Артур Дронь пише вірші й захищає нашу країну на фронті. Три року тому він видав свою першу збірку віршів «Гуртожиток №6». А тепер у «Видавництві Старого Лева» виходить «Тут були ми».
IA.Дивись.info поспілкувалася з ним про нову збірку віршів, культурний фронт та життя в окопах.
«Коли ми говоримо про надію,
то насправді ми говоримо
про дітей.
Я вдячний, бо пам’ять про тебе
досі вилазить зсередини,
хоч стільки часу минуло.
І колись усі діти
будуть жмуритися від сонця.
А ті з нас, хто виживе,
побачать, що все це
було не дарма.
Ми тут рідко говоримо про надію,
чи про патріотизм, чи
про Батьківщину.
Але якщо говоримо, то це завжди
про дітей.
І, знаєш, коли я думаю тепер про тебе,
то уявляю, якою дитиною ти була.
Як ти жмурилася
від сонця.
Ті з нас, хто виживе,
будуть довго мовчати.
Бо навіщо слова про надію,
коли ось вона поруч.
Стоїть у замурзаних шортах,
чухає руки, обкусані комарами,
показує сонцю
молочні зуби»
Вірш з нової збірки Артура.
Попередню збірку Ви присвятили дівчині з гуртожитку. Що надихнуло на створення другої збірки?
Важко вживати слово «надихнуло» щодо такої книжки. Вона більшою мірою про речі, які жахають і болять. Таке не надихає.
Я б тут говорив радше в тому контексті, що це моя робота — писати. Із 17 років я себе ідентифікую як письменник і бачу своїм завданням писати про щось найважливіше. В 17-18 років найважливішим було те, як ми проживали свої кращі роки, як любили, завдавали один одному болю, намагались щось зрозуміти про себе і про світ. Тоді я написав книжку віршів «Гуртожиток №6».
Зараз зовсім інший час, значно важче життя. Страшніше, коротше. Але та робота, яку я собі визначив, залишається. Хочу писати про найважливіше і роботи це так добре, як тільки можу. А найважливішим зараз є те, як ми тримаємося в цих страшних обставинах. Як захищаємо своє право на життя ціною того ж таки життя. Як прощаємося зі своїми померлими, підтримуємо живих. Словом, як ми всі продовжуємо давати собі раду, навіть в такий час.
Чи мали творчу кризу після початку війни?
У мене був довгий період такої абсолютної зневіри в усьому, що стосується письма. Після початку повномасштабного вторгнення перестав писати і читати. Вирішив, що це найбільш непотрібна і беззмістовна річ у таких жахливих обставинах. Перших пів року про письмо тільки думав. Підходив до літератури з різних сторін, намагався по-іншому її зрозуміти. І, зрештою, справді зрозумів, що я помилився із цією зневірою. Що сенс насправді є, а слова все ще важливі. І з серпня минулого року знову почав писати, але вже зовсім по-іншому.
Як окопи змінили життя?
Звичайно, життя побачилося набагато крихкішим. За нормальних умов у 21 рік ти не сильно мав би вірити, що коли-небудь життя закінчиться. Але в нас усіх тепер умови далекі від нормальних, і в кожному місті або селі люди зараз розуміють, як легко можна втратити життя. А в солдатів у бойових умовах це відчуття в рази гостріше. То мабуть найголовніше усвідомлення. На війні деколи дожити день до кінця - це важка робота або велике везіння. І після таких днів, звичайно, не можна більше обманювати себе і ставитися до життя так, як раніше.
В яких умовах писали на фронті?
Та в дуже різних, але це виглядає не так, як дехто собі уявляє письменників на війні: по тобі прилітають міни, а ти весь такий брудний і романтичний витягуєш блокнот і пишеш. Зазвичай, коли по тобі щось прилітає, ти ховаєшся і дуже сподіваєшся залишитись живим.
Але багато часу проводиш в нічних нарядах, коли спостерігаєш, чи немає руху зі сторони ворога і пильнуєш сон побратимів. Маєш вільні дні, щоб помитися, попратись і відпочити перед наступним бойовим чергуванням. Є, зрештою, і на самому нулі періоди, коли ти сидиш у бліндажі й не відбувається зовсім нічого. Ось і можливості для письма. Тим більше, вірші не потребують якихось ідеальних умов і багато часу. Ти щось обдумуєш, виносиш в собі, а потім в якийсь із таких вільних хвилин на спокійно записуєш, переписуєш і дописуєш до найкращого вигляду.
Якщо стиснути бачення збірки в одне слово, то що це за слово?
В одне слово не стисну, але можу в два, які теж там вище звучать. Біль і надія.
Скільки у збірці віршів? Чи були такі, які Ви хотіли би додати до збірки, але не можете, тому що вони дуже особисті?
У книжці 50 текстів — майже всі написані від серпня 2022 року до червня 2023, але разом із ними є кілька давніших, які добре мені зазвучали разом. Є вірші, які я не додав, але тільки через те, що вважаю їх недостатньо сильними. Якби боявся давати надто особисті, то довелося б не давати жодного. Бо кожен з них дуже особистий і важливий.
Проблема українських дітей: що стало причиною того, що Ви зачепили її?
Все, що стосується дітей, є для мене найбільш складним і болючим на цій війні. І водночас з дітьми також пов’язана найбільша надія, найчистіша мотивація.
Я мріяв зробити книжку благодійною, коли ще вона була написана десь лише наполовину.
«Видавництво Старого Лева» пішло мені на зустріч, і ми домовились, що прибуток від продажу книжки передаватимемо благодійному фонду «Голоси дітей». Він займається допомогою дітям, постраждалим від війни, і направить всі фінанси на роботу з психологічною підтримкою діток та їхніх родин.
Мені важливо зараз і показати комусь, і побачити самому, в який спосіб тепер може діяти література. Вона тебе на війні не захистить, не евакуює. Але ось один зі способові, в які вона може приносити практичну користь. Книжку як продукт можна зробити таким от благодійним проектом і об‘єднати людей навколо допомоги комусь. Мистецтво нам зараз не тільки якісь духовні речі має давати. Нам треба так налаштовувати свої стосунки із мистецтвом, щоб воно допомагало робити щось реальне і помітне.
Культурний фронт існує?
Ні, звичайно. Це словосполучення (разом із економічним і всіма іншими фронтами) можна вживати хіба якщо дуже сильно хочеться знецінити роботу і жертву військових.
Чи очікували самі від себе, що напишете дві а то й більше за життя збірок віршів?
Як вже говорив на початку, я вважаю це своєю роботою і завданням. Тому маю надію, що й ці дві книжки - то лише початок.
Як з’явилася ідея для обкладинки збірки і хто її реалізував?
Книжку проілюструвала художниця Катерина Сад. Вона зробила для збірки колажовані ілюстрації та обкладинку. Ідеї всіх цих дуже сильних і глибоких зображень належать їй. Та ми були на зв’язку під час роботи, тому я міг долучитися до обговорення ілюстрацій, висловити свої побажання. Вийшла дуже добра і плідна співпраця. Вдячний Каті та «Видавництву Старого Лева» за те, що книжка виглядає саме так.
Про творчі плани.
Наразі — добре попрацювати з цією книжкою. Допомогти їй знайти якнайбільше читачів.
«Святий Ян Павел Другий
у старі безкоштовні часи
сказав у Львові:
«Дощ падає - діти ростуть».
Святий Іване Павле,
я виріс під цим дощем.
Але зараз така зима,
і все вимагає такої ціни,
що падають
тільки сніг і солдати.
Солдати падають - діти ростуть.
Солдати падають - діти ростуть».
Вірш з нової збірки Артура. Замовити її можна за посиланням.
Коментарі