Конституція – це віддзеркалення стану нації, – Левко Лук’яненко

Герой України, політв’язень, засуджений свого часу до смертної кари, громадський діяч, письменник, співавтор Акту про Незалежність Левко Лук’яненко був серед тих, хто доклався до створення і ухвалення української Конституції. Про конституційну ніч, переваги і хиби Основного закону, що хотів би він сьогодні змінити, політик розповів «Дивись.info».

– Левку Григоровичу, Ви були серед тих, хто 28 червня 1996 року голосував за Конституцію України. Чим запам’яталася вам та знаменита конституційна ніч?

– Конституційна ніч запам’яталася тим, що перед цим було рішення президента Кучми. Адже комуністи були категорично проти того, щоби Україна ухвалила свою Конституцію і, так би мовити, мала закон про структуру влади і так далі. Рік перед тим ми уклали договір між кожним депутатом і президентом, де Верховна Рада зобов’язувалася через рік написати Конституцію. Через те, що гальмували, тягнули, не хотіли, президент Кучма вирішив підігнати. Він сказав так: до 28 числа щоб була Конституція. Якщо 28 червня не буде Конституції, то наступного дня він розпускає Верховну Раду. Отже, це й визначило той факт, що депутати мусіли ухвалити Основний закон. А треба ж було обговорити кожну статтю, проголосувати. І тому Верховна Рада голосувала до шостої години вечора, але робота далеко була незакінчена. Вирішили продовжувати роботу доти, доки Конституція не буде ухвалена. І таким чином робота перейшла із вечора в ніч і продовжувалася до ранку. Звичайно, що депутати були вже втомлені, але водночас покинути справу, не проголосувавши за Конституцію у цілому, не могли. Ось за таких умов 28 числа був ухвалений текст Конституції України.

– Якщо б можна було повернути час назад, чи змінили б ви щось у Конституції 1996 року?

– Ви знаєте, над Конституцією працювали багато людей – і комуністи, і демократи, тому реально в там треба було б багато що змінити. Це не Конституція української нації, це конституція українського радянського народу. Тому якби була можливість заново переглядати, звичайно, все могло б бути по-іншому. Але знову-таки: якщо б умови були ті самі, то нічого зробити не можна було б. Я пропонував багато поправок, щоб зробити її більш українською, але це не проходило. Бо Конституція завжди є компромісним документом між різними політичними силами, представленими у парламенті. За таких умов не міг би нічого змінити, бо не зміг цього зробити і тоді.

– Які із внесених змін до Конституції вважаєте позитивними і, навпаки, які варто було б скасувати?

– Зміни у Конституції відбулися у системі судових органів. Вважаю, що такі зміни конче необхідні. Систему справді треба міняти.

– Чи вирішить проблеми окупованого Донбасу внесення змін до Конституції, як того вимагає Путін і його маріонетки в «ДНР-ЛНР»?

– Стаття 157 Конституції забороняє міняти Основний закон у час війни. Тому я категорично проти зміни Конституції. Те, що внесли зміни, які стосуються суддівської системи, можна розцінювати як виняток. Це треба було зробити, бо судова система перестала бути окремою гілкою влади. Попередні влади, при Януковичу і раніше, вони нищили третю гілку владу. І це зайшло так далеко, що реально українські громадяни не мають тепер суддівської системи, яка захищає права громадян і визначає діяльність правової системи. Це виняток і добре, що Верховна Рада його зробила. Але я категорично проти змін до Конституції, особливо зараз. В ній є положення, які б треба було змінити, але Україна може це робити тільки з власної волі і виходячи зі своїх власних національних інтересів. Міняти Конституцію під тиском будь-кого, чи друзів чи ворогів, не можна, бо вона віддзеркалює стан народу, стан нації та співвідношення сил усередині нації. А вносити зміни під тиском тих країн, чиї представники збираються у Мінську, або під тиском Путіна, означає втратити свій власний суверенітет, втратити національну гордість і стати помелом на міжнародній політичній арені. Цього не можна допускати за жодних умов.

Конституційні права існують в Україні хіба що на папері. Що, на Вашу думку, слід зробити, аби Основний закон запрацював і захищав звичайних громадян, а не олігархів і владу?

Необхідно виправити саму структуру влади. За Конституцією у нас існує поділ влади так, як це є у нормальних цивілізованих країнах: законодавча, виконавча і судова гілки влади. Треба насамперед відновити незалежність судової гілки влади. Тоді у нас буде відновлено законність. Ось це є основне. Хто знищив судову гілку влади? Її знищили олігархи. У нас відбувся найгірший варіант, який тільки можливий у будь-якому суспільстві – це зрощення економіки, олігархів із владою. Таким чином оце зрощення дає можливість олігархам знищити судову систему. І в такий спосіб громадяни втратили в суді можливість добитися справедливих рішень, бо суди цілком деградовані і за гроші олігархів виносять такі рішення, які й потрібні олігархам. Тому в нас є система абсолютної безправності. Так от для того, щоб повернутися до законності, треба відновити судову гілку влади, тоді кожен, хто зафіксує порушення Конституції, зможе звернутися до суду по справедливе рішення. Це був би спосіб, як розірвати зрощення бізнесу з владою і влади з бізнесом. Тобто поки Україна не розірве це зрощення, яке відбулося, доти у нас справедливості не буде, а значить не буде й законності. Адже шлях до справедливості лежить через законність, а до законності треба йти через звільнення судової гілки влади від пливу бізнесу. Ось така нагальна потреба, аби Конституція запрацювала.

– Практично все своє життя Ви присвятили боротьбі за незалежність України. Чи такою Ви уявляли собі державу на 25-му році незалежності?

– Зовсім не такою. Я звичайно і в концтаборі, і в тюрмі знав, що перехідний період буде якийсь важкий, бо важко змінити все і відразу. Бо навіть коли господар із сім’єю береться будувати нову хату, то якийсь час однаково доведеться жити у старій. Так само і на заводі, коли міняють обладнання на прогресивніше, більш продуктивне, то є моменти коли старе обладнання вже не працює, а нове ще не запустили. Я знав, що держава – це складна машина, і якийсь час буде трохи складно. Але не допускав, що незалежна Україна буде під владою комуністів, під владою цієї антиукраїнської, промосковської сили. Адже комуністична партія України була філією комуністичної партії Радянського Союзу, і тому Україна не була самостійною, вона була колонією, а колонією керувала комуністична партія. Тому цього, що Україна проголосить незалежність, а комуністи залишаться при владі сьогодні ні я, ні мої померлі друзі ніколи не допускали навіть у думках. Виходили із цього, що процес набуття незалежності буде пов’язаний із усуненням комуністів від влади, до того ж усуненням повним. А в нас так сталося, що комуністи голосували за незалежність. І якщо вони голосували за незалежність, то Верховна Рада не змогла їх усунути. Заборонили комуністичну партію. Ну, заборонили. Тобто вони свої комуністичні квитки заховали до шухляди, а через три роки відновили, зареєструвалися знову, при чому замість однієї компартії у нас стало три, які залишалися на комуністичних позиціях – це соціалістична і аграрна партії, крім, власне, комуністичної. Життя виявилося таким, що Україна не відроджується, не розбудовується, а весь час воює проти промосковської сили, проти московської п’ятої колони, відкритим представником якої в Україні є комуністична партія України. Такого я ніколи не уявляв і це справді є дуже сумно та дуже тяжко на це дивитися. Минуло 25 років, а Україна мучиться, страждає і не знає куди йти. Зараз після Революції Гідності відбулося визначення напрямку розвитку: Україна як європейська нація йде з Європою, а не піде на схід із азійською Москвою. Цей вектор загального розвитку визначився, і таким чином вже зрозуміло, у якому напрямку відбуватиметься подальший шлях. Але це сталося після Революції Гідності. А до кінця 2013 – початку 2014-го року Україна була як той корабель без капітана, що не знав, куди пливти – чи на схід, чи на захід. І ось наш державний корабель й крутився між двома берегами. Відтак Україна не розбудовувалася, а тільки руйнувала свою економіку, погіршувалося життя населення, мільйони людей були змушені виїхати за кордон у пошуках хліба і солі. Я такого ніколи не уявляв. Часом так собі думаю: добре, що кілька моїх старих друзів померли раніше. Вони померли із думкою, що Україна проголосила незалежність, а далі буде будувати ту країну, про яку мріяли наші духовні отці – і 50, і 100, і 200 років тому. Бо якби вони бачили це, то так само страждали б, як і я страждаю душею.

Оксана ДУДАР