, коли про його загрозу говорили історики, фахівці з нацбезпеки та всі не байдужі до 2014 р., то сприймалось якось так, що нібито, це нас не стосується.

Сьогоднішня війна, дала поштовх до відкриття нових тем, українського опору – національно-визвольного проти радянської та польської окупацій з 1917 р. до середини ХХ ст. Очевидно, що є потреба розказувати, пояснювати, відкривати невідомі та маловідомі сторінки, стирати міфи та стереотипи, якими обставили та обставляють Росія та Польща. У свої чергу, значна частина «голодних» українських інтелектуалів вдало підігрує цим тенденціям, люди кажуть «підтакують». У такий спосіб, з позиції своєї правди інтерпретують, особливо, український національно-визвольний рух. З огляду, на те, що цей рух був проти окупації, шовінізму, асиміляції, репресій цих народів проти українців, то не вартує очікувати, якщо не об’єктивної то виваженої оцінки. Відповідно відчувається необхідність формувати імунітет від чужої пропаганди або напівправди і в такий спосіб накопичувати інформаційну зброю.

До недавнього часу, однією з маловідомих сторінок, була участь в організованому національно-визвольному русі жінок. У 2016 р. в суспільний простір цю тему було введено через фільм «Жива» про Анну Попович, яка була зв’язковою УПА і учасницею підпілля ОУН.

 

Кадр з фільму “Жива”

Сьогодні на цю тему запросили поговорити к.і.н., молодшу наукову співробітницю відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Марту Гавришко.

Знаними є імена Романа Шухевича, Степана Бандери, а чи відомі імена знакових постатей серед жінок у підпіллі ОУН?

Історію збройного підпілля Організації українських націоналістів і Української повстанської армії «знають» і «пам’ятають» перш за все як історію мілітарну, яка пов’язана з військовими, бойовими операціями, терористичними чи диверсійними актами. Головними акторами у ній є чоловіки – командири, провідники різних рівнів чи рядові виконавці, як от Микола Лемик, який здійснив замах на секретаря радянського консульства у Львові.

Жінкам приписують «допоміжні» функції, пов’язані з медичною і господарською опікою, зв’язком, розвідкою, пропагандою. Глибше вивчення цих ролей дозволить побачити тисячі жінок, чия праця є менш видимою, але не менш значимою для ефективного функціонування цілої системи підпілля. Умовно кажучи, вчасне попередження про облаву чи уміла перев’язка рятували не одне життя. На сьогодні відомими є імена багатьох жінок, які курували роботу жіночої мережі ОУН чи Українського Червоного Хреста.

Це Катерина Зарицька, Юлія Ганущак, Галина Дидик, Ірина Козак та інші. Разом з тим, стереотипне сприйняття жінок, як таких, які виконували лише «другорядні», «(напів)мирні» ролі затінює питання їхньої участі у насильницьких практиках ОУН, наприклад, атентатах, екзекуціях тих, кого вважали ворогами. Маю на увазі не лише прямі вбивства радянських і партійних функціонерів, як наприклад, ліквідація начальника Турійського РО НКВД, яке здійснила Галина Січкарук, але й співучасть жінок у етнічних чистках, а також у підготовці і виконанні смертних вироків (вистежування, виманювання «ворогів» і членів їхніх сімей).

То чи мали учасниці підпілля ОУН бойовий досвід?

На відміну від «фемінізованої» Червоної Армії, де жінки були не лише у санітарних і автомобільних частинах, частинах зв’язку, але й у військах протиповітряної оборони, частинах військово-повітряних сил (відомі «нічні відьми»), в УПА жінок на бойові посади майже не брали. Тому ми багато знаємо про радянських льотчиць і снайперок, але мало про жінок націоналістичного підпілля, яким доводилося воювати зі зброєю в руках.

Читайте також: Останній день радянської влади в Україні

Зазвичай вони робили це радше ситуативно, під тиском обставин (облава, засідка, несподіваний бій). Наприклад, Анна Черешньовська («Тетяна») відзначилася під час бою з НКВД у Недільнянському лісі 18 серпня 1948-го. Мирослава Гресько («Уляна») проривалася з оточення разом з бійцями самооборонного кущового відділу 28 червня 1945 р. в околицях с. Тершакова над Дністром. Командування відзначало хоробрість обидвох жінок у екстремальній ситуації. Багато жінок у підпіллі пройшли військову підготовку. Одна з моїх респонденток, колишня підпільниця Катерина Максимович («Тамара»), відзначила, що під час пропагандистських вишколів наголошувала дівчатам, що за потреби вони повинні «стати за кулемет».

Разом з тим, загальні уявлення командування УПА про роль і призначення жінок на війні були традиційними. Багато командирів вважали жінок у війську протиприродним явищем. Більше того, розцінювали це як загрозу для чоловічого братерства, бойового духу, маневреності відділів. З наближенням фронту до Західної України навесні 1944-го з’являється низка офіційних наказів та інструкцій, покликаних обмежити кількість жінок у повстанських загонах.

Гендерні стереотипи частини керівництва ОУН стосовно жінок ставили останніх у вельми невигідне становище, позаяк до їхнього голосу менше прислухались, їм менше довіряли, розглядали як тягар. Інколи це мало драматичні наслідки. Наприклад, влітку 1950-го року на нараді керівників ОУН у Кутському районі прийнято рішення вбити трьох жінок –Олену, Марію і Сільву, перебування яких у підпіллі вважали більше не доцільним, але позаяк вони знали багато інформації про інших підпільників, а також місця бункерів, то розглядалися як загроза.

Ірина Козак («Бистра») і підпільник на псевдо «Зов». Фото 1940-х років. Архів Центру досліджень визвольного руху.

Якими були відносини чоловіків і жінок у підпіллі?

Багато чоловіків сприймали жінок крізь призму звичних жіночих соціальних ролей як матерів, сестер і доньок. Вони радо приймали їхню опіку і підтримку, що дарувало їм відчуття дому далеко від дому. Не рідкісними були випадки «службових романів», трактовані як підваження дисципліни. Якщо хтось із коханців був одруженим/ою то це розцінювалося ще й як порушення норм суспільної моралі.

Такі романи мали різні наслідки для жінок. Наприклад, вдову Галину Голояд («Марту Гай»), яка мала роман з «Олегом» понизили у посаді. Але були й інші, більш принизливі покарання – наприклад, привселюдне биття по обличчі та інших частинах тіла, або ж обрізання коси. Розлучення не толерували, вважали його таким, що підриває авторитет підпілля загалом. Тому коханців намагалися розлучити, або ж зберігали статус кво допоки справа не набувала розголосу.

Траплялися випадки помсти жінкам, які не відповідали взаємністю своїм залицяльникам. В такій ситуації опинилася Олександра Слободян («Дарина»), на яку інформатор Служби безпеки ОУН, розлючений її байдужістю до нього, написав донос. Лише завдяки втручанню нареченого її сестри, «Дарину» не стратили як «зрадницю», хоча історія мала продовження аж до одруження її переслідувача.

Загалом же присутність жінок у переважно чоловічому, озброєному колективі з його мілітарною культурою, яка далека від ідей рівноправності статей, робила жінок вразливими до різних форм гендерно-базованого насильства (від непристойних жартів і пощипувань до зґвалтувань). Деякі чоловіки очікували від підлеглих жінок сексуальних послуг, або ж спеціально підбирали машиністок з розрахунком на те, що вони стануть їхніми коханками. В ситуації асиметрії влади частина жінок не могла протистояти такому тиску. Але були сміливиці, як от Олена Андрущак («Орися»), яка відхилила інтимну пропозицію свого зверхника, після чого він забрав від неї зброю і наказав покинути криївку. Цілий рік вона переховувалася самотужки, без зв’язків з підпіллям, і цей період, за її словами, був гіршим за час перебування у Гулагу.

Підпільниця на псевдо «Леся» зі своїм чоловіком – керівником Долинського надрайонного проводу ОУН(б) Мирославом Збориком («Арсеном»). Фото 1940-х років. Архів Центру досліджень визвольного руху.

Чи стать впливала на специфіку радянських репресій щодо підпільниць?

Значення жіночого тіла як символу нації, біологічного репродуцента нації робить його дуже вразливим у часи збройних конфліктів. До жінок-учасниць підпілля, або ж його симпатиків радянська влада застосовувала різні форми сексуального насильства, які були нелегальними, але легітимізованими засобами антиповстанської боротьби. До них належали примусова оголеність, домагання, зґвалтування, у тому числі групові, ушкодження геніталій, вбивство плоду, зараження венеричними хворобами та інші.

Читайте також: Перші «совєти» в Галичині: коли і хто такі?

Бруталізація жіночого тіла відбувалася на різних етапах боротьби радянської влади з ОУН та УПА, починаючи від військово-чекістських та агентурних операцій і закінчуючи ув’язненням у Гулагу. У жіночих мемуарах та усних розповідях багато історій про сексуальні тортури, яких зазнавали жінки під час досудового слідства, зокрема, обшуків, «санобробки», допитів. Агентами насильства були не лише працівники карально-репресивних і військових структур, пенітенціарної системи, парамілітарних груп (як от винищувальні батальйони), але й партійні функціонери.

Важливу роль у насильницьких практиках відігравали спецгрупи при НКВД-НКГБ, сформовані з колишніх повстанців і підпільників. Вони чинили різні злочини, у тому числі сексуальні, проти цивільного населення. Наприклад, учасники групи «Саші» у 1948-му році відомі груповим зґвалтуванням 17-річної Ніни, яку допитували, вдаючи діючих учасників підпілля.

Чи є, на Вашу думку, ще «білі плями» в історії жіночої участі в ОУН та УПА?

Так, безперечно, але важливими на мою думку, є не лише окремі аспекти жіночого досвіду, які варто вивчати, але й дослідницькі стратегії і комеморативні практики. Оскільки просте «додавання» жінок до офіційно схваленого національного героїчного наративу не проблематизує цього метанаративу і не показує все розмаїття жіночого досвіду, яке не вкладається у спрощені, чорно-білі конструкти. Це минуле, яке може виявитися болючим і незручним, але вартим проговорення і пам’ятання.

Спілкувався Іван ХОМА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Хома Іван
Кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини, Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка».
Загрузка...