Дивовижно, що Лук’яненко, пройшовши жорстокі радянські жорна, залишався таким людяним, – Яворівський

Про відомого дисидента і політика ІА Дивись.info поспілкувалася із його соратником, письменником Володимиром Яворівським.

– Пане Володимире, яким було Ваше перше знайомство із Левком Лук’яненком?

– Звичайно, що такого не запам’ятати просто неможливо. Це ж був кінець 80-их років. Наші політичні в’язні вже поверталися цілими групами. Аж якось тоді навіть не вірилося, що їх можна побачити уживу, особливо таких, як Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, брати Горині і багато-багато інших. Пригадую, я тоді був головою оргкомітету з проведення з’їзду Народного Руху. Мене обрали на цю посаду, бо на той час я був обраний народним депутатом СРСР і мав певні повноваження, яких тоді ще не було ні в Драча, ні в Павличка. Я саме проводив робоче засідання у Спілці письменників. Ми зібралися в актовій залі, чекали, коли підійдуть люди, адже багатьох запрошували на засідання оргкомітету, щоб обговорити питання, бо нам не давали приміщення, де провести з’їзд Руху. Компартія категорично забороняла. Тоді я висунув пропозицію, щоб провести з’їзд у Литві. Нам вже там погодилися виділити студентський гуртожиток, де б ми могли зупинитися. Але, звичайно, ефекту від проведення з’їзду за кордоном було б небагато. Тому ми хотіли провести його все ж в Україні і саме це питання обговорювали. Чорновіл вже сидів у залі, ми розмовляли з ним, і тут заходить Левко Лук’яненко. Худий, але підтягнутий, з оцими своїми вусами і добрими-добрими очима. Він сів і ми почали обговорювати, як нам бути, що робити. І тоді Левко виступив і сказав: «Ви ж не думайте, що ми вийшли всі із в’язниць і будемо мати до вас претензії». У залі були Павличко, Драч, Петро Осадчук. Та багато люду було. Лук’яненко казав про те, що прекрасно розуміє, як чекають, що вийдуть політв’язні і пересваряться з тими, хто був по інший бік грат – отримували премії, десь, так би мовити, були обласкані владою тощо. «У жодному випадку, такого шансу у нас більше не буде», – сказав Лук’яненко. Ось це була така перша зустріч.

…і тут заходить Левко Лук’яненко. Худий, але підтягнутий, з оцими своїми вусами і добрими-добрими очима

Потім ми зустрілися і потисли один одному руку після закінчення усього цього. Таке було наше перше знайомство. Він тоді сказав: «Ми мусимо, обов’язково, створити Народний Рух, але кінцева наша мета – це відновити українську державність». І так ми трималися за цю думку. Нам не вдалося тоді провести акт, який називався Акт відновлення української державності, в якому мала відображатися певна історична тяглість цього процесу – княгиня Ольга, Україна в Литовському князівстві, України Хмельницького, Україна початку ХХ століття і відновлення нашої державності. Тоді 239 депутатів були категорично проти, але вони згодилися на проголошення Акту Незалежності. Таким було перше знайомство, а потім, звичайно, і в парламенті постійно спілкувалися, і коли було ГКЧП.

Ми разом з Лук’яненком проводили протестний мітинг. Тоді ГКЧП ще було у розквіті, ще не тремтіли руки тих п’яничок. І тоді, коли проголошували незалежність. Кожен з нас тоді квапився написати цей Акт проголошення незалежності, але найдосконаліший текст був у Левка Лук’яненка, адже він юрист. Мало хто знав, що він навчався у Московському університеті. На текстом Акту незалежності працювали Лук’яненко і Сергій Головатий. Вони два юристи, в яких був найточніший текст і який був тоді прийнятий. Сьогодні це вже історія.

– Яким Лук’яненко був у роботі, в побуті, спілкуванні?

– Дуже легко з ним було спілкуватися. Це дивовижно, що людина, яка пройшла такі жорстокі жорна радянські – 72 дні в камері смертників – залишався таким людяним і щирим. Я перебрав усіх наших героїв, так би мовити наш підмурівок, державний фундамент, і не знаю, кого можна було б поставити поруч із Левком. В останній моїй авторській програмі на київському телебаченні, Левко сам розповідає, що декілька місяців він був у партії комуністів. І коли я сказав, що у це мало хто повірить, він відповів, що нехай вірять чи не вірять, але він знав, що боротися з цієї владою можна було тільки будучи самому у тій владі. Він там був недовго. Якщо не помиляюся, то він працював у Радехівському райкомі партії. Це було десь два-три тижні, і прямо у райкомі його заарештували за те, що він ще з кількома хлопцями створив, здається, робітничо-селянський союз. Його засудили до розстрілу. 72 дні Лук’яненка тримали у камері смертників. Уявляєте, це ж тільки ключі дзенькнуть і ти розумієш, що відімкнуться двері і тебе поведуть. І зрозуміло ж куди поведуть. Він розповідає, що з часом навчився розпізнавати, коли охоронці просто намагалися подратувати, а коли відкривали двері камери, щоб дати їсти.

Читайте також: Конституція – це віддзеркалення стану нації, – Левко Лук’яненко

У побуті Левко був дуже простий. Рівно рік тому, на Івана Купала, він був з дружиною Надійкою у гостях у мене на дачі. Випадково так сталося, що саме тоді повернувся мій Славко Яворівський з фронту. Він був добровольцем. Славко зупинився, щоб переночувати і наступного дня вже мав їхати знову на фронт. І також випадково завітав Микола Воронін – суперснайпер або його ще називають контрснайпер. Дуже цікава постать. Він спершу був навіть прихильником Путіна. Вчився у Києво-Могилянській академії і принципово розмовляв російською мовою. Сам родом з Херсонщини, але працював на Донеччині. І коли почалася війна, то Микола після того, як почув розмови тих «сепаратистів» про вбивства і грабунки, пішов добровольцем. Спочатку воював у Донецькому аеропорту, а потім став снайпером і не звичайним, а таким, що його викликали у ті місця, де працювали російські снайпери, і він їх знімав. Ось коли Левко побачив хлопців, він так усім цим захоплювався, для нього це була завтрашня Україна. Вони обидва прийшли з фронту. Обоє у військовому одязі. Ми тоді пили по чарці, розвели багаття, жартували з цього приводу. Ця людина пройшла такі страшні тортури – його перекидали з одного табору в інший, щоразу у дедалі гірший і у дедалі холоднішу зону – а він залишився таким добрим.

Ця людина пройшла такі страшні тортури – його перекидали з одного табору в інший, щоразу у дедалі гірший і у дедалі холоднішу зону – а він залишився таким добрим

Крім того, нас тринадцятеро тих, хто проголошував незалежність, тобто депутатів, які голосували за це і боролися за незалежність, звернулися до влади і напрацювали разом з професіоналами – економістами, банкірами – такі собі рецепти, як витягнути Україну із пострадянського болота. Першим під зверненням стояло прізвище Левка Лук’яненка. На жаль, ніхто з перших осіб держави (ми звернулися до президента, голів уряду та парламенту) навіть не відповів нам, а скинули все на якихось клерків. Хоча рецепти були абсолютно бездоганні: що потрібно зробити, щоб зміцнити гривню, як боротися з корупцією тощо. Але, виявилося, що нікому це не потрібно, і Левко дуже переживав. І буквально перед тим, як потрапити в лікарню, він мені телефонував і питав: «Володю, може є вже якась відповідь?» І коли я казав, що пишуть в основному клерки, ніхто не відповів, він засмучувався.

Читайте також: Левко Лук’яненко розповів, чому Акт проголошення Незалежності зачитував Яворівський

– Як Ви оцінюєте внесок Левка Лук’яненка у становлення незалежної України?

– Це оцінити неможливо. Те, що зробив Левко Лук’яненко – це приклад для майбутніх поколінь. І те, що ми співаємо «душу й тіло ми положим за наша свободу», то Левко справді поклав душу, а ось це днями положив і своє тіло.

Те, що ми співаємо «душу й тіло ми положим за наша свободу», то Левко справді поклав душу, а ось це днями положив і своє тіло

Вже ми до нього не докричимося, але приклад, його біографія, доля, стійкість залишаться. Він же походив з Чернігівщини, до того ж такої зросійщеної, а у ньому був виколиханий такий дух, така незламність. Йому ж досить було написати лише покаянну. Але ж ні, він відбув своїх 27 літ – найкращих літ свого життя, які він провів по тюрмах, в’язницях, казематах заради України. Як можна це оцінити. Це еталон, а еталон оцінювати не можна.

Оксана ДУДАР