Психологічна реабілітація ветеранів: як це працює в Україні

У свою чергу, психічні розлади впливають на їхнє фізичне здоров’я та супроводжуються залежностями, ускладнючи соціальну адаптацію та інтеграцію, а також знижуючи працездатність. Відтак, боротися з негативними психологічними наслідками для здоров’я військовослужбовців покликані комплексні програми психологічної реабілітації.

ІА «Дивись.інфо» розбирался, які інституції в Україні опікуються темою психологічної реабілітації, якими компетенціями володіють, і які запити здатні задовольнити.

Історик та військовослужбовець Роман Пономаренко зазначає, що ефективна психологічна реабілітація та реадаптація армійців — це виклик для кожної держави, яка воює.

«Важливу роль грає сприйняття військових суспільством. Уявіть настрої військового, коли йому в тилу кажуть щось на кшталт «ми вас туди не посилали» (як казали ветеранам Афганістану після розпаду СРСР), тут про жодну реабілітацію не може бути й мови», – пояснює він.

Військовий побоюється, що різні політсили будуть використовувати ветеранів як «весільних генералів», а виділені під реабілітацію кошти будуть розпилюватися по владній вертикалі.

Хто дбає про психічне здоров’я військовослужбовців та ветеранів

Чинні військовослужбовці належать до компетенції структур Міністерства оборони.

«Якщо військовий потребує психологічної допомоги, начмед частини (начальник медичної служби – ред.) або госпіталь, у якому армієць лікувався, може скерувати до спеціалізованого закладу психічного здоров’я, – каже заступниця керівника Центру психічного здоров’я та реабілітації «Лісова поляна» Тетяна Сіренко.

Вона додає, що, якщо психологічної допомоги потребує ветеран, йому, як і цивільному громадянину, треба звертатися до сімейного лікаря. Ветеранами вже не опікується Міноборони, вони належать до компетенції Мінветеранів, Мінсоцполітики, Мінздоров’я. Відповідно до скарг і симптомів пацієнта сімейний лікар має спрямувати його далі: або до фахівця, або до профільного медзакладу.

Які є проблеми з цим підходом

В межах реформи первинної ланки медичної допомоги всі сімейні лікарі вивчають основи первинного психологічного скринінгу, щоб вміти визначити потенційну загрозу психічному здоров’ю пацієнта.

«На жаль, на практиці це не завжди працює. По-перше, не всі лікарі пройшли таке навчання. По-друге, не достатньо тієї кількості закладів, що надають кваліфіковану психологічну допомогу», – зазначає Тетяна Сіренко.

Департамент охорони здоров’я Львівської ОДА звітує, що більшість лікарів первинної ланки охорони здоров’я – сімейні, терапевти, педіатри - отримали сертифікати про навчання з ведення поширених психічних розладів та можуть надавати кваліфіковану психологічну допомогу. ІА «Дивись.інфо» надіслала інформаційний запит до Міністерства у справах ветеранів, аби з’ясувати деталі. Згідно з відповіддю, майже 700 фахівців – медичних працівників первинної ланки пройшли навчання за програмою mhGAP (mental health gap action program). Це приблизно 3% від загальної кількості в Україні.

Крім того, для комлексного надання кваліфікованої медичної допомоги часто бракує взаємодії між різними структурами. Начальник відділення реанімації, інтенсивної терапії та лікування болю клініки невідкладної медичної допомоги Національного військово-медичного клінічного центру полковник медичної служби Василь Горошко пояснює:

«Якщо отримавши лікування у стаціонарі, пацієнт відзначає покращення, але звільняється зі служби, то переходить (з Міноборони – ред.) у Міністерство (у справах – ред.) ветеранів або МОЗ, продовжує там реабілітацію. Там, у свою чергу, свої лікарі, свої призначення. Немає взаємодії. Немає місточка, як нам подзвонити у заклади, підзвітні Мінветеранів, аби спільно напрацювати рішення».

«Насправді сімейний лікар отримує інформацію про те, як лікувався пацієнт», – зауважує Тетяна Сіренко.

За її даними, ця інформація є в електронній базі. Все залежить від того, що вносять у виписку, чи вносять туди рекомендації і чи ознайомлюється з ними сімейний лікар до того, як пацієнт прийшов зі скаргою. Найчастіше цей механізм не працює через перенавантаженість медичної системи.

Заклади на зразок «Лісової поляни» – це третинна ланка медичної допомоги. Перші рівні передбачають фахову і психосоціальну допомогу у громадах (соціальні працівники, ветеранські помічники), амбулаторну допомогу.

«Ця ланка поки провисає. Зокрема, посади помічника ветерана тільки вводяться на рівні пілотних проєктів», – констатує фахівчиня.

Хто такий помічник ветерана

Ще у липні 2022 року Міністерство у справах ветеранів розмістило на офіційному сайті посібник «Організація ветеранських груп самодопомоги "рівний-рівному" для надання кращої психосоціальної підтримки: рекомендації місцевим органам влади та лідерам громад».

«Урядовий кур’єр» так описує вимоги до посади: «Помічник ветерана — так називатимуть фахівців у громадах, що надаватимуть професійний сервіс для демобілізованих військових, захисників та захисниць, які повертатимуться з військової служби, фронту в цивільне життя».

У посібнику йдеться про те, що «ветерани довіряють іншим ветеранам, часто звертаються за допомогою саме до них», з чого випливає, що помічником ветерана повинен бути теж колишній військовослужбовець. Це підтверджують також інформаційні листівки. Однак у більш актуальних дописах про обов’язковий військовий досвід помічника ветерана вже не йдеться. Ймовірно, зміна норми зумовлена тим, що кількість ветеранів, які отримали цей статус до початку повномасштабного вторгнення, нижча за потребу у кадрах, яка з’явилася зараз. Основна задекларована функція помічника ветерана – інформаційна та психоедукаційна підтримка, в тому числі спрямована на вчасне виявлення психологічних аномалій.

Передбачалося, що забезпечення бюджету для функціонування таких груп візьмуть на себе волонтерські ініціативи, грантодавці і – за можливості – місцеві бюджети. Але за рік проєкт не було втілено, відтак Мінветеранів довелося самостійно просувати і запроваджувати його. У серпні 2023 року стартувало навчання помічників ветеранів для пілотних проєктів у Львові та Вінниці.

Читайте також: Бізнес, житло, освіта: які програми для підтримки ветеранів є в Україні.

Конфлікт між міністерствами чи відсутність стратегії

Утім, «помічник ветерана» – не унікальний проєкт. У травні 2023 року Міністерство соцполітики оголосило про початок навчання для кейс-менеджерів, які працюватимуть з ветеранами та ветеранками. Аналогічно Мінсоцполітики декларує «психоедукацію, скринінг потреб та проблем ветерана, інформаційну підтримку по медичному забезпеченню, можливостях для освіти та працевлаштування».

На думку психологині та експертки з якості психологічних послуг UNFPA (Фонд народонаселення ООН в Україні) Марти Пивоваренко, проблема полягає у відсутності координації між різними міністерствами та інституціями.

«Кожне з відомств взяло на себе власну ідею, хто такий ветеран і що йому потрібно. Між собою вони інколи не збігаються. Виконують дубльовані процеси, а інші, навпаки – провисають», – розповідає вона.

Марта Пивоваренко вважає, що існують два шляхи вирішення цієї проблеми. Перший – нетворкінг, тобто координація процесів, налагодження взаємодії у межах робочих груп.

«В Україні нетворкінг щодо наслідків війни розпочався з неурядового сектору. Скажімо, міжнародна громадська організація підготувала ліки, щоб передати на фронт, але їхати туди, ризикувати життям не хоче. Тоді підключаються українські громадські організації, волонтери, налагоджують логістику, доставляють ліки.  Це і є нетворкінг», - пояснює експертка.

Щоб налагодити координацію, потрібно зібрати учасників, обговорити компетенції і зону відповідальності кожного, сформулювати план дій.

«Така сама координація має бути організована між міністерствами, аби підвищити ефективність кожного відомства і прибрати дублювання», – впевнена Марта Пивоваренко. Другий шлях – Міністерство у справах ветеранів може взяти на себе лідерство і відповідальність за напрямок. «Власне, саме у цьому і полягала ідея, коли створювали Міністерство у справах ветеранів (Мінветеранів було засновано у листопаді 2018 р. – ред.). Напрацювати стратегію, прокласти шлях і заповнити прогалину, хто і яким чином має доповнити ідею. На жаль, Мінветеранів досі не має такої стратегії».

Система психологічної реабілітації в Україні – багаторівнева. Поки перехід між цими рівнями непослідовний, залишається ризик «загубити пацієнта»: втратити його із поля зору, припустившись найменшої помилки з неуважності. Додати сюди стигматизованість теми психічного здоров’я у суспільстві і розпосюджений сором серед військовослужбовців при сумніві щодо свого ментального стану – і позитивна динаміка зійде нанівець. Іноді конкуренція піштовхує до пошуку нетипового рішення. Можливо, невдовзі ми почуємо про нього. Важко приймати рішення, коли не знаєш, на що чекати. Тому людині, яка обирає стати до лав ЗСУ, вкрай важливо знати, що за потреби про неї піклуватимуться, доклавши усіх зусиль.

Читайте також: Американський досвід: як реінтегрувати ветеранів в українські компанії.