дивись.info

17 років після Скнилівської трагедії: що пригадують очевидці (відео)

17 років після Скнилівської трагедії: що пригадують очевидці (відео)
Фото: відкриті джерела

27 липня 2002 року, 17 років тому, під час авіашоу у Львові в натовп людей впав літак.

Тоді загинуло 77 людей, 28 із них – діти, понад 200 отримали поранення внаслідок падіння літака в натовп людей.

Трагедія сталася під час святкування 60-ї річниці 14 авіакорпусу. Серед загиблих – 28 дітей, яких батьки привели подивитися на авіашоу.

На Скнилівському аеродромі проводилося святкування, фігури вищого пілотажу виконували досвідчені пілоти першого класу групи «Українські соколи» полковник Володимир Топонар і другий пілот полковник Юрій Єгоров. Подивитися на фігури вищого пілотажу прийшли близько 10 тисяч осіб.

На виконання демонстраційного пілотування був підготовлений МіГ-29УБ (№ 20) зі складу 114 БТА. Але через погодні умови, машина не змогла вилетіти до Львова. Замість неї зі складу ДЗ 894 ВАП було піднято Су-27УБ (№ 42 серійний № 96310425070).

О 12:52 за місцевим часом Су-27УБ при завершенні фігури вищого пілотажу «напівпетля», яку було виконано на дуже малій висоті з порушенням п.2.3 КЛЕ та виходом на критичні кути атаки, намагаючись перейти до горизонтального польоту та уникнути зіткнення із землею, зачепив стабілізатором дерево, потім крилом бетонне покриття рульожної доріжки, а далі — врізався в Су-17М4Р 48 ОГРАП (Коломия) на землі, правим крилом зачепив штурманський ліхтар Іл-76ТД, і, виконавши три оберти навколо осі центроплану, впав у натовп людей, які вийшли на аеродром, аби краще побачити виконання пілотування. Літак вибухнув і запалав. Обидва пілоти катапультувалися вже після контакту з землею і зазнали лише незначних пошкоджень внаслідок перенавантажень при катапультуванні. Близько двадцяти машин швидкої допомоги та пожежні команди було направлено для рятування потерпілих.

Що згадують очевидці трагедії та чи покарані винуватці, дивіться у сюжеті Громадського.

Скнилівська трагедія, яка стала фатальним поєднанням прикрого випадку з фактором людської безвідповідальності та недбалості, назавжди залишиться чорною датою в сучасній історії України. Щороку 27 липня потерпілими та родичами загиблих у тій страшній авіакатастрофі проводяться меморіальні заходи: люди з квітами і лампадками збираються на місці падіння літака на Скнилівському військовому аеродромі, а потім на Голосківському цвинтарі, аби вшанувати всіх, хто загинув.

Обличчя Скнилівської трагедії

Трирічному Остапу Хмілю і його старшому братові, десятирічному Олегу, невідкладна медична допомога була не потрібна – їхні фізичні травми були незначні, повідомляє Радіо Свобода.

А ось психологічні – досить серйозні: на їхніх очах загинула мати. Галина Хміль прикрила своїм тілом молодшого сина, тим самим узявши удар на себе. Старшого відкинуло вибуховою хвилею, це Олега і врятувало.
Остап Хміль. Ця фотографія після трагедії облетіла всі ЗМІ

Остап мало що пам’ятає з подій того дня, в пам’яті залишилися окремі фрагменти: дорога, де стояли літаки, крики, міліція, «швидкі». Те, що мами більше немає, зрозумів не відразу, як і те, що бабуся смертельно поранена (мати Галини померла в лікарні через кілька днів). Про все це Остап дізнавався пізніше, від тата і бабусі по батьківській лінії. Не любить Остап і свою світлину, яка пізніше стала символом Скнилівської трагедії і облетіла всі світові ЗМІ. «Я не дивлюся на це фото і не люблю згадувати той день. Не хочу давати інтерв’ю, – каже Остап, – про нас уже стільки всього написано».

«Відвойовані» світлини

Але ж цього фото, так само, як і багатьох інших кадрів із поля в Скнилові, міг ніхто ніколи й не побачити. «Настоящее время» розшукало фотографа, який 27 липня 2002 року не просто відзняв понад 30 історичних кадрів, але й «відвоював» їх у «людей у цивільному». У той час Євген Кравс працював фотокореспондентом у львівському виданні «Експрес». Зйомка авіашоу була редакційним завданням.

На аеродром Євген узяв 13-річного сина. «Я відзняв майже всю плівку на 24 кадри, залишилася двійка «чистих», син надивився на літаки, можна було їхати до редакції, коли раптом я почув звук вибуху і крики. Ми були вже біля мого «горбатого» запорожця, я посадив туди сина, а сам побіг до епіцентру подій, інстинкт фотокора перевищив інстинкт самозбереження. Бігти було далеченько – близько кілометра, але я долетів хвилин за 5», – розповідає Євген Кравс. Посеред аеродрому вже стояв кордон із військових і міліції, за нього намагалися нікого не пускати, але Євген із фотоапаратом прорвався. «Єдина думка в моїй голові була тоді: у мене ж усього два кадри!» – згадує фотограф.І все-таки Євгенові вдалося за величезні на той час гроші купити у когось дві плівки по 36 кадрів. «Спочатку знімав усе підряд, що бачив, потім став вибирати кадри, які «говорять», такі, як двоє перемазаних хлопчиків, які сидять, у сльозах, намагався передати через об’єктив почуття людей: біль, відчай, жах. Знімав спокійно, без паніки. Тут було більше професійного, ніж людського», – зізнається чоловік.

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.