дивись.info

«Професійне свято» тата: не знецінюйте роль батька, якщо хочете рівності

«Професійне свято» тата: не знецінюйте роль батька, якщо хочете рівності

Колонка Валерії Печеник

Знецінення – річ, яка страшенно шкодить у багатьох сферах суспільного життя. Але в питанні виховання дітей – це просто зброя масового ураження. На щастя, все частіше почали говорити про знецінення доглядової праці жінок  в очах суспільства і що з цим щось треба робити. Про знецінення ролі батька ще лунає рідко. Але сьогодні пропоную саме про це й поговорити, бо навіть календарна нагода є – 20 червня, День батька.

«Професійне свято» тата

Ще кілька років тому я навіть не знала, коли відзначають цей день, хоча журналісти часто працюють у своєму редакційному плануванні з різноманітними календарними датами (а через це знаю я про день місцевого самоврядування, день ЗСУ, день донора та навіть день стоматолога). Можу посперечатися, що більшість із вас теж про День батька кілька років тому не знала! Та й був він якимось формальним, хоча День матері відзначаємо давно.

Але в останні роки татівське свято все частіше на слуху: в ЗМІ, у побуті, на нього реагує маркетинг. Це важливо, бо це – один з елементів видимості татів у суспільстві. Так само, як День захисту прав жінок – частина елементу видимості руху за рівноправ’я, а День матері – нагода поговорити про доглядову працю українських жінок. 

Якщо вдаватися до символізму, то формальність Дня батька натякає також і на притаманну нашому суспільству формальність самої ролі батька. На щастя, ця парадигма змінюється, а стереотип про “діти – не чоловіче діло” відходить. 

Та все одно батько і досі часто залишається невидимим, непоміченим, незначущим. Це і є знецінення. Знецінення його ролі, його відповідальності. Мені видається, що здебільшого воно є несвідомим, тож закликаю спершу розібратися.

Чи під силу це чоловікові?

Чи під силу чоловікам вести бізнес? Тобто чи можуть вони впоратися з викликами, бути гнучкими та кмітливими і реагувати на обставини? Погодьтеся, запитання звучить безглуздо. 

Саме так безглуздо в моїй голові звучить запитання: “Чи під силу чоловікам виховання дітей, чи можуть вони бути достатньо компетентними, щоб розділити цей обов’язок 50 на 50 з жінкою?” А багато хто озвучує це запитання, або підводить до нього цілком без іронії та на повному серйозі. “Не чоловіча справа”, “чоловік не має возитися з підгузками”, “”купання дитини – справа матері”, “склали протокол на матір”, “горе-матір”. Ось приклади різних похідних форм цього запитання. Наше суспільство ніби очікує, що чоловік зазнає фіаско в цій ролі і навіть не покладає жодних надій на цього умовного пройдисвіта, так, ніби діти – це на 75% відповідальність матері і лише на 25% – батька. Або 80% на 20%. А може ще менше. Хоча сучасні тати дійсно стараються, все більше намагаються брати на себе батьківську роль і відповідальність, хоча це і досі щось переважно outstanding, аніж базова норма. 

Згадайте батьківські збори в школах, які лише називаються батьківськими, а за своєю суттю є зборами мам (за поодинокими винятками). І ніби ніхто прямо не забороняє чоловікам на них приходити й активно цікавитися шкільними успіхами й невдачами дітей, але якось так сталося, що освітня система покладається саме на мам (“викличу маму в школу”, “записка від мами”, “перекажи мамі” і так далі). На батьківських зборах в садку моєї дитини був помічений лише один тато, хоча я щоранку спостерігаю, як здебільшого саме чоловіки відводять дітей до садка. Виглядає так, що їхня роль перетворюється в якусь механічну: відвести-забрати, а про стратегічні речі на зборах говоритимуть лише мами, бо й відповідають за дітей саме (і винятково) вони. 

(Не) чоловічий пріоритет

До речі, питання тут і в самих українських чоловіках та їхніх уявленнях про сім’ю. За результатами дослідження «Сучасне розуміння маскулінності – як українські чоловіки ставляться до гендерних стереотипів та насильства щодо жінок», проведеного Фондом ООН  галузі народонаселення, Урядом Великої Британії, та Мінсоцполітики 2018 року, виховання дітей для них не є пріоритетом. За цими даними, лише 4% чоловіків переважно беруть на себе піклування про членів родини, які того потребують і майже половина – 48% – вважає, що ділять ці обов’язки порівну. Наголошую, що вони так вважають, бо в цьому ж дослідженні йдеться, що жінки витрачають на хатню роботу вдвічі більше часу і більше половини опитаних чоловіків думають, що їхні партнерки задоволені таким розподілом. 

При цьому лише чверть опитаних чоловіків брали відпустки чи відгули, коли в сім’ї народжувалася дитина, а тривало це переважно не більше 14 днів. Можливо, право татів на невелику відпустку після народження дитини зможе покращити цю ситуацію. Є країни, які стимулюють залучення чоловіків до виховання дітей саме у такий спосіб – коли загальний час відпустки по догляду за дітьми партнери зобов’язані поділити на двох. 

У цьому ж дослідженні йдеться, що українські тати проводять вдвічі менше часу з дітьми, ніж матері. Це й не дивно, якщо врахувати, що 63% чоловіків вважають, що заміна підгузка, годування та купання немовлят – справа матері (хоча це вже не так про знецінення батьківської ролі, як про викривлене уявлення про батьківство).

Автори дослідження “Сучасне розуміння маскулінності”, про яке говорили вище, винесли у презентацію цікаву цитату чоловіка, яку почули під час проведення фокус-групи : “Доки дитина маленька, для неї важливий зв’язок з матір’ю, тому саме жінки мають опікуватися дошкільнятами. Чоловіки можуть долучатися до виховання вже пізніше, у підлітковому віці, коли треба пояснювати певні речі, пов’язані з дисципліною, відповідальністю, дорослішанням». І це теж один зі стереотипів, які знецінюють батьківську роль, спотворюють розуміння батьківства та відводять батька на другий план. Ви читали колись літературу для «новоспечених» батьків? Ту, де про психологію виховання, прив’язаність, ресурс і тому подібне? Навіть у дійсно мудрих книжках фахових спеціалістів часто наскрізним є звертання до матері та відведення батька на другий план. Тату віддають роль “підтримувати маму, яка має бути опорою для своєї дитини”, але ніяк не рівноцінного партнера. І це ті цеглинки, з яких потроху виростають в нашій свідомості стереотипи про те, що чоловіча роль у вихованні другорядна й не така вже важлива, і що відповідальність за дітей лежить на жінці. 

За собою я іноді помічаю неусвідомлене знецінення чоловічих можливостей у ролі батька. Тобто, раніше воно було неусвідомленим, але тепер я над цим працюю. Якось у неділю ми гуляли всією родиною й зайшли на дитячий майданчик, де було повно дітей та їхніх батьків. А з мам була лише одна – я. “Оце так! – думала я собі, рахуючи кількість татів на квадратний метр (їх реально було поза десять осіб, чисто men’s club). – Розповісти комусь – не повірять, що ось таке буває!” У цих думках насправді й зарите знецінення, бо коли би я побачила майданчик, де з дітьми бавиться з десяток мам, я би нічого подібного не подумала. А багато хто такі свої думки/подиви/сумніви щодо татів вимовляє вголос, часто цим самим батькам. 

Наприклад, у моїй інформаційній бульбашці вже стало тенденцією, що відповідальні тати нарікають на ситуації, коли сторонні люди роблять їм зауваження щодо того, як вони мають поводитися з власними дітьми. Ніби вони не можуть собі дати раду з цим питанням. Апогей цих ситуацій – пряме запитання від незнайомців: “А де ж ваша мама, чого вона вас з дитиною наодинці лишила?” Знову ж, у компетентності жінки в ролі матері незнайомці сумніваються в рази рідше. Це виглядає як дрібні епізоди цього самого суспільного очікування, що чоловік – не впорається, а натомість жінка має тягнути цю лямку одноосібно і нести відповідальність за дітей – сама. 

Актори другого плану

І ні, я не “надумала” таку проблему, бо формалізація ролі батька у нас виливається в упередження правоохоронної системи та соцслужб до матері. Пояснюю. Не так давно патрульна поліція Львівщини опублікувала рядове інформаційне повідомлення, що у Винниках небайдужі звернулися до патрульних, бо чули дитячі плачі. Патрульні приїхали на місце, у квартирі побачили двох маленьких дітей без належного нагляду, антисанітарію й обох нетверезих батьків. Поліцейські склали на матір протокол про неналежне виконання обов’язків. Правоохоронна система у цьому дрібному випадку виявилася сліпою, бо не побачила батька та його ролі й відповідальності в рівній мірі з материнською. Можна було вважати, що це окремий випадок, хоча за кілька тижнів до цієї новини соцмережі обурювалися майже аналогічною за змістом історією, лише в Києві. 

Статистика теж говорить про системність проблеми. Детально про це у своєму тексті на “УП” розповіла Ірина Шиба, виконавча директорка Фундації DEJURE: “За даними Державної судової адміністрації України у 2019 році суди першої інстанції розглянули 34 177 справ про невиконання батьківських обов’язків. Усі ці справи розглядаються на підставі адмінпротоколів поліцейських. За дослідженням Фундації DEJURE, проведеного разом із Асоціацією жінок-юристок України “ЮрФем”, з 628 судових рішень майже 80% адмінпротоколів було складено на матір і лише 17% на батька. У 3% на бабу, діда чи інших опікунів”. І тут система відводить батька на другий план.

Знецінення та зверхність до татів, яку часто демонструють в нашому суспільстві, геть не йде на користь популяризації цієї соціальної ролі. А без такої популяризації годі говорити про рівність чоловіків та жінок. Без балансу в розподілі доглядової праці жодної рівності у можливостях не може бути. 

День батька – чудовий привід сказати своїм партнерам чи батькам, що виховувати дітей – це, окрім відповідальності, ще й чудова можливість побудувати надійні близькі відносини із дитиною, разом проходити її становлення, збагатити себе спілкуванням із нею, впливати на те, якою людиною вона стане у дорослому віці….

Жінки дійсно століттями тягнули цю сферу на собі майже одноосібно, але немає жодної фізіологічної чи суспільної передумови не ділити цю відповідальність порівно. Тому, якщо хочемо рівності, маємо боротися з суспільним знеціненням та частіше нагадувати собі (а іноді також і поліції, і соціальним службам), що в дітей є не лише мами. 

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським пресклубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Валерія Печеник
Головна редакторка ІА Дивись.info з травня 2016 року.