дивись.info

Олена Теліга – символ перемоги духу над матерією

Олена Теліга – символ перемоги духу над матерією
Фото з відкритих джерел.

21 липня минає 115-та річниця з дня народження української поетеси та діячки ОУН Олени Теліги.

«Народжена у царстві імператора всіх росів»

Олена Теліга народилася 21 липня 1907 року. Імперський Санкт-Петербург став містом її дитинства і юності. Олена походила з української родини. її батько – Іван Шовгенів, родом із околиць степового Слов’янська, був інтелігентною й освіченою людиною. За фахом – інженер, спеціаліст з гідротехніки.

Мати – родом з Поділля. Чуйна і добра жінка. Слід одразу зауважити, що в родині Шовгенівих панувала російська мова. І хоч батьки ніколи не цуралися свого українського походження, цей факт мав свій вплив на формування світогляду майбутньої поетеси.

Дитинство Олени було доволі безтурботним. Батьки жили заможно, а тому діти – Олена і двоє старших братів – мали все необхідне, щоби здобути добре виховання й освіту. Часто Шовгеніви подорожували: виїжджали на Кавказ, милувалися краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української.

Культурне середовище, читання книжок, відвідування театрів спонукало дівчину взятися за перо. Щоправда, перші спроби були незграбними й про них пізніше Олена Теліга говорила лише жартома.

Я ж народжена у царстві імператора всіх росів, вихована на мові Пушкіна, і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише «в Європі», але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну»

Перед революційними подіями 1917 року інженера Івана Шовгеніва запрошують на роботу до Києва. Він стає професором Київської політехніки. До Києва перебирається Олена й опановує науку в одній із гімназій столиці.

Загалом київське життя дуже відрізнялося від петербурзького. Передовсім у Києві Шовгенівих застала українська революція. Вперше у двадцятому столітті постала Українська держава. Шовгеніви приєднуються до активного українства. Так, Іван Шовгенів стає міністром уряду Української Народної Республіки (УНР). Старший брат Сергій – вояком армії УНР.

Улас Самчук писав, що про цей переїзд Олена між друзями говорила так: «Я ж народжена у царстві імператора всіх росів, вихована на мові Пушкіна, і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише «в Європі», але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти… Навіть приватно і навіть дома говорять на тій самій «нікому не зрозумілій», як у нас звичайно казали, мові».

Українізація

Поступово Олена звикла до постійних дискусій про долю України та портретів Петлюри. Українською мовою ще вільно не говорила, проте працювала над цим. Олена згадувала про випадок, який змінив усе: «Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»… «Мордописня»… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї тамері! І я вас більше не хочу знати!»

«Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»

У цей момент Олена відчула себе українкою і після цього почала говорити лише українською мовою.

Вибір фаху став очевидним – українська мова та література. У той самий час у новому Українському високому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова у Празі, окрім Олени, навчалися Олег Ольжич, Юрій Дараган, Галина Мазуренко-Боголюбова. У такому оточенні до кінця формується україноцентрична свідомість поетеси.

Велике кохання

Олену та Михайла об’єднала любов до музики та України. Познайомилися вони 1924 року на одному зі студентських концертів: Олена допомагала з організацією, а Михайло того вечора грав на бандурі та співав думи на сцені. Згодом пара почала разом ходити до танцювального гуртка.

1926 року Олена із Шовгенової стала Телігою.

На шлюб приходили подивитися і чехи – їм було цікаво спостерігати за православним шлюбом, а першим танцем молодят став «козачок». Тему танців та музики часто можна побачити в поезії Олени: «Танґо» («І знов з’єднались в одну оману…»), «Козачок» («Кожний крок – сліпуча блискавиця…»), «Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом».

Як згадувала її хороша знайома Галина Лащенко, Олена часом недочувала: «Цей дефект був малопомітний. І бувало це з нею не завжди, але головним чином після втоми. Цікаво, що так само часом недочував її брат Сергій». Але це не стало перешкодою для захоплення Олени музикою й танцями.

Перший крок у літературі

Здивуванню Теліги не було меж, коли вона отримала лист від самого Донцова, який був для молоді справжнім кумиром. Виявилося, що хтось із друзів без відома відправив три вірші поетеси редакторові «Літературно-наукового вістника» Дмитрові Донцову.

Той надіслав лист із заувагами та порадами у відповідь і опублікував отримані вірші у «Вістнику». Уперше творчість Теліги могли побачити читачі – до того вона читала поезію лише в колі найближчих друзів.

Присвята життя боротьбі за Україну

Ще у Кракові Олена Теліга вступила до ОУН.

Після початку радянсько-німецької війни влітку 1941 року вона перебирається до України. У Києві жінка продовжила активну діяльність.

Почалися арешти, тому друзі просили Олену залишити місто і рятуватися, але вона відмовилася, бо, як казала сама, належала Києву. На чергову зустріч Спілки письменників Телігу просили не приходити через загрозу арештів. Олена відповіла на ці застереження: «Коли я не повернусь, то не забувайте рол мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця».

Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця

Найгірші прогнози справдилися: гестапо влаштувало засідку. Німці заявили, що ті, хто не належать до Спілки, можуть вийти. Михайло Теліга, який не був членом цієї організації, залишився поруч із своєю дружиною. Цього ж місяця в Бабиному Яру подружжя розстріляли.

Олена Теліга з товаришами перед походом в Україну. Зліва перший ряд: Орест Оршанськи-Чемеринський, Олена Теліга, Улас Самчук. Другий ряд: Михайло Михалевич, Омелян Коваль, О. Русов. Львів, літо 1941 року

Чутки про їхню загибель ширилися швидко, проте не всі довіряли почутому. Художник та поет Святослав Гординський згадував, що восени 1943-го хтось запевнив, що Олена Теліга перебуває в концентраційному таборі в Німеччині. Це дало друзям надію: «Ми почали снувати пляни, що робити, були теж навіть такі божевільні ідеї, як написати листа від кількох відомих українських літераторів до самого Гітлера, але й та нитка надії порвалася з тим, як ми почали докладніше розвідуватись про деталі її зникнення».

Олена Теліга боліла душею за українську націю та стала месницею, озброєною твердим словом супроти небезпечного ворога. Якби час не вимагав ролі месниці, вона, найімовірніше, стояла б біля витоків розбудови держави. Проте та непроста, для українців і світу в цілому, епоха вимагала месництва.

Українська поетеса, силу слова якої порівнюють із поезією Лесі Українки, за життя не мала виданої власної збірки. Рукописи творів поетки загинули разом із нею, десь за моторошними стінами нацистського гестапо у лютому 1942 року. Копії ж збереглися в учасників підпілля, а згодом вони перевезли її поезію на еміграцію. Там і побачила світ перша поетична збірка Олени Теліги «Душа на сторожі» (1946).

Поклавши на себе вінок мучеництва, Олена Теліга стала символом перемоги духу над матерією, ідеалу над тиранією, відваги над інстинктом самозбереження. Стала свідченням, що той, хто кличе до сповнення обов’язку, сам його вміє сповнити

Відомі люди про Олену Телігу

«Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилась постать Олени Теліги у всій її величі – в житті реалізовувати всі свої засади до кінця», — військовий і політичний діяч Олег Жданович (Штуль) («На поклик Києва»).

«Завдяки її щирості, завдяки тому, що словам відповідали діла, завдяки тому, що смерть її стала лише здійсненням героїчної моралі, вся її публіцистична й поетична спадщина стала величезної ваги маніфестуванням людини неповторної, ім’я якій Олена Теліга, але разом з тим і об’явом типу нової людини, який персоніфікує собою змагання, жертву і вічність тих сотень мужніх, які впали за Україну…» — літературознавець Юрій Бойко. («Олена Теліга як публіцистка і поетка»).

Пам’ятник у Києві.

Літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч Дмитро Донцов («Поетка вогненних меж»):

«З’явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам».

«Як людина, що переживала ганьбу й рабство своєї нації, чулася вона в нудних мурах проклятого межидіб’я, мов вільний птах, що рветься крізь грати. Вона знає, що той, хто хоче передиратися через дротяну загороду, або зломити грати, щоб вирватись на волю, може це зробити, тільки лишаючи за собою подерті крила, шматки вирваного м’яса, сліди крові. Іноді й саме життя».

«Поява її, що ввірвалася у наш «сірий натовп» межидіб’я з своєю горіючою «душею в червоній амазонці», є пророчистий знак, що невидимими, таємними шляхами, на руїнах і згарищах минулої слави, росте й формується наново, з старого коріння, володарно-панський дух нової провідної верстви нової України».

Пам’ятник у Бабиному Яру.

«Той святий вогонь ентузіазму, запалу, любові до свого краю, який палав колись у грудях Жанни д’Арк, й примусив її взяти до рук меча, провадити військо до бою, той вогонь охоплював щораз більше душу й серце Олени Теліги, родив її поетичні твори, її діла революціонерки», — письменник та літературознавець Олесь Бабій («Олена Теліга»).

«До тих, хто непримушено взяли на себе терновий вінок свідчення про правдивість і незламність ідеалів свободи й державності, що їх на своїх прапорах виписала українська нація і її духовна творчість, належить Олена Теліга і її товариші, мистці пера в різних ділянках, які загинули в Києві від рук німецького Гестапо», — Олег Жданович (Штуль) («Література й революція»).

Підготувала Софія ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.