Чим більше допомагаю собакам, тим сильніше я люблю людей, – волонтерка Ірина Камкова

Вовк і Семен

Історії Ірини з волонтерством розпочалася з реєстрації у соцмережі, де часто бачила повідомлення про ЛКП «Лев», яке було ще звичайною гицлярнею.

«Мені якось час від часу почали потрапляти на очі оголошення допомогти врятувати собачок, оплатити стерилізацію. Мовляв, тоді є шанс, що їх не евтанізують, якщо можна так назвати те, що в ЛКП «Лев» робили з тваринами. Спочатку я допомагала коштами, тоді почала носити їсти, бо на той момент там навіть харчування нормального не було. Фотографувала тварин, допомагала іншим волонтерам коштами, як дизайнер робила друковані рекламки тварин, а потім мені хтось розповів про хворе цуценятко, яке викинули на вулицю, і я його забрала. А далі воно покотилося як снігова куля. Коли береш одного собаку, то починаєш постійно потрапляти на тваринок, яких не можеш залишити на вулиці – травмовані, маленькі, явно домашні, яких викинули. Це вже триває шість років», – розповіла Ірина.

Насправді Ірина історія із собаками розпочалася дещо раніше. Вона все життя мріяла про песика, але батьки не дозволяли завести. Подібна історія і в чоловіка Ірини.

«Тож ми тільки одружилися і хоча квартиру винаймали, першим ділом купили собаку. Тоді ми ще собі навіть не уявляли, що це може бути по-іншому. Ми поїхали в Мукачево і придбали цуценя хаскі за великі гроші. Дуже ним тішилися. Хаскі звати Вовк, бо в дитинстві я перечитала усього Ремарка, в якого була фронтова вівчарка Вовк. Я ще не знала, який у мене буде собака, але точно знала, що його зватисуть Вовк», – розповіла волонтерка.

А згодом у житті Ірини з’явився Семен – безпритульний собака, який жив у її районі.

«Якось він зник, а я саме ходили в ЛКП «Лев» фотографувати собак, щоб можна було їх виставляти на прилаштування. І тут помітила Семена. Йому було два з половиною роки і він був геть не соціалізований. Тому кидався усіх, якщо його затиснути у кут. Проблема була у тому, що Семен переважно жив на території школи. І якось батьки зателефонували у ЛКП «Лев», що вони незадоволені присутністю дикої собаки поруч з їхніми дітьми. На ЛКП «Лев» прийняли рішення не відпускати його і визнали агресивним. Збиралися передати Семена у притулок «Милосердя» на пожиттєве проживання», – розповідає Ірина.

І додає, що Семен був не стільки агресивним, скільки лякливим, тому кидався на усіх, захищаючись.

«Але загалом він не міг собі сам дати раду – навіть дорогу якось так непутящо переходив. Боявся інших собак, тому в «Милосерді» він би точно не вижив. Тоді я сказала, що прилаштую його протягом 10 днів. Звичайно, за 10 днів нічого з того не вийшло. Він не вмів на поводку ходити. Щоб якось з ним контактувати, доводилося витрушувати його з буди, накидати на нього петлю, аби його вивести. Він клацав на мене зуба. А за 10 днів мені Семена спакували. Тоді ще ніяких перетримок не було. Семена я забрала додому, на квартиру, яку винаймала. Він пісяв-какав у помешканні. Було дуже важко. Семен кидався на мого собаку, хоча хаскі дуже йому тішився. Та коли минув місяць, я зрозуміла, що вже нікуди його прилаштовувати не буду, нехай і не планувала заводити другу собаку, тим більше на винайнятій квартирі», – розповідає Ірина.

І зізнається, що хоч хаскі і породистий, вирощений з цуценяти, ходив у школу для цуценят, потім – до кінолога, але Семен – це 100% щирості та відданості.

«З ним можна гуляти без поводка, він знає, що треба мити лапи. Ми тільки приходимо з вулиці, і Семен відразу застрибує у ванну. Я з ним подорожую. Він дуже ніжний, любить тулитися. Семен саме такий собака, про якого я мріяла все життя. Вони з Вовком тепер найкращі друзі», – додає волонтерка.

Бумчик

Згодом у житті Ірини з’явився Бумчик – спаралізований песик зі Стрия.

«Мені якось написали стрийські волонтери, що у них є собачка, яка тягне задні лапки і їй дуже боляче. І вони запитали, чи не можу їм чимось допомогти. Ми зійшлися на тому, що я запишу їх у якусь клініку. Потім вони мене попросили під’їхати з ними до ветеринара. Собака був абсолютно відбитий – кусався, блохастий, брудний і дві лапи паралізовані. Якось його скрутили, зав’язали морду і поставили крапельницю. А жінки, які привезли собаку, сказали, що їм треба на роботу і поїхали геть», – розповідає Ірина.

Тим часом вона залишилася сам на сам з хворою твариною, майже розрядженим телефоном та невирішеним завданням – що робити з собакою?

«Тоді я познайомилася з Ігорем Сайком, який відвіз мене з собакою в ЛКП. Оскільки пес був не львівський, за його перетримку потрібно було платити. Але собаці ставало гірше – йому паралізувало усі лапи, він страшенно схуд і розпочалася атрофія м’язів. Ми з ним бігала різними клінікам, і нам зрештою поставили діагноз – нервова форма чуми. Порадили евтаназію. В ЛКП вже не було можливості його тримати, то довелося перебратися у клініку і теж там тримати на платній основі. Потім почали жалітися люди, які приходили до клініки, що їм неприємно на це дивитися. Бумчик був страшенно худий і нещасний. Я щодня приїжджала після роботи, виносила його на сонечко і думала, щоб мені подали хоч якийсь знак, що робити. Я була без досвіду: з одного боку, не хотіла мучити собаку, а з іншого – якщо у нього є бодай найменший шанс, то треба за нього ухопитися. Зрештою я знайшла домашню перетримку у старшої жінки. Це було у Сокільниках. Я туди теж приїжджала щодня, робила йому масажі, привозила якісь паштетики, аби він набирав вагу. Бумчик потроху почав піднімати голову. Там він побув кілька місяців, і собаку забрав мій знайомий, який теж займається волонтерством. У нього Бумчик прожив ще два роки. У найгірший період у собаки навіть погляд був затуманений. А потім він став приходити до тями, реагувати на свого господаря, інших собак, вимагав уваги. Та через те, що увесь цей час були паралізовані лапи, навіть коли до них повернулася чутливість, він ходити так і не зміг через атрофію м’язів. Але, як мене, він жив цілком нормальним життям. Собаки так не думають, як люди, мовляв який жах, я інвалід, не такий, як всі. Він пересувався черв’ячком, не любив інших собак, натомість любив котів. І нормально прожив ще два роки», – розповіла волонтерка.

Через брак досвіду роботи зі спаралізованою твариною Ірині було важко справлятися з емоціями. Хоча від клініки, де перебував Бумчик, до її дому треба було йти пішки 40 хвилин, у маршрутку вона не сідала, аби виплакатися дорогою.

«Плакала усю дорогу, потім продовжувала вдома, чоловік казав, що так не витримує. Зараз у мене немає емоцій. Тобто я стараюся до нікого не прив’язуватися, але виходить слабо. Не реагувати, бо емоції заважають робити те, що потрібно. По-друге, так можна зруйнувати собі життя і життя людям, які тебе оточують. Стараюся дивитися на це тверезо і робити все можливе, аби рятувати таких тварин», – зізнається Ірина.

Епілептик Вульф

Під опікою волонтерки перебуває собака з епілепсією. Жінка зізнається, що до цього випадку навіть не підозрювали, що тварини страждають на цю недугу.

«Мені з Трускавця дали дуже гарну білу лаєчку. Спитали чи я можу її прилаштувати, бо у них всі перетримки зайняті. Собака 9 днів побув на перетримці, а тоді подзвонила власниця і попросила приїхати та забрати його, бо з псом щось не так – він б’ється у конвульсіях. І ось ми їдемо у таксі до клініки, а лайка починає дико кричати, ротом йде піна і нею кидає по усій машині. Я плакала, не знала, що робити. Лайку звати Вульф, він зі мною вже 4 роки і ми їздимо майже щомісяця зі судомами на стаціонару клініку. А я просто йому підтримую голову, аби він не вдарився. У машині емоції не дозволили мені діяти правильно, тому собакою кидало по усьому салону», – веде далі Ірина.

За увесь час їй вдалося допомогти близько двом сотням тварин. Зізнається, що цуценят прилаштувати легше. А коли тварина доросла, то тут виникають проблеми.

«У мне є такі підопічні, що сидять на перетримках роками і, напевно, так вже і сидітимуть. Це агресивні, старі собаки. Але я це теж вважаю допомогою, бо їх забрали з небезпечного середовища. Буває, що люди беруть на перетримку, а потім собі залишають тварину. Хоча здебільшого для них це просто робота», – пояснює Ірина.

Саме так на перетримці роками живе Вульфик. А Ірина дбає про його харчування та лікування. У нас є чотири перетримки, де люди займаються цим на постійній основі. Кожен тримає близько двох десятків тварин. Вони мають вольєри, все спеціально обладнано.

Буває й навпаки – люди беруть собаку, а потім повертають. Та Ірина зізнається, це краще, ніж коли його кудись викидають.

«Коли я віддаю тварин, то підписую договір, що у випадку, якщо щось піде не так, тварину віддають мені, а не третім особам. І до кінця життя цієї тварини я залишаюся на зв’язку. Наприклад, якщо люди стикають з проблемою, яку не знають, як вирішити. Було таке, що взяли хаскі, а за два дні повернули. Бо під час прогулянки на них кинувся якийсь собака, а їхній на це відповів. І людям така поведінка собаки видалася страшною. Вони думали, що це няшечка з блакитними очками і нічого подібного ніколи не буде», – ділиться Іра.

У волонтерки є друзі – грумер та кінолог, які допомагають їй з собаками, яких хтось погоджується забрати. У них вже склалася така собі команда.

«Багато людей допомагають з тваринами. Але часто буває, що люди, коли чують про якийсь жахливий випадок, пишуть у соцмережах: «Чим більше пізнаю людей, тим більше люблю тварин». Я мушу сказати навпаки: чим більше допомагаю собакам, тим сильніше я люблю людей. У мене ледь не кожна друга безпритульна собака, особливо привезена з-за меж Львова, має всередині кулі – хтось у них стріляв. За роки я такого надивилася, що люди робили з тваринами. Але їх все-таки меншість. Якщо тварина постраждала від рук людини, то від однієї, а допомогти хоче багато людей. Тому я роблю висновок, що хороших людей насправді значно більше», – резюмує Ірина.

Одеситка Тара

Але чи не найдивовижніша історія порятунку про Тару, яка приїхала на Львівщину аж з Одеської області.

«Позаминуле літо у мене було якесь таке, що я постійно стикалася з тваринками і привозила їх. У мене вже їх якось набралося багацько, і подруга покликала мене в Одеську область, на курорт «Росєйка». Через волонтерство я не дуже можу собі дозволити поїхати кудись за кордон. Я вже собі уявила ту «Росєйку», але все ж вирішила поїхати і трохи відволіктися», – розповідає Ірина.

Зі Львова дівчата добиралися різним транспортом до Татарбунарів, де мали сісти на маршрутку до «Росєйкі». Але автобус чомусь не зупинився і поїхав далі. А потім сталася ще одна подія, яка, очевидно, кардинально змінила запланований відпочинок.

«Ми викликали таксі. А до «Росєйкі» треба їхати через селище Приморське. І тут у таксі спустило колесо, саме біля локації зграйки безпритульних собак. Поки водій лагодив машину, ми з подругою пішли в магазин, щоб нагодувати зграйку. І тут я бачу, що до нас на усіх парах мчить паралізована собака. Задні лапи у неї в гіпертонусі і вона біжить на попі та передніх лапах. Це жахливо виглядало – попа була стерта до м’яса. Ми її погодували, але я зрозуміла, що знаходжуся за 990 кілометрів від Львова, навряд чи зможу собаці чимось допомогти. Ми поїхали на свою базу. Посиділи там кілька днів, мені щоночі снився той паралізований песик і я поїхала назад до Приморського. Сфотографувала собачку і написала в одеських зоозахисних групах, що потрібна допомога. Але ніхто не відгукнувся», – розповідає Ірина.

Крім паралізованого собаки, був ще маленький і дуже вагітний песик.

«Інколи тій зграйці тварин хтось кидав хліб і все. Якось я застала таку картину, що напроти місця, де збиралися песики, був бар. Звідти вийшов чоловік і пішов в кущі, а вони за ним. Думаю, гляну, що там робиться. А того чоловіка, виявляється, знудило, а собаки чекали, аби поїсти. Судячи з усього, у них вже була налагоджена схема. Це був один з їхнім способів харчування», – ділиться волонтерка.

Коли настав час повертатися додому, Ірина з подругою вирішили заїхати ще раз у Приморське і спробувати якось забрати спаралізованого песика. Але нічого з того не вийшло, тому до Львова поїхала лише вагітна собачка.

Читайте також: Любов і вірність за зраду: у Львові збирають історії про врятованих покинутих собак

«Ми з нею їхали маршрутками, таксі, поїздом, подолавши майже 1000 кілометрів. У Львові вона відразу народила. Я віддала і її, і її цуценят. Дуже хороша собака. Тоді я почала шукати способи, як забрати спаралізовану. Зголосився мій знайомий і привіз її сюди. Домовилася про перетримку, відвезла її у клініку. Виявилося, що у собаку хтось стріляв. По усьому тіло у неї було 35 дробин, одна з яких застрягла у спинному мозку. У неї було погане дихання і ми здавали тест на дирофіляріоз – це такі паразити, які живуть у крові та серці. Тож виявилося, що у неї є дирофілярії. Це дуже довге і складне лікування.

Собака виявилася просто надзвичайною. Вона для мене якийсь життєвий приклад. Паралізована, у неї стріляли, але вона настільки орієнтована на людину і дуже життєрадісна. Буквально за кілька днів мені почали надсилати відео з перетримки, як її кличуть (її назвали Тара) і вона на попі гребе, така щаслива. До осені вона жила на тій перетримці, але власниця каже, що у собаки проблеми зі сечовипусканням, їй потрібне інше місце. Тож Тару треба було кудись забирати. Я знайшла іншу перетримку, але між тими двома перетримками був тиждень. На той час зголосилася забрати Тару одна жінка, і собака досі там. Один чоловік зробив їй возика. Вона на ньому відразу почала бігати, а за трохи у неї з’явилася спинальна ходьба. Тара не контролює свої рухи, але рефлекторно воно пересувається наче на милицях. Виявилося, возик не потрібний. Тара смішно ходить – то біжить, то падає, знову піднімається. Вона подружилася з Наталею, в якої живе, з її собаками і котами. Тара стала загальною улюбленицею. Спинальників я бачила багато, але щоб собака була такою життєрадісною. Зазвичай хворі пси більш похмурі, а ця щаслива і вона зовсім не знає, що з нею щось не так», – розповіла Ірина.

Читайте також: «Мені не важко з собаками, важко – з людьми», – кінологиня Наталія Лелик

Щоб допомагати собакам волонтерка створює чудові листівки, а отримані кошти дають можливість, наприклад, лікувати тварин.

Історія про Ірину Камкову і її підопічних написана у рамках проєкту «Вірність за зраду», до якого долучилася редакція ІА Дивись.info.   Ми допоможемо розповідати історії і збирати їх. А також віримо, що знайдуться меценати , які долучаться до проєкту – і книга щасливих історій побачить світ.

Свої історії ви можете надсилати сюди: [email protected]

Оксана ДУДАР