Велет українського патріотизму: хто такий Богдан Лепкий

В цей день, 9 листопада, його день народження.

Таланти успадкував від родичів

Народився Богдан Лепкий 9 листопада 1872 року у священичій родині на галицькому Поділлі, на хуторі Кривенькому біля с.Крегульця Гусятинського району Тернопільської області.

Батько його – о.Сильвестр Лепкий – був надзвичайно ерудованою людиною. Знав, як і більшість тодішніх греко-католицьких священиків, латинську, грецьку, староєврейську, німецьку і польську мови. Грав на скрипці, серйозно вивчав історію, літературу, народну творчість, живопис, музику. І сам творив, у літературних колах був відомий як письменник Марко Мурава.

Мати – Домна, дочка отця Глібовицького – гарно співала, акомпануючи собі на гітарі, і вправно малювала. Мабуть, від неї Богдан успадкував талант до малярства. Батько, знаючи ситуацію в українському мистецтві, заохочував сина стати живописцем. “Богдан нехай малює, нам треба історичних малярів”, – говорив він.

Початкову освіту і багаті знання про давні часи та історичні події, Богдан отримав у батьківському домі, згодом навчався у так званій нормальній школі та в класичній гімназії у Бережанах, де мешкав у свого діда Михайла Глібовицького – авторитетного священика, який був віце-маршалком Бережанського повіту.

Будучи гімназистом, Богдан співав у гімназійному українському хорі під керівництвом Дениса Січинського і в бережанському хорі “Боян”. Брав участь у концертах, декламував вірші, читав уривки з прозових творів. І багато малював, навчаючись малярства у Юліана Панькевича, намалював багато портретів родичів та відомих людей, окремі з цих робіт висіли в гімназійних класах.

З Божої ласки Богдан Лепкий успадкував від родичів великі здібності й таланти, які невтомно розвивав і гідно тим примножував славу України.

Після закінчення в 1891 році гімназії навчався у Віденській академії мистецтв, відвідував лекції на філософському факультеті Віденського університету, став учасником студентського товариства “Січ”, брав участь у дискусіях на літературні і суспільно-політичні теми. Далі він переходить до Львівського університету.

Накопичуючи різнопланові знання, Богдан Лепкий постійно свої враження й переживання висловлював у поетичних рядках. До писання його тягнуло з раннього віку, писав принагідно, на клаптиках паперу, на обгортках книжок і зошитів… Серйозно ж планував стати художником.
Коли його вірші випадково побачив Михайло Новицький (о.Михайло Петрушевич), він, як талановитий лірик і вимогливий критик, порадив покинути малярство і серйозно взятися за перо. Відтоді Богдан Лепкий почав друкуватися в різних часописах, переважно підписуючись псевдонімами й криптонімами.

Після закінчення в 1895 році Львівського університету Богдан Лепкий дістав посаду вчителя української, польської і німецької мов і літератур та історії й географії в Бережанській гімназії (в якій колись навчався). Водночас інтенсивно займався громадською працею: започатковував читальні “Просвіти”, бібліотеки і позичкові каси, виголошував реферати та промови на святкових академіях, був учасником хору “Боян” і драматичного гуртка. Прагнув знання свої і таланти нести до рідного народу.

У 1899 році в Кракові в Ягелонському університеті було відкрито лекторат української мови і літератури. Викладати ці предмети запросили Богдана Лепкого як авторитетного вже педагога. І восени 1899 року Богдан Лепкий разом з молодою дружиною Олесею переїжджає до Кракова.
Там він активно поринув у вир громадського і культурного життя Кракова, який був тоді основним центром польської науки і культури. Молодий український літератор заприязнився з прогресивними польськими пиьменниками та став активістом доволі чисельної в Кракові української громади. Збиралися вечорами по суботах у читальні “Просвіта”, обговорювали новини літератури, співали, танцювали.

А оселя Лепких на вулиці Зеленій 28 стала своєрідною “українською амбасадою” у Кракові. Сюди часто приходили Василь Стефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський, Михайло Жук, В’ячеслав Липинський та інші відомі громадські діячі, художники, письменники. Тут гостювали Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Федір Вовк…

Помешкання Лепких було місцем обговорення важливих суспільно-політичних і культурно-мистецьких питань. Як згадував Роман Купчинський, “в тій хаті, що довгі роки була українською амбасадою в Кракові,.. не один чужинець навчився любити Україну”. Багато обдарованих земляків завдяки Богданові Лепкому отримали освіту в Академії мистецтв. Як активний український просвітянин, Богдан Лепкий був добрим, духовним меценатом для багатьох молодих українців.

Був змушений емігрувати

Перша Світова війна і воєнні події застали родину Лепких в курортному селищі Яремче на Гуцульщині, де стало небезпечним залишатися. Австрійці вишукували “шпигунів” і вішали, російські військові власті, що незабаром прийшли в сусідні села, шукали “мазепинців” і вивозили на схід.
Лепкий через Карпати перебрався до Угорщини, звідти через Пешт до Відня. Восени 1915 року він був мобілізований до австрійської армії, але стараннями впливових друзів направлений не в діючу армію, а для культурно-освітньої роботи в табір для військовополонених. Воєнне лихоліття кидало Богдана Лепкого по різних місцевостях Польщі, Німеччини, Угорщини, Австрії. Події війни знаходили своє відображення у численних його нарисах і оповіданнях.

У 1925 році вдалося повернутися до Кракова, де він стає професором Ягеллонського університету. До кінця життя прожив у цьому місті, оточений повагою колег і любов’ю численних учнів. Знову розгортається його творча праця й видавнича діяльність.

Працюючи далеко від рідних місць, серцем і душею завжди був зі своїм краєм. Дуже полюбляв Прикарпаття, Гуцульщину, використовував кожну можливість проводити там літо. Всі свої вакації проводив у Галичині, частіше на Гуцульщині, в гущі рідного народу, втішаючись надзвичайною повагою й любов’ю людей.

Показовим є той факт, що у 1933 році громада села Черча на Рогатинщині, зібравши щедрі пожертви, збудувала для нього віллу, яку назвали “Богданівкою”, де письменник мав можливість жити й працювати під час канікул і де бувало багато видатних гостей. Така уважність і жертовність засвідчила справжню непідкупну любов і шану людей до улюбленого письменника й митця.
Не менше шанувала Богдана Лепкого наукова й творча інтелігенція.

У 1925 році його обрано головою Товариства письменників і журналістів ім. І.Франка у Львові. З 25 грудня 1925 р. він – почесний член товариства “Просвіта”. З 1926 р. – Надзвичайний член Українського Наукового Інституту в Берліні. Належав до керівництва Українського Наукового Інституту у Варшаві з часу його заснування в 1930 році. Член Історично-Філологічного Товариства у Празі.

До 60-річчя йому вручили відзнаку уряду Української Народної Республіки (УНР) в екзилі, це був викутий з добутої московської зброї, позначений гербом гетьмана І.Мазепи і тризубом “перехідний перстень Мазепи”. Також отримав Грамоту Головного Отамана УНР, Грамоту “Української Громади” Берліна, Грамоту Української Бібліотеки С.Петлюри в Парижі, Грамоту Громадської Ради с.Жуків, яка іменувала Б.Лепкого Почесним громадянином і назвала його іменем вулицю. З 1932 р. Богдан Лепкий – дійсний, а згодом почесний член НТШ. Того ж 1932 року Український Вільний Університет у Празі присвоїв Б.Лепкому науковий ступінь доктора “гоноріс каузе” (почесного доктора).
Зрештою, це – далеко не всі титули й відзнаки видатного українця…

Зате в радянській Україні це ім’я було не лише замовчуване, а й строго заборонене, з бібліотек його твори було вилучено, а за зберігання його творів приватними особами наступали жорстокі репресії.
На щастя, минули большевицько-комуністичні часи, маємо Незалежну Державу, та ім’я Богдана Лепкого надто повільно повертається, далеко не всі розуміють його велич. Далеко не всі оцінюють його грандіозні труди для України, які мали б служити зразком для сьогоднішніх поколінь. Твори його могли б учити справжньої любові до Вітчизни, підносити національну свідомість.
Прикро, наприклад, що в енциклопедичному довіднику “Митці України”, виданому в Києві в 1992 році за редакцією Ф.Кудрицького, немає жодної згадки про цього митця.

А в 2007 році у Києві виходить книга “100 великих українців”, і в ній немає імені Богдана Лепкого! Як немає імені Івана Мазепи. А вони робили для України набагато більше від деяких інших, поміщених там постатей. Складається враження, що такі книги готуються в Москві, де, звісно, не мають підстав любити видатних, непіддатливих Москві, українців.

Трорчість Богдана Лепкого

Подив і захоплення викликають надзвичайна працьовитість і працездатність Богдана Лепкого та його багатющі доробки в прозі й поезії, в літературознавчих і мистецтвознавчих дослідженнях, в численних перекладах і різножанровій малярській спадщині.

У всій своїй багатогранній діяльності Богдан Лепкий насамперед – видатний і вельми плодотворний письменник. Найбільш вагомими для нащадків є плоди його літературної творчості, його натхненне, правдиве й щире слово. На початку минулого століття Богдан Лепкий був одним із найбільш відомих і шанованих на західноукраїнських землях і в європейській діаспорі майстрів слова. Його твори відразу після публікації знаходили щирий відгук у серцях численних читачів.

Об’єм доробку Лепкого-письменника вражає. За кількістю написаного Богдан Лепкий поступається в українській літературі тільки Іванові Франку. Загалом творча спадщина письменника складає понад 80 власних книг, у т.ч. цикл романів “Мазепа”, повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів та поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та мистецького спрямування, опубліковані у численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках. Він – упорядник і видавець 62 томів творів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями. Бібліографія творів Богдана Лепкого становить до тисячі позицій.
Як уже згадувалося, до писання Богдана Лепкого тягнуло з раннього віку, вже в гімназійні роки відчував потребу записувати свої враження й переживання.

З юності і до останніх літ Богдан Лепкий виділявся чуйним серцем і вразливою душею, що чутливо реагувала на всі обставини. Тому його твори надзвичайно зворушливі та сумовиті, як і життя рідного народу, як доля України, над якою щиро вболівав.
Це він сам визнає у поетичних рядках:

Життя, мов скрипку музикант,
Строїло все мене, –
Сумний мій спів, товаришу,
Бо все кругом сумне…

Навчаючись у Бережанській гімназії, згодом – у Львівському університеті, Богдан Лепкий постійно писав вірші, оповідання, поеми, поезії в прозі.

Твори вміщував у багатьох періодичних виданнях краю (“Діло”, “Зоря”, “Руслан”, “Буковина”, “Літературно-науковий Вістник”, “Світ”, “Жіноча Доля”, “Письмо з Просвіти”, “Дажбог”, “Назустріч”, “Ілюстровані Вісті”, “Світ Дитини”, “Народний Декламатор”, “Літопис Червоної Калини” та ін. Згодом – у численних українських еміграційних часописах.

Вірш “Журавлі” (“Видиш, брате мій”), написаний 1910 року, до якого музику написав його брат Лев Лепкий, став широко відомою народною піснею. У кілька строф про осінній відліт журавлів поет зумів вкласти таку щиру гаму переживань і настроїв, що багато людей сприйняли це як вияв своїх почуттів (і галичани, що покидали рідну землю в пошуках кращої долі, і січові стрільці, що вирушали боронити рідну землю, і багато наступних поколінь…).

На музику покладено й багато інших творів Богдана Лепкого.