Олександра Матвійчук на конгресі у Львові: російська культура – це тіла людей зі зв’язаними за спиною руками

ІА Дивись.info побувала на Конгресі культури та подає головні тези з її виступу.

Правозахисниця розповіла, що у старшій школі думала стати театральною режисеркою. Однак тоді познайомилася із філософом, письменником, очільником українського ПЕНу Євгеном Сверстюком, який увів її до кола українських дисидентів. Так вона пізнала людей із свого підручника історії, які мали сміливість боротися проти тоталітарної радянської машини, провели довгі роки в таборах, засланнях, психіатричних лікарнях:

 «І саме того часу я знаю, коли в тебе не лишається жодних інших інструментів, тільки власне слово і власна позиція - це не так і мало, зрештою.  Цей досвід визначив моє життя. Я обрала вивчати право, щоб і самій відстоювати свободу та людську гідність».

За словами Олександри Матвійчук, сьогодні такі умови, коли право не працює. Російські війська цілеспрямовано знищують житлові будинки, різні заклади (школи, церкви, театри, лікарні, дитячі садочки) розстрілюють евакуаційні коридори, мордують людей у фільтраційних таборах та проводять незаконні депортації, винищують активних людей на окупованих територіях та перевиховують українських дітей як росіян. Міжнародна система ООН не може це зупинити. Тому зараз, коли її питають, як захистити права людей на тимчасово окупованих територіях, то - відповідає: «Дайте Україні зброю».

Правозахисниця підкреслює, що війна в Україні має геноїцидальний характер, хоча міжнародному рівні досі йдуть дискусії, чи можна називати дії Росії геноцидом:

«Для того, щоб знищити певну національну групу, не обов’язково вбивати усіх її представників. Потрібно знищити їхню ідентичність, і вся національна група просто зникне. Тому в нас просто немає іншого вибору. Йдеться про саму можливість нашого існування. Якщо ми припинимо боротися, то нас просто не буде».

Вона зізнається, що часто їй бракує правильних слів, щоб пояснити реальність, в якій живуть українці. Правозахисниця документує воєнні злочини вже понад 9 років. Ще в лютому 2014 року організація відправила перші мобільні групи в Крим, у Донецьку і Луганську області. Вони вже з перших днів фіксували викрадення, зґвалтування, катування та вбивства цивільних людей.

«Я особисто опитала більше сотні людей, які вижили в полоні. Вони розказували страшні речі. Про те, як їх били, ґвалтували, забивали в дерев’яні ящики, проводили струм через геніталії, відрізали кінцівки. Я звичайно можу описати все це в термінах міжнародного гуманітарного права, але юридичні формулювання не передають цього досвіду. Тому я завжди кажу, що ми документуємо не просто порушення Гаазьких чи Женевських конвенцій. Ми документуємо – людський біль», – розповідає Олександра Матвійчук.

Правозахисниця підкреслює, що Росія свідомо вчиняє ці воєнні злочини та використовує біль як інструмент. Тому ми працюємо із наслідками російської культури, що не є тільки так званим «російським балетом» чи творами видатних письменників:

Для мене російська культура – це тіла людей зі зв’язаними за спиною руками, які ми знаходили на вулицях, у подвір’ях їхніх власних будинків, у масових захороненнях. І ті з нас, хто там був, більше ніколи не забудуть: ні цієї весни, ні цей запах. Бо культура – це не тільки про мистецькі витвори чи продукти масового користування. Культура – це про сенси, які передаються від покоління до покоління та формують усталені в цьому суспільстві патерни поведінки.

За словами Нобелівської лауреатки, це не війна двох країн – Росії та України, а двох систем: авторитаризму та демократії. Кожній із них відповідає свій набір цінностей, довкола яких розгортаються різні культурні пласти. Тому імперії та авторитарні режими тримаються на своїх культурних установках:

«Навіть усталені стосунки між людьми відображають уявлення цього суспільства, якою може бути політична влада, чи буде у відносинах із владою простір для гідності та свободи, і що є допустимими методами управління. Так особисте стає політичним. Тому у Норвегії жінки мають рівні права із чоловіками, в Афганістані жінкам заборонено навчатися в університетах, а в Росії домашнє насильство декриміналізоване – бо це завжди проекція того, що робить сама влада із людьми в цій країні».

Олександра Матвійчук наголошує, що Росія – це імперія та згадує тезу сучасного українського філософа Володимира Єрмоленка – імперія має центр, але не має кордонів. Культура для імперій тільки один із інструментів експансії та асиміляції поневолених народів, як, зрештою, їхня мова. Саме тому спочатку в Херсоні з’являються російські танки, а потім відразу за ними банери із Пушкіним. Це дорожні знаки, якими російська імперія маркує захоплені силою території. 

Правозахисниця згадує, як про використання російської культури для цілей війни директор російського Ермітажу говорив відкрито, що до початку спецоперації в Україні виставки російських музеїв були всюди. Це й була російська так звана «спецоперація», великий культурний наступ».

«Світ надто довго дивився на Україну через російську призму. І тепер нам постійно потрібно пояснювати прості, але неочевидні для них речі. Я люблю за кордоном приводити у приклад історію із перейменуванням картини Едгара Дега у Музеї мистецтва Метрополітен. Картина висіла в експозиції під назвою «Російські танцівниці», хоча на ній були зображені жінки в традиційному українському вбранні та віночку. Тільки кілька місяців тому адміністрація музею дослухалася до звернень українських дієвців культури та змінила назву картини на «Танцівниці в українських костюмах». Можливо, вони досі вважають, що це російські танцівниці просто вбрані в українські сукні, але це вже як-не-як початок важливого процесу переосмислення», - каже голова організації «Центр громадянських свобод».

Олександра Матвійчук підкреслює, що у цій війні ми вже вибороли суб’єктність, а з нею і голос. Тому українцям є що сказати. Україна має передати світу вистраждані сенси, з яких варто виділити наступні:

«Перше. Свободу та демократію треба захищати. Проблема не тільки в тому, що авторитарних країнах простір свободи звузився до рівня тюремної камери. Проблема в тому, що навіть у розвинених демократіях ставлять під сумнів принципи Загальної декларації прав людини. Покоління, які пережили Другу світову війну, змінилися іншими. Вони успадкували цінності демократії від своїх батьків і почали сприймати права та свободи як даність. Люди все більше проявляють себе не як носії цих цінностей, а як їхні споживачі. Вони розуміють свободу як вибір між сирами у супермаркеті. І тому готові обміняти свободу на економічні блага, обіцянки безпеки чи власний комфорт. Але свобода та права людини не виборюються раз і назавжди. Ми кожного дня робимо свій вибір.

Друге. Мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю. Тоді це не мир, а окупація. Окупація – це просто  інша форма війни. Окупація – це не тільки зміна державного прапора одного на інший. Окупація – це катування, депортації, примусові усиновлення, заборона ідентичності, фільтраційні табори, масові могили. Україна бореться не тільки за свої території, а за людей, які там проживають. Не можна залишати людей на окупованих територіях на смерть і тортури. Життя людей не може бути «політичним компромісом». Стійкий мир – це свобода жити без страху та мати довгу перспективу. Заклики до України припинити захищатися та вдовольнити імперські апетити Росії не просто помилкові. Вони аморальні.

Третє. Непокаране зло зростає. Якщо нацистські воєнні злочинці були покарані на Нюрнберзькому трибуналі, то радянський тоталітарний Гулаг ніколи не був ані засуджений, ані покараний. І тепер зло постійно повертається – знищеним півмільйонним Грозним, російським бомбардуванням Алеппо, стертим вогневим валом Маріуполем та тілами вбитих людей на вулицях Бучі. Світ звик до поступок авторитарним режимам. Вони десятиліттями продовжували тиснути руку російському керівництву, будувати газопроводи та вести «business as usual».

 Ми мусимо розірвати це коло безкарності. Життя кожної людини має значення. Кожна людина, яка постраждала від російської агресії, повинна мати шанс на справедливість».

Правозахисниця оповідає, що ми маємо чесно запитати себе такі питання:

• Як ми будемо долати травму війни
• Як ми будемо зшивати країну та відновлювати розірвані зв’язки між людьми із таким різним під час війни досвідом
• Як нам уберегти простір для солідарного творення культури відкритого суспільства на базі демократичних цінностей
• Як під час війни не втратити те, за що ми боремося

Адже від того, як ми відповімо на ці питання сьогодні, залежить якою буде Україна в майбутньому. Чи зможемо ми у поствоєнній країні будувати не хиткі конструкції, а стійкі демократичні інститути. Чи вдасться нам виграти війну, і не програти мир.

Крім того, вона зазначає, що також важливо під час такої ситуації, коли багато болю та розпачу та ненависті, не почати бити по самих собі.

Олександра Матвійчук розповідає, що сьогодні документує історії людей, які пройшли через пекло. Тільки у спільній базі ініціативи «Трибунал для Путіна» понад 50 тисяч епізодів воєнних злочинів. Серед них є злочини сексуального насильства під час війни:

«Люди, які його пережили, досить часто не звертаються до поліції, і не готові говорити про пережите навіть із правозахисниками, бо навіть згадка про цей злочин викликає сором. До всього ці зґвалтування є частиною терору проти цивільного населення, щоб зламати спротив та утримати контроль над регіоном. Так, через конкретних постраждалих сексуальне насильство спрямоване на суспільство в цілому».

Правозахисники не називають цих людей жертвами сексуального насильства, а використовують рефреймінг та говорять про людей, які пережили чи вціліли після сексуального насильства. Суть самого злочину не змінюється, але зміщуються певні акценти. Бо люди, які закриваються в позиції жертви, не можуть подолати цей досвід і рухатися далі.

«Позиція жертви небезпечна для нас самих. У суспільстві, де мільйонам людей болить війна, ми маємо знайти спосіб як перетворити біль в енергію, яка породжує життя. І я знаю, що це можливо. Бо я це бачила», – підкреслює правозахисниця.

Голова «Центру громадянських свобод» наголошує, в нас є на що опиратися. Адже ці випробування змушують нас проявити свої найкращі риси – боротися за свободу, брати відповідальність на себе, бути сміливими, приймати складні, але правильні рішення, допомагати один одному. Тому українці зараз як ніколи гостро відчуваємо, що означає бути людьми, а людина – приречена творити.

На завершення промови Олександра Матвійчук згадала слова вченого та релігієзнавця Ігоря Козловського, який помер напередодні 6 вересня: «Протягом майже двох років полону я використовував саме цю практику, я називав для себе це «бумеранг любові». Ти кидаєш цей «бумеранг» у простір, і навіть коли знаходишся в одиночці, в камері смертників, а поруч комусь погано, ти можеш передати через когось їжу, книгу, а можливо просто слово. І це працювало. Такий «бумеранг любові» продовжує наше життя і наповнює його сенсом. Саме тому, що ми люди. А люди мають людський вимір свого життя. Цей вимір має назву – любов».

---

Нагадаємо, раніше ми розповідали, що 7 вересня в межах Конгресу Культури львівський художник та перформер Влодко Кауфман провів кураторську екскурсію проєктом «Український Зріз» UKRAINE! UNMUTED, який відкрили в холі головного корпусу Національного університету «Львівська Політехніка».