дивись.info

Коли Росія захопила Крим, я зрозумів, що не можу сидіти вдома, – Микола Стецьків

Коли Росія захопила Крим, я зрозумів, що не можу сидіти вдома, – Микола Стецьків
Фото: Катерина Птаха

Колишній будівельник та учасник АТО, засновник фермерського господарства, батько п’ятьох дітей та громадський активіст – це все про Миколу Стецьківа. Як і безліч інших львів’ян, він брав участь у Революції Гідності, а потім пішов на фронт.

Кориспондентка ІА Дивись.info поспілкувалося з Миколою про війну, підтримку рідних та сприйняття реальності, якої часом не вистачає. 

– Миколо, розкажіть, що спонукало Вас піти на війну? 

– У мене було відчуття справедливості та бажання бути корисним суспільству. Коли російські найманці захопили Крим у 2014 році, я зрозумів, що не можу сидіти вдома, наче нічого не відбувається, я хочу бути там. Мені прийшла повістка, я, не вагаючись, пішов добровольцем. Пам’ятаю, тоді прийшло багато людей, всі готові, екіпіровані, вмотивовані. Нас зібрали в частині на плацу і кажуть: «Вибачайте, хлопці, Крим здаємо без бою, всі вільні. Ми вас потім покличемо». 

А коли вже почалися бойові дії на Донбасі, я знову прийшов. У мене вже тоді було чотири сини, й мені автоматично відмовили, але спочатку крутили голову – мусив усілякі довідки зібрати: що я не судимий і бозна-що ще, здоровенну папку носив. А потім кажуть – змирися вже, що не їдеш, іди та виховуй дітей. Потім я десь почув про добровольчий батальйон «Львів». З ними я і поїхав.

– Як відреагувала Ваша сім’я?

– Дружина дуже хвилювалась та підтримувала водночас. В нас з нею була домовленість про те, що я їду на схід, і я поїхав. Мене відпустили з великим хвилюванням, але відпустили. Я був у Луганській області. Ми почали з Сєвєродонецька та Лисичанська. 

Тоді дружина дуже схудла. Коли ми зідзвонювалися, завжди щось летіло, свистіло і вибухало, було чутно крики. Для неї це був великий стрес. Вона завжди була тендітна, але коли я приїхав з ротації в березні 2017-го, то просто не впізнав її. Я пообіцяв, що більше не поїду. В мене все побудовано на дружині, це, напевно щось дуже особисте. Іванна зробила для мене те, чого не зробили інші – вона передавала гуманітарну допомогу, закупляла всі необхідні речі. Вона і зараз мені допомагає в бізнесі. 

Дружина Іванна

– Що було для вас найважче після повернення зі сходу?

– Призвичаїтись до цивільного життя було непросто, але найважчим було сприйняття та усвідомлення нової реальності. Там Донбас – розруха, бойові дії, втрати, а тут вдома – туристичне місто Львів, де всі веселяться. Було важко реагувати на усі військові події, які продовжують відбуватися. Два місяця я адаптувався і приходив до себе. Я вчився сприймати реальність такою, якою вона є. 

Було багато ідей, чим зайнятися, але пішов у центр зайнятості, там мені порадили розпочати власну справу. В інтернеті начитались з дружиною про ягідне фермерство. Тоді я ще не знав, у що втягувався (сміється), адже ніколи не працював на землі, хіба на дідовій картоплі. 

– Як на вас вплинули всі ці події та як сприймає вас суспільство зараз?

– Я вже зараз з багатьма речами в житті змирився. А тоді було певне усвідомлення, що має бути так, а не інакше. Я служив в аеромобільних військах. Вже тоді гасло «Ніхто, крім нас» багато для мене означало.

Я не користуюся жодними пільгами від держави, я їхав не заради них. На сьогоднішній час, якщо я маю можливість платити за себе сам, то так і роблю. Раніше, коли я не мав автомобіля, то їздив маршруткою.

У нас суспільство розділене: одним байдуже, інші вдячні, а є ті, які не поважають, вони в принципі не розуміють того, через що ми пройшли.  В нас немає пропаганди, хто такі учасники бойових дій і чому ми взагалі туди поїхали. Зі сприйняттям, то в нас є категорія людей, які страйкують, вимагають і вічно незадоволені. Коли ми їхали на Донбас, у нас не було своїх мотивів, ми робили це для людей.

В Україні зараз знімають серіал «Крутий заміс», який показує, хто ми такі, яка наша філософія, що ми за особистості. 

Фото: Катерина Птаха

– Чи спілкуєтеся зі своїми побратимами?

– Не з усіма, звісно, але з декількома ми тісно спілкуємося. До одного в червні йду на весілля. Інший мій товариш виїхав з країни, але ми постійно підтримуємо зв’язок.

Я за натурою самотній, ніколи не шукаю друзів, але радію якщо вони є. На сході були різні моменти, веселі та сумні, виконували завдання групами і нарізно, робили вилазки. У такі моменти нас по-особливому підтримувала дружба.

– Що ви можете порадити людям, які повертаються зі сходу?

– Говорити про свою проблему, пережиті події важливо. Часто говорять про психолога, але це може бути і близька людина, родич чи друг. Жалітися – ніколи не є виходом з ситуації, те, що було, вже відбулося. Багато чого в житті залишається у наших руках. Нам в житті ніхто нічого не винен, ми самі повинні відповідати за свої дії, єдине, на що ми можемо вплинути, це вимагати від чиновників та держави можливостей для самореалізації. Найкраща соціалка, яка може бути – це створення можливостей для самореалізації, навчання, освіти, роботи і так далі. 

З військовими треба поводитися так само, як із іншими людьми – просто поважати, незалежно від того чи він учасник АТО чи ні, якщо ця людина не бажає вам зла, то її треба поважати. 

– Які Ваші цінності? 

– Найбільше я ціную у житті та в людях, які навколо мене, чесність, справедливість та щирість. Це ті критерії, яким я хочу відповідати і які хочу бачити в людях. Саме за такими принципами я намагаюся виховувати своїх дітей. 

Фото з фейсбук сторінки

Марія ГОРДИНСЬКА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.