8 березня у Львові провели марш за права жінок. Як усе було та навіщо говорити про права жінок, розбираємося далі.

Про плани провести традиційний феміністичний марш 8 березня було відомо заздалегідь, організаторки відкрито називали час та місце, запрошували учасників та учасниць приєднатися. Певною мірою сміливий крок, враховуючи постійну небезпеку провокацій, що переслідує фем-активізм в Україні. Щороку ці голоси звучать дедалі масовіше, гучніше, тож у певних інформаційних бульбашках може здатися, що це стало нормою та ніхто з провокаторів чи радикальних прихильників, як вони себе називають, «традиційних сімейних цінностей», вже не зверне увагу на чергову подібну акцію. Але ні.

Ще за годину до старту маршу в центрі Львова повно правоохоронців. На бічній від площі Ринок вулиці Галицькій припаркувалися кілька автобусів з поліцією та нацгвардійцями, біля ратуші вишикувалася патрульна поліція в бронежилетах, касках, із кийками. Перша думка: невже тут готуються до штурму міської ради? Виявляється, самих учасниць та учасників акції, які у нібито вільній, демократичній країні виходять боротися за власні права та безпеку, треба обороняти поліційним кордоном. Сама ця картинка говорить промовистіше за соціологічні зрізи та дослідження на тему «чи є гендерна дискримінація в Україні».

Марта Чумало, співорганізаторка маршу, заступниця голови Центру «Жіночі перспективи» зауважує: «Права жінок зараз в Україні під особливою загрозою у зв’язку з тим, що маємо ініціативи в парламенті, які хочуть повернути нас у патріархат. Говоримо про те, що Стамбульська конвенція як ніколи на часі, бо насильство щодо жінок має дуже велике поширення. Говоримо про те, що ми маємо право на мирні зібрання, а сьогодні можемо говорити про права жінок, на жаль, тільки в серйозному супроводі поліції й це не є добра ознака».

«Права жінки = права людини»

До міської Ратуші сходяться люди, цього року – майже дві сотні учасниць і учасників. Деякі плакати зберегли з тогорічного маршу, деякі – геть свіжі. Частина жінок вбирає стилізовані костюми героїнь роману Маргарет Етвуд «Оповідь служниці» – феміністичної антиутопії. Усі, хто подивилися принаймні одну серію однойменного телесеріалу, впізнають ці «білі чепчики з широкими крисами», що є обов’язковим елементом гардеробу служниць, єдиною функцією яких у «новому» суспільстві є народження дітей для бездітної верхівки режиму.

Учасниця флешмобу Настя пояснює: «Для мене – це спосіб показати всім жінкам, що ми всі в одному човні. Й коли ти кажеш «я не феміністка, я взагалі не така, як вони», не розумієш, що ми всі таким чином цей наш  човен пустимо на дно. Я вирішила взяти на себе таку роль сьогодні, аби показати, що якщо ми не будемо триматися одна одної, то наслідки можуть бути страшними».

Читайте також: Вперше українською: «Жіноче тіло» Маргарет Етвуд

«Оскільки 8 березня – це день боротьби за жіночі права, то ми прийшли, щоби підкреслити, що це не свято «весни і краси», це важливий день, коли усе суспільство має звернути увагу на те, як жінок дискримінують, в яких сферах ми ще не досягли гендерної рівності попри те, що наша держава декларує гендерну рівність як цінність і вже багато чого зробила на цьому шляху, – пояснює фем-активістка Йош. – Аби змінити ситуацію, почати треба з виховання дітей батьками, у яслах, садочках і школах. Треба позбутися цих гендерних стереотипів, що хлопчик має захищати, дівчинка має бути безпомічна. Маємо виховувати дітей так, що тіло жінки, дівчинки – це її тіло, вона сама має вирішувати, як ним розпоряджатися. А чоловік має не захищати її, а не нападати, не ґвалтувати. Маємо жити у взаємній повазі з самого малечку. У нас вже відбувається антидискримінаційна експертиза шкільних підручників і це вже добре, тобто вже почалися зрушення й треба цю роботу продовжувати».

У кількох метрах від акції жінок проходить інша. Юнаки з переважно закритими обличчями та плакатом «Марш проти абортів», підписаний організацією «Традиція. Порядок». Розповідати про мету свого зібрання не хочуть, мовляв, спочатку акцію проведемо, а потім поговоримо. На запитання, з якою метою прийшли сюди сьогодні, учасник Андрій побіжно відповідає: «За людство проти антихриста. А аборти – це спосіб удару по нашій і без того сумній демографії, спосіб удару по людині як виду». Та йде із наміром перекричати жіночий марш.

Учасники феміністичного маршу шикуються в колону та починають рух. Попереду – авта поліції, обабіч – поліціянти із шоломами та кийками, позаду – знову поліцейські автомобілі. Колона йде до оперного театру. «Бунтуй, кохай, права не віддавай!» – гукають учасниці й учасники.

До слова, на феміністичний марш вийшли не лише жінки, але й чимало чоловіків.

«Я підтримую боротьбу всіх пригноблених категорій людей. Я є антирасистом, профеміністом, – пояснює Антон. – Розумію, що зараз я тут потрібен, бо постійно є напади на активісток та активістів, тому я тут». На питання, чи бачить покращення ситуації щодо дотримання прав жінок в Україні, каже: «Можливо, є мінімальний прогрес в плані того, що більше на це звертають уваги, але загалом як такого прогресу немає».

Прогрес є, але повільний

Усі опитані учасники й учасниці збігаються в думці, що ситуація з дотриманням прав жінок, недискримінацією та захистом від насильства в Україні покращується, але повільно.

«Коли в 2015 році виходила на феміністичний марш, в мене був меседж про те, щоби становище жінки в нашій армії було таке саме, як становище чоловіка. Аби жінку не оформлювали кухаркою в той час, коли вона працює снайперкою. Хочу сказати, що становище жінки в армії на 2020 рік змінилося, – пояснює учасниця маршу Анна. – Ми говоримо про Стамбульську конвенцію, бачимо, що приймаються закони з протидії насильству. Можливо, вони ще не до кінця працюють, але процес вже пішов. Можемо почекати, проводити інформаційні кампанії та готувати наше суспільство до того, що про це треба говорити. Я вже 7 років ходжу на марші та бачу зміни у Львові, вони роблять дуже гарний посил у суспільстві. Цього року мій меседж про те, щоб у Львові був створений гуртожиток для жінок, які постраждали від домашнього насильства, аби Стамбульська конвенція була нарешті ратифікована в нашій державі, а закони з протидії насильству працювали».

Інший учасник маршу Сергій каже: «В Україні є дискримінація, в усьому вона є. По-перше, під час прийому на роботу, по-друге, у побутових ситуаціях, коли чоловік вважає, що жінка не є рівною йому за правами в сім’ї. Я за рівність прав усіх людей, незалежно від статі. І з’являється дедалі більше свідомих людей, які виходять на такі марші. Тобто ніби динаміка якась є, але сказати насправді чи вирішується якась проблема – важко».

Чому так повільно

Соціологічні дані підтверджують, що ситуація в Україні повільно змінюється.

«У динаміці з 2015 року спостерігається поступове зменшення кількості тих, хто вважає, що готуванням, господарством та вихованням дітей частіше займається жінка (зараз таких 64%), – йдеться у результатах свіжого дослідження Соціологічної групи «Рейтинг». – Попри це зростає кількість тих, хто вважає, що жінки мають більше вільного часу (зараз 33%), головують у сім’ї (зараз 29%) та заробляють більше грошей зараз 23%)».

Водночас, соціологи наголошують: «Абсолютна більшість опитаних погоджуються з твердженнями, що найважливіше завдання жінки – дбати про дім та сім’ю (83%) та те, що найважливіше завдання чоловіка – це заробіток грошей (75%)».

Дослідниця Оксана Кісь пояснює: гендерні стереотипи є одними з найбільш стійких, тож переламати суспільну свідомість надзвичайно важко.

«Треба розуміти, що гендерні стереотипи і взагалі уявлення людей – це та субстанція, яка змінюється найповільніше, вона найбільш стійка до змін. Можуть змінитися закони, практики й реальні обставини життя людей, –зауважує Оксана Кісь, докторка історичних наук, президентка «Української асоціації дослідників жіночої історії». – Жінки вже давно працюють, є успішними, професіоналками, але оці упередження про те, що, наприклад, жінка не може керувати великим колективом чи бути успішною політичною лідеркою, залишаються дуже живучими. Це те, що дуже важко долати. Мусить пройти якийсь час, не може це змінитися за одну ніч. І для того, аби ці зміни були поступовими, можливо, не такими швидкими, як нам би хотілося, але незворотними, нам потрібно працювати на всіх рівнях. Треба працювати над законодавством та його виконанням, працювати зі вчителями та виховательками дитсадків, аби вони змалку не прищеплювали це уявлення про принцес і лицарів, не накидали такі стереотипні ролі й не привчали їх до думки, що у жінок і чоловіків у цьому житті є різні покликання й різні завдання. Треба працювати зі ЗМІ, які дуже сприяють у поширенні інформації, і, що мене насправді дуже тішить, останніми роками спостерігаю більше зацікавлення до цієї тематики. Всі засоби, усі способи, зокрема такі вуличні акції, є дієвими, якщо вони відбуваються одночасно, досягають різних цільових аудиторій та доносять ідеї в різних формах».

Ба більше, експертки застерігають українське суспільство від регресу в цьому питанні.

«Маємо нове об’єднання у Верховній Раді «Цінності. Гідність. Сім’я». Оце наша нова влада і це ставлення нашої нової влади до питання насильства щодо жінок, – розповідає Галина Федькович, юристка центру «Жіночі перспективи». –  Я припускаю, що вони – за традиції. І дійсно, традиція домашнього насильства – це традиція патріархального українського суспільства з Бог знає яких часів, але ми ж не в селі XVIII століття! І ми тут не кріпачки, часи змінилися. І люди мають це розуміти та адекватно реагувати. Маю припущення, що ці люди живуть якимись стародавніми часами, де патріархат і насильство щодо жінок абсолютно толеруються суспільством й вони за це виступають, але мені це дико».

Читайте також: Як більше сотні жінок та чоловіків вийшли на феміністичний марш у Львові (фоторепортаж)

Частим аргументом проти фемінізму дійсно виступає «традиція українського патріархату». Та за словами дослідниці Оксани Кісь, такі моделі вже втратили актуальність, тож у фемінізмі немає нічого радикального:  «Наскільки я досліджувала українську традиційну культуру – це переважно культура селянська, а в селі побут і господарство було організоване таким чином, що праця була взаємнодоповненою. Були ті ролі й функції, які виконували жінки? й ті, які виконували чоловіки. У той час, у тих умовах такий спосібя життя був прийнятний і раціональний. У наших умовах, у постіндустріальному суспільстві, у нашій цифровій культурі це вже недоречно. Чоловіки й жінки працюють на різних ділянках, реалізують себе у різних сферах. Тому відродження оцих традицій є щонайменше дивною практикою, бо ми би просто знехтували потенціалом, здібностями половини населення України. Українська традиція була патріархальною як були патріархальними усі культури в той час в Європі. Світ змінився радикально, ідеї рівності прав усіх громадян незалежно від статі, незалежно від етнічності, політичних поглядів, релігійних поглядів – це світова демократична норма, нічого радикального в цій ідеї нема. Але ми бачимо, що досі є в нашому суспільстві люди, для яких права жінок залишаються неприйнятними, які примудряються виходити й заперечувати право жінок на рівну оплату праці, на своє тіло щодо репродуктивної функції. Відмовляючи жінкам у правах, такі люди демонструють своє дикунство».

Важливу роль у тому, аби зміни в Україні були незворотними, може відіграти Стамбульська конвенція, яку український парламент досі не ратифікував. Юристка пані Галина Федькович пояснює: «Конвенція спрямована на протидію домашньому насильству та насильству щодо жінок. Незважаючи на те, що законодавство у нас значно покращилося, проблеми з захистом прав жінок, з безпекою жінок, на жаль, досі актуальні. Один з основних моментів Стамбульської конвенції в тому, що держава, котра ратифікувала її, має звітуватися перед Радою Європи за те, що було зроблено і яким чином це імплементується в країні. У нас точок до зростання і до вдосконалення як законодавства, так і практики, на жаль, ще дуже багато. В якій ситуації ми живемо: групи осіб намагаються свої особисті релігійні чи світоглядні переконання викласти в закон і таким чином обмежити права більшої частини населення України на захист, на доступ до послуг, на доступ до правосуддя, на все те, що гарантує закон».

Хто проти конвенції

Опоненти жіночого маршу, близько десятка людей із плакатом проти абортів, не надто балакучі. Навіть після завершення ходи, коли обіцяли охочіше спілкуватися з пресою, переважно відвертаються від диктофона. Втім, коротко поговорити з одним із учасників таки вдалося, й діалог з хлопцем, що представився Маркіяном, виглядав так:

– Чому ви зараз тут, який меседж доносите?

– У нас була акція проти абортів, тепер ми намагаємося чинити опір феміністичному шабашу, який відбувається (повторення). Чому ми проти того, що там відбувається? Бо всі права, які були надані жінкам, були надані ще в XX столітті. Чому вони зараз виходять – не зрозуміло, їхній теперішній рух переродився у чоловіконенависництво. Те, що вони пропагують, не вкладається в рамки логіки. У них є плакат: «секс – не робота, тіло – не товар». Хоча вони ще рік тому виступали за легалізацію проституції.

– Тобто, на вашу думку, в Україні немає гендерної дискримінації?

– Ні, немає, бо за статистикою 40% чоловіків теж потерпають від насильства. Ми, чомусь, на марші не виходимо й того не показуємо. Вони кажуть: ми потерпаємо від насильства чи ще чогось. То запишися на бокс, на карате, в тебе є всі права! Йди в політику, йди в армію, жінок служить багато…

– Ще один меседж маршу в тому, аби ратифікувати Стамбульську конвенцію про захист жінок від домашнього насильства, на вашу думку, чи потрібно це в Україні?

– Ні, не потрібно, там є інша релігійна система, інші закони, на відміну від України.

– Це міжнародна конвенція

– Так, тому, ну. Я вважаю, що вона не потрібна.

Як пришвидшити зміни

«Найкращий спосіб пришвидшувати зміни – це коли ми починаємо реагувати на будь-які несправедливості, які діються, –  переконана Марта Чумало, заступниця голови Центру «Жіночі перспективи». – Тобто коли кожна з нас почне реагувати на потреби жінки, яку б’ють, коли кожна з нас буде допомагати жінці, яка потребує тих чи інших підсилень, тоді ситуація зміниться. Чим більше ми будемо рефлексувати про свої привілеї і потреби та потреби інших жінок, ми більше будемо солідаризуватися та не говорити, що мій досвід є універсальний, тим скоріше ми до позитивних змін дійдем».

За даними групи «Рейтинг», лише 9% українців вважають 8 березня символом боротьби жінок за свої права, але столичний марш зібрав понад тисячу учасниць. Аналогічні акції різного масштабу пройшли іншими містами країни, тож голос активісток щороку звучить дедалі впевненіше та гучніше.

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми,  що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews

Валерія ПЕЧЕНИК

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.