дивись.info

Україна прощається з Левком Лук’яненком (відео)

Україна прощається з Левком Лук’яненком (відео)
Фото надане проектом "Українська Мить"

Сьогодні 10 липня, у приміщенні клубу Кабінету міністрів розпочалося прощання з Левком Лук’яненком. Потім його відспівають у Володимирському соборі і поховають на Байковому кладовищі.

Прощання з Героєм України, автором Акту проголошення Незалежності України, дисидентом Левком Лук’яненком почалося ще вчора. Помер він 7 липня у реанімації лікарні «Феофанія».

З метою вшанування пам’яті Левка Лук’яненка у день похорону  Державний прапор України на вежі адміністративної будівлі Львівської міської ради на пл. Ринок, 1 буде приспущено. Також Львівська міська рада просить у цей день призупинити розважальні заходи.

Також сьогодні засідання Верховної Ради почалося із хвилини мовчання.

Левко Лук’яненко на цьогорічний День незалежності мав святкувати 90-літній ювілей. 1961 року він був засуджений радянським судом до смертної кари. Левко Лук’яненко 72 доби провів у камері смертників, очікуючи на розстріл. Його соратник Володимир Яворівський так переповів це журналістам: «Це дивовижно, що людина, яка пройшла такі жорстокі жорна радянські – 72 дні в камері смертників – залишався таким людяним і щирим. Я перебрав усіх наших героїв, так би мовити наш підмурівок, державний фундамент, і не знаю, кого можна було б поставити поруч із Левком … Його засудили до розстрілу. 72 дні Лук’яненка тримали у камері смертників. Уявляєте, це ж тільки ключі дзенькнуть і ти розумієш, що відімкнуться двері і тебе поведуть. І зрозуміло ж куди поведуть. Він розповідає, що з часом навчився розпізнавати, коли охоронці просто намагалися подратувати, а коли відкривали двері камери, щоб дати їсти».

Потім міру покарання змінили на 15 років позбавлення волі у Мордовії. Після повернення з табору Лук’яненко став співзасновником Української гельсінкської групи, за щ обув знову покараний на 10 років таборів та 5 років заслання. «Ця людина пройшла такі страшні тортури – його перекидали з одного табору в інший, щоразу у дедалі гірший і у дедалі холоднішу зону – а він залишився таким добрим», – пригадує Яворівський.

Із заслання Лук’яненко повернувся наприкінці 80-х. «Наші політичні в’язні вже поверталися цілими групами. Аж якось тоді навіть не вірилося, що їх можна побачити уживу, особливо таких, як Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, брати Горині і багато-багато інших, – ділиться спогадами Яворівський. – Я саме проводив робоче засідання у Спілці письменників. Ми зібралися в актовій залі, чекали, коли підійдуть люди, адже багатьох запрошували на засідання оргкомітету, щоб обговорити питання, бо нам не давали приміщення, де провести з’їзд Руху. Компартія категорично забороняла … Чорновіл вже сидів у залі, ми розмовляли з ним, і тут заходить Левко Лук’яненко. Худий, але підтягнутий, з оцими своїми вусами і добрими-добрими очима. Він сів і ми почали обговорювати, як нам бути, що робити. І тоді Левко виступив і сказав: «Ви ж не думайте, що ми вийшли всі із в’язниць і будемо мати до вас претензії». У залі були Павличко, Драч, Петро Осадчук. Та багато люду було. Лук’яненко казав про те, що прекрасно розуміє, як чекають, що вийдуть політв’язні і пересваряться з тими, хто був по інший бік грат – отримували премії, десь, так би мовити, були обласкані владою тощо. «У жодному випадку, такого шансу у нас більше не буде», – сказав Лук’яненко. Ось це була така перша зустріч».

1991 року Лук’яненко став автором Акту проголошення Незалежності України. У своїх спогадах він поділився з журналістами Дивись.info деталями написання цього доленосного для України документу: «Дню проголошення Акту Незалежності України передували дуже важливі події … Російські шовіністи злякалися і бачили, якщо цього зараз не зупинити, то національні визвольні рухи у союзних республіках уже настільки розвинуться, що тоді цього зупинити не можна буде. І вони вирішили грати на попередження… Я як юрист зрозумів юридичну природу того, що сталося. І ми розглянули питання про можливість переходу Республіканської партії на нелегальне становище … Комуністи виступають, хочуть бути білесенькими, пухнастенькими, спішать заявити бажання увійти у Народну Раду. І тоді в умовах такого ніби їхнього провалу, а нашої перемоги, виступають колеги на зборах Верховної Ради і кажуть, мовляв поки комуністи розгублені, давайте проведемо ось такий закон, такий закон…

Пропозиції були добрі, спрямовані на те, щоб розширити суверенітет, але союзної республіки. Я, здається, прослухав три пропозиції, а потім піднявся і кажу: «Шановні колеги! Давайте зробимо щось інше. Давайте проголосимо Україну незалежною державою і тоді нам не потрібно буде хитрувати – чи комуністи розгублені, чи не розгублені» … І, здається, Павличко каже: «Нехай Левко і напише!» Я піднявся, зробив пару кроків, щоб йти у крило від вулиці Грушевського. А потім думаю, та що я сам, когось покличу. Я обернувся і побачив Леонтія Івановича Сандуляка … Кажу: «Ходімо, Леонтію Івановичу».

«Це було пів на одинадцяту. Збори дали нам півтори години і о 12-ій ми мали представити проект документа. Коли ми прийшли, я дістав із своєї течки звичайний шкільний зошит, з якого виривав листочки, щоб посилати комусь записки або щось … Кажу, що мовляв комуністи розгублені, бо відчувають свою вину, а пройде трохи часу, страх у них мине і вони тоді будуть душити нас. Тому необхідно написати якнайкоротший документ, нічого зайвого, ніяких великих історичних паралелей, ніяких розмірковувань про справедливість-несправедливість, без патетичних фраз про любов до України, нічого цього не треба. Треба висловити, що ми заявляємо Україну незалежною державою. Він із цим погодився … Я написав спочатку слово «закон», а потім викреслив, бо закон це нормативний акт тривалої дії. Я любив гетьманщину, козаччину, а там був такий політичний термін як універсал. Я написав «універсал», а тоді подумав, що це термін української політичної історії, а не радянської. Комуністи історії не знають, їм незрозуміло, що це за термін і почнеться обговорення самого терміну. Не треба, бо тоді буде затримка. І тоді Леонтій пропонує: «А може хай буде акт?» А я думаю, та й справді. Акт може бути багаторазової дії, може бути одноразової дії, але він не має нічого негативного сам по собі. Він, правда, і позитивного не має нічого. Якщо взяти саме слово «акт» – то це дія. Далі я почав писати таку ніби ввідну історичну преамбулу про те, що, продовжуючи традиції боротьби за незалежність і проголошення Української народної республіки незалежною державою 22 січня 1918 року… Другий абзац: опираючись на Декларацію про державний суверенітет, ухвалену півтора року тому… Третій пункт і четвертий, який стосувався територіальної влади. Про те, що законодавство СРСР втрачає чинність на території України і влада незалежної української держави поширюється на усі території у межах тих кордонів, які є, і плюс морська зона…»

Фото надане проектом “Українська Мить”

Про голосування 24 серпня Левко Григорович пригадував так: «…Кравчук запропонував проголосувати. На табло висвітлилося 346 чи 349 депутатів. Тобто величезна конституційна більшість. Навколо Верховної Ради, у парку були тисячі людей. Вони також чекали того рішення. А ми підхопилися, почали один одного обіймати. Мене вітали, я їх вітав. Це було таке піднесення, таке щастя, така радість, що більшого в житті я не знав. І тоді я подумав: «Боже, навіть якщо я б більше нічого в житті взагалі не зробив для України, то задля оцього варто було жити» … А потім ввечері пізно повернувся додому, зайшов до хати, а на столі стоять якісь напитки, закуски, і питаю в жінки, що це таке, а вона каже, що це мій день народження, і питається, де мої друзі. Відкриваються двері і заходять члени Центрального проводу Української республіканської партії. Ми відзначили відразу два дні народження – День народження Лук’яненка і День народження України…»

Потім Левко Лук’яненко був першим послом України в Канаді, а потім народним депутатом Верховної Ради чотирьох скликань. Ушанований званням Герой України.

«Те, що зробив Левко Лук’яненко – це приклад для майбутніх поколінь, – ділиться Володимир Яворівський. – І те, що ми співаємо «душу й тіло ми положим за наша свободу», то Левко справді поклав душу, а ось це днями положив і своє тіло. Вже ми до нього не докричимося, але приклад, його біографія, доля, стійкість залишаться … Йому ж досить було написати лише покаянну. Але ж ні, він відбув своїх 27 літ – найкращих літ свого життя, які він провів по тюрмах, в’язницях, казематах заради України. Як можна це оцінити. Це еталон, а еталон оцінювати не можна».

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Загрузка...