Наш шоу-бізнес нагадує потяг радянського зразка, – Павло Табаков (фото, відео)

ІА Дивись.info поспілкувалася з Павлом Табаковим у рамках нового спецпроекту «Дивись, хто з нами»

* Підтримка проєкту «Дивись, хто з нами»: готель Atlas Deluxe і Ресторан & Бар «Шкоцька»

– Павло Табаков – відомий артист,  учасник багатьох знакових проєктів, але, я так розумію, що звання заслуженого чи народного так і не отримав.  Виникає питання чому?

– Чесно кажучи, я і не подавався. Якщо буде якась нагода, зроблю це. Але поки що її не було, як то кажуть. Я сам ініціатором не виступав. У таких закладах, як оперний театр чи філармонія не працюю, щоб від них подаватися. А виходить, що приватний підприємець Павло Табаков подається сам на звання заслуженого артиста. Ну, багато хто не має. Мені здається, що Вакарчук теж не має.

– Зараз є така тенденція, коли дуже багато артистів відмовляються від звань – Рима Зюбіна, Сашко Положинський. Взагалі, як ти ставишся до цього?

– Це такий трошки архаїзм. Звичайно, якщо ти на якійсь державній роботі, воно додає, наскільки я знаю, до зарплати 10 чи 20%. Тобто це може людей потішити. А так це тільки у нас може прозвучати. Якщо ти поїдеш в сусідню Польщу або ще кудись виступати, вони будуть судити не по тому, які у тебе медалі та ордена, а наскільки ти добре виконуєш свою роботу.

– Павло Табаков – переможець багатьох шоу-талантів, учасник різних проєктів, але якось так складається, що багато учасників цих талант-шоу  дуже швидко зникають зі сцени. Чому?

– І не дивно. Це можна порівняти з пароплавом: ти на ньому пропливаєш якийсь певний час, а потім тебе або висаджують на острів, або кидають у воду. Якщо вмієш плавати – то випливеш. Якщо вмієш виживати на острові – то виживеш. Пароплав – це всі талант-шоу, Євробачення, все, де є слово фестиваль або конкурс. Воно таким чином діє. Я бачив дуже багато скалічених людей у плані психіки. Спочатку їх дуже юних і не підготовлених роблять зірками, а потім різко обтинають крила. Вони падають і дуже боляче.

– Чи можна взагалі говорити про український шоу-бізнес? І чи правда, що шоу-бізнес брудний?

– Шоу-бізнес є, але на якому рівні? Тобто ми явно не зможемо порівнювати його з англійським або тим більше з американським, тому що це величезна машина чи потяг з багатьма вагонами, що мчить на великій швидкості. А у нас потяг ще радянського зразка, він потроху їде. Якісь вагони дуже круті і вони якось просуваються вперед, але далі той поїзд стає дедалі слабшим. Складно порівнювати, тому що у них це запустилося багато-багато років тому. Там досвід, дуже потужні продюсерські агенції. Ми практично все копіюємо. Тобто є якісь унікальні випадки, коли немає копій – людина придумує щось своє і розвиває це. А взяти ті ж талант-шоу – це, по суті, франшиза, куплений формат. Голландці продали формат «Голосу країни», інші – «Х-фактору». Тому нам не рівнятися до них, але у нас є свій маленький шматочок пирога, який ми і будемо їсти.

– Загалом, на чому заробляють українські артисти – концерти, корпоративи, продаж пісень?

– Переважно це концерти і корпоративи. Система роялті, яка працює в усьому світі, у нас дуже шкандибає. Декілька виконавців отримують плюс-мінус якісь нормальні роялті, а решта – заморожено. Ви ж чули про скандал? Суд два з половиною роки тягнеться. Я сподіваюсь, що скоро це розморозять, і гроші таки повернуться до авторів. Ось взяти, наприклад, всесвітньо відомий твір «Besame mucho», авторці якого на момент написання було 17 років. Вона отримувала свої винагороди у вигляді роялті, напевно, усе життя і їй вистачило. Тобто з однієї пісні вона могла абсолютно нормально прожити. А в нас є випадки просто нечувані.

– Роялті – це проблема законодавчого плану?

– Звичайно. Просто система шкутильгає. Треба щоб всі ці системи працювали прозоро і їх не було так багато. Наприклад, беремо сусідню Польщу. Там є дві компанії. Ти бачиш, як і що відбувається з твоєю піснею, які надходження, скільки переглядів тощо. Нам, звичайно, надсилають звіти. А тут ти сам заходиш в інтернет і можеш все перевірити. Тобто ніхто до того особливо не пхається. Нам в цьому плані є чому повчитися і куди прагнути.

– Зараз ми живемо в період пандемії. Як карантин вплинув на життя і творчість Павла Табакова?

– Думаю, що я не виняток, і це вдарило по всіх артистах в усьому світі. Спочатку були такі думки, що ця пандемія на місяць-два, можливо, три. Сядемо, запишемо новий альбом, зробимо, в моєму випадку, новий мюзикл тощо. Я занурився повністю в творчість і був задоволений, але ситуація затягується і затягується, концерти не відбуваються, тури переносяться. Я чув, що світові тури перенесли аж на 2022 рік. Ми однаково в таких випадках орієнтуємося на англійський чи американський шоу-бізнес. Воно довго згасало і потім довго буде запускатися. Але у мене була ще інша стежка – це освіта. Ми маємо свою школу і зараз багато зусиль вкладаю туди. Я писав багато для учнів – створював та навчав. Також викладаю вокал, що мені подобається. Ми вчимо артистів нового покоління, які вміють співати, танцюючи, і танцювати, співаючи. Тому зараз багато займаюся освітою.

– Ти кілька разів був з гастролями в США та Канаді, де разом з Оксаною Мухою ви збирали гроші для українських військових. В одному з твоїх інтерв’ю я прочитав, як тобі сподобалась Канада. Це правда?

– Дуже комфортна для життя країна. Це правда.

– Виникали думки переїхати туди?

– Ти знаєш, думки завжди виникають, куди б не приїхав. Приїжджаєш в Данію, думаєш: чи міг би я тут жити? Прилітаєш в Австралію: ух ти, класна країна. Чи міг би я тут жити? І так по всіх штатах проїхав. Звичайно, що такі думки виникають, але розумію, що все треба починати з нуля. Там вже життя, можна так сказати, для дітей. Тобто ваші діти будуть щось мати, адже ти не маєш свого середовища, не знаєш досконало мову, і її треба буде постійно підтягувати. У тих країнах ти будеш однаково приїжджим. Навіть хід твоїх думок інший. Можна знати ідеально мову, але там є свої звороти, сленг. Я знаю багатьох артистів, які свого часу переїхали, то вони казали, що перші три-п’ять років – це така собі армія, муштра, тобто ти постійно гаруєш по 24 години, щоб щось мати, аби досягнути якогось статусу, рівня, заробити собі на будинок чи квартиру. Ось таке воно життя, незважаючи  не те чи ти артист, чи ні. Може, будівельникам там так само, може, й краще, ніж артистам, не знаю.

Півтора року тому я їздив в Австралію, мені там страшенно сподобалось. Це дуже цікава країна, але я там побачив, що третина австралійців – це китайці. І вони окупують її. Тобто там, де економічно добре, вони відразу починають входити зі своїми проєктами, будівництвом, і люди щасливі. Йдеш вулицею і дивишся – щасливі, щасливі, щасливі. Там, як Кузьма колись співав, місця щасливих людей. Він так само багато поїздив по світу. Він бачив ті місця щасливих людей, але, звичайно, там треба прожити і не одне покоління, щоб стати одним із тих щасливих людей.

– У США, Канаді збирали кошти для української армії. Один із твоїх проєктів – «Пісні війни». Він продовжується зараз чи тема війни відійшла на другий план?

– Вона відійшла, тому що ця тема не може бути постійно актуальною, тобто люди так само втомлюються. Навіть під час великих війн спочатку було дуже багато інформації, потім трошки давали культури, різної інформації, тому що люди просто перенасичуються. Це дуже хороший проєкт, який створила Галина Гузьо, а я був тільки початківцем з поетом Василем Фесюком з Чернівців. Ми написали першу пісню «Дорога на Схід», з якої виник проєкт. Тому можна сказати, що я написав одну пісню, що дала старт проєкту.

Оксана Муха, Саша Божик і я багато концертів давали в Сполучених Штатах, допомагали хлопцям. В Ірпіні біля Києва зараз запустився реабілітаційний центр Next Step. Дуже круто, що волонтери, які ним опікуються, наскільки фанатично ставляться до своєї роботи. Низький уклін їм і просто величезний респект їм за те, що вони ставлять хлопців на ноги. Мало того, що там протези тощо. Вони займаються реабілітацією. Наприклад, Іра має дуже класний мерседес, який переобладнала так, щоб можна було ставити візки – виїжджає спеціальний пандус. Хто в нас з бізнесменів переобладнає крутий мерс, щоб возити військових? Я не багато таких бачив. Думаю, що є, але я не бачив. Іра це зробила і вона горить цим. Вона волонтер і людина з великої букви.

– Сьогодні серед українських співаків стало модно писати своє прізвище латиницею. Табаков так само це зробив. Це дань моді чи необхідність для виходу на іноземні ринки?

– Напевно, все разом, тобто це було рішення нашої команди. Ми працюємо з музичним продюсером Андрієм Бакуном. Він аранжувальник і багато працює в електронній та поп-музиці. Тому це було командне рішення зробити TABAKOV. Таким чином ми трішки відокремили той репертуар, що був у Павла Табакова, адже я залишився Павлом Табаковим за паспортом і для своєї школи. Натомість цей проєкт з новим звучанням, новими танцювальними та драйвовими речами вирішили назвати так. Це ніби відокремлення одного Табакова від іншого – відбулося таке собі роздвоєння особистості. Так багато хто робить. Той самий Ігор Кондратюк. Я якось з ним говорив на цю тему, він каже: «Павле, тільки ти цього не роби. Таке враження, що кирилиці вже немає. Що ж це таке робиться?» Тим не менше, я його послухав, але зробив.

– 2011 року ти брав участь у національному відборі на «Євробачення». Ця тема для тебе залишається актуальною?

– Тема «Євробачення» актуальна тільки в тому випадку, якщо ти маєш класну пісню. Це не конкурс виконавців, щоб показати можливості свого голосу або як ти граєш на інструменті чи танцюєш. Це конкурс пісні. Є крута пісня – робиться під неї продакшн, номер і їдеться на «Євробачення». Якщо я відчую, що в мене є така пісня, я подамся.

– Павло Табаков вважається чи не головним романтиком української сцени, але ти пробував себе в різних музичних напрямках. Який із них тобі все ж таки найближчий?

– Наприклад, які ти знаєш, які я пробував?

– У рокових композиціях, джазових з моментами блюзу…

– Альбом «Кава блюз». Так, було.

– І далі мюзикл…

– Ти знаєш, напевно, на кожен з тих стилів і жанрів є своя епоха, свій період, тобто в певний період, два-три роки, я був захоплений такою музикою і мені хотілось її робити. Джаз для мене завжди був чимось особливим, я завжди був на всіх джазових фестивалях. Так круто, що у Львові є крутий фестиваль, я жодного номера не пропускаю і завжди намагаюся все відкласти і побувати на ньому. Якщо би можна було співати і це було комерційно успішно, я, можливо, співав із задоволенням джаз. Те саме і з рок-музикою. Я виріс на ній – «Queen», «бітли», «Deep Purple» тощо. Це той класичний хард-рок, поп-рок, який мені близький і я завжди буду до нього вертатися.

Багато залежить від того, як я почую пісню. Деякі пісні пишу не сам, деякі купую в авторів, тому що почув, що вона мені підходить. Чому б і ні?! А те, що я сам пишу, переважно або ліричне, або романтичне, або мюзиклове. Бувають і драйвові. На те саме «Євробачення» я колись написав драйвову пісеньку. Для дітей, наприклад, взагалі пишу реп. Ось ми взяли Лесю Українку і поклали її на реп. По-перше, таким чином діти одразу вивчили вірш. А по-друге, записали кліп.

Я розумію, не все, що пишу, можу виконати. Не все мені пасує під мій образ тощо. Мені дуже подобається просто виконувати щось під фортепіано. Це в мене така фортепіаноманія. Якщо я бачу чорні і білі клавіші, відразу, де б це не було, сідаю за інструмент і мені хочеться щось пограти. Отримую велике задоволення від цього – й естетичне, і тактильне, і слухове. Фортепіано мені якраз лягло, хоча я 15 років грав на акордеоні. І тим не менше я його продав. Страшенно хотів бути гітаристом. В мене були всі комбіки, всі гітари, все-все. Зараз залишилася тільки одна акустика. Гітарна тема відійшла. Я люблю пограти на гітарі, але двічі на рік в компанії або зараз ми їздили в табір і взяли гітару, поспівали пісень під неї. Цей навик у мене є, акомпанувати можу собі, але фортепіано – це любов на все життя. Коли сідаю за нього, відчуваю, що я за ним той, хто я є.

– Перейдемо до мюзиклу. Наскільки я знаю, тобі подобається цей жанр і коли ти був в Нью-Йорку, дивився кілька мюзиклів. Чи сподіватися львів’янам на свій мюзик-холл чи Бродвей?

– Власне на Бродвеї я почерпнув натхнення щодо цього. Найбільше, що мене вразило – універсальність артистів. Вони можуть бути не тільки артистами театру, вони чудово співають і прекрасно рухаються. В усіх стилях. Якщо це джаз, то  джаз, якщо джаз-фанк або контемпорарі-денс, то, будь ласка, вони танцюють. Хтось більше співає, хтось більше танцює тощо, але вони вміють все. В мене жевріла дуже довго думка – зробити щось подібне в Україні. Я думав про Львів та Київ. Ми спеціально переїхали з дружиною з Києва, щоб створити тут школу. І вже другий рік успішно її розвиваємо. Я бачу, що всім подобається, всі в захваті. Якщо говорити про бродвейські мюзикли, то я їх подивився більше ніж 25. Ходив майже на все, поки там був. Багато почерпнув звідти. Щось дивився в Австрії, Італії. І вирішив писати. Писав щось в Києві, щось в тому ж Нью-Йорку, потім дописував у Львові. І тут мене підбили це ставити. Бродвейська вистава коштує від мільйона доларів. Тут такого ніколи не зробиш. Знайти зараз спонсора на мільйон у нас? Це практично неможливо. А як це все відбити ще? У нас люди не привчені, вони не зовсім розуміють, про що йдеться в тому мюзиклі. Нью-Йорк весь заліплений рекламою, на кожному кроці до тебе підходять і продають квитки. У нас це все треба поступово розвивати і привчати людей до того, що є музичний  театр, не просто театр. Мюзикл «Фабрика Санти» я написав і відразу віддав. Першими його виконали у Першому театрі для дітей і юнацтва в Києві. Він у них успішно йде вже другий рік. А наступного року ми вже почали це робити у Львові. Спочатку зробили частинку, тому що основними виконавцями там є діти. Музичний театр для дітей це дуже не просто. Але якщо дуже захотіти, то це можна зробити. Цього року повторюємо виставу. До речі, всіх запрошую.

–20 грудня у Львові вже не вперше відбудеться «Фабрика Санти». Чи буде вона чимось відрізнятися?

– Так, буде. Там багато нових постановок, костюмів, деякі номери перероблені  по музиці тощо. Ми завжди її вдосконалюємо. Крім того, ми вирішили, що «фабрика» не може бути тільки комерційною, тому завжди одну з вистав робимо повністю благодійною, і запрошуємо дітей з сиротинців. Це, до речі, дуже не проста справа всіх обдзвонити, організувати автобуси, бо діти їдуть з усієї Львівської області.

– Школа виникла для того, щоб створювати мюзикли?

– Це хороше запитання, я його сам собі не раз ставив. Найімовірніше, мені захотілося все-таки творити мюзикли і виховати під це артистів. Десь так. Це не була школа заради школи. Це була школа заради творчості, тобто в проєкті «Табаков» я не можу реалізувати мюзикли.

– Варіант моновистави-мюзиклу?

– Такі моновистави міг собі дозволити Боббі МакФеррин. А в нашому випадку я ж не буду переодягатися в усі костюми і так швидко. Тому я вирішив, що треба підготувати артистів, адже пам’ятаю своє минуле, коли нас навчили співати, але не сказали, як рухатися. А інших навчили добре танцювати, а співати – ні. Плюс ще акторська майстерність. Тобто розкрити себе, свій талант, не боятися камери. Ми їх вже вчимо. У нас є спеціальні заняття. Водимо дітей на різні інтерв’ю. Вони роблять свої перші кроки.

– Як ти сам думаєш, твій пік в кар’єрі співака в майбутньому чи вже в минулому?

– Думаю, що все залежатиме від тих пісень, які ще напишу і тоді зможу це сказати. Якщо в мене буде багато натхнення написати класні пісні, я їх пишу, я їх регулярно пишу. Ми випускаємо нові. Може, не настільки часто, як колись, коли я їх цілими альбомами штампував. Зараз вже навіть CD ніхто не слухає. Альбоми це вже розкіш. Можна собі раз на два роки випустити. Пісні пишуться, обов’язково. Проєкт «Табаков» живий, він розвивається, але дійсно частинка мене є в тих мюзиклах і з тими дітьми, виставами. Мені це подобається. Куди серце направлене, туди направлена твоя енергія. Вона зараз направлена в два русла. Спочатку трошки більше туди, потім трошки більше туди.

Читайте також: Поки що я ще до своєї вершини не дійшла, – співачка Оксана Муха (фото, відео)

А наразі ми запрошуємо всіх 20 грудня на виставу «Фабрика Санти». Перший концерт на 16 годину – благодійний, а другий, вже комерційний, – на 19.30. Приходьте в концерт-холл «Малевич».

Сергій ОСТАПЧУК

Фото і відео Микити ПЕЧЕНИКА

Запис інтерв’ю зі співаком Павлом Табаковим відбувся у Ресторані & Барі «Шкоцька» готелю Atlas Deluxe