Скасування гетьманства: як Катерина ІІ русифікувала українські землі

В цей день, 10 листопада 1764 року, вона скасувала гетьманство, передавши всю повноту влади в Україні президенту Малоросійської колегії Петру Рум'янцеву.

Глухівські петиції як передумови

Восени 1763 року на з'їзді в Глухові вища козацька старшина дебатувала навколо проблеми розширення української автономії. За результатами обговорення було укладено дві петиції, подані на ім'я нової імператриці Катерини II. Одна з них, складена від імені гетьмана, старшини, шляхти, всього Війська Запорозького та народу малоросійського, у вступній частині наголошувала на добровільності українсько-російського об'єднання, яке базується на запевненнях російських монархів не лише дотримуватися непорушно всіх тих прав і привілеїв, що їх отримало козацтво від литовських князів і польських королів, а й значно їх розширяти. Виходячи з цього, порушувалося прохання, аби імператриця своїм указом ствердила всі ці права, привілеї, вольності та звичаї. У наступних пунктах містилися конкретні пропозиції щодо підтвердження прав шляхті, козацтву, духівництву, міщанству; про вільний вибір гетьмана; компетенції Генеральної ради; заведення університетів в Батурині та Києві, гімназій і друкарень по всій Україні; про виведення російських військ з українських земель, повернення до гетьманського скарбу індикти та евекти тощо. Аналіз пропозицій, винесених на розсуд імператриці, переконав дослідників у тому, що, по суті, йшлося про відновлення договірного характеру українсько-російських стосунків, порушеного Петром І.

У другій петиції мова йшла про дозвіл на заховання гетьманської влади в роду Розумовських. Зокрема пропонувалось на випадок смерті гетьмана вибрати на його місце одного з синів Кирила Розумовського - достойнішого, на тих же основаніях, как сам гетьман. Щоправда, питання запровадження в Україні спадкової гетьманської влади було ініційовано доволі незграбно і викликало спротив частини української шляхти. Через київського генерал-губернатора Ф.Воейкова та київського митрополита Арсенія Могилянського про настрої учасників Глухівського з'їзду стало відомо в Петербурзі ще раніше, аніж туди встигли доправити Глухівські петиції, викликавши там різке невдоволення уряду Катерини II.

По отриманні тенденційної інформації з України про підозрілі дебати в Глухові і навіть наміри гетьмана зрадити Катерина II викликала останнього до Петербурга й змусила "добровільно" зректися гетьманського уряду. Указом від 21 (10) листопада 1764 р. гетьманський уряд оголошувався ліквідованим, а управління передавалося новоствореному органу - Малоросійській колегії.

Колегія мала складатися з чотирьох російських чиновників і чотирьох українських старшин. Крім того, поруч з колегією мав діяти інститут малоросійського генерал-губернатора, котрий був визначений і головним малоросійським командиром і президентом Малоросійської колегії.

Посаду «русифікатора» обійняв Петро Румянцев

За указом імператриці цю вкрай важливу посаду обійняв один з найбільш талановитих російських адміністраторів катерининської доби - граф Петро Олександрович Румянцев. В Україні Румянцев провів наступних 25 літ свого життя, успішно виконавши покладене на нього імператрицею завдання. В основу своєї політики генерал-губернатор поклав наказ Катерини II: "Старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе, як на народ цілком відмінний від москалів". Це саме викорінення передбачалось здійснювати поступово й обережно, аби не спровокувати невдоволення місцевої шляхти, але водночас - послідовно і наполегливо. Так, зокрема, в одній зі своїх інструкцій прокуророві Сенату князю О.Вяземському імператриця наголошувала таке:

"Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними, як з чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в ліс..."

Намагаючись перебрати до своїх рук всі важелі державного управління та уніфікувати державні порядки Гетьманату, Румянцев повинен був зорганізувати більш ефективне й справедливе адміністрування в краї, аніж це було за правління гетьманів і козацької старшини. Катерина II наставляла генерал-губернатора так: коли народ побачить, що його увільнено від самоволі маленьких тиранів, то буде вдячний і примириться з новими порядками.

Прагнучи перебрати владу до своїх рук, російське керівництво намагалось не стільки зруйнувати стару політико-адміністративну систему Гетьманату, скільки підпорядкувати її своїм владним інституціям. Першим актом цього процесу стало поглинання Другою Малоросійською колегією Генеральної військової канцелярії, на яку були зорієнтовані всі державні установи Гетьманату. Налагодивши своє функціонування, колегія без будь-яких ускладнень підпорядкувала собі й Генеральний військовий суд, закріпивши за собою з 12 листопада 1765 року повноваження вищої апеляційної інстанції. Ще через два роки Генеральний суд було реорганізовано в окремий департамент Малоросійської колегії. Одночасно було змінено й порядок комплектування його особового складу. Скасовувався старий виборний принцип, коли його членів обирали по полках на пропорційній основі, натомість впроваджувалась практика призначення його нових постійних членів розпорядженнями генерал-губернатора.

Впродовж того ж таки 1767 року в окремі департаменти Малоросійської колегії було перетворено й інші вищі органи гетьманського правління - Генеральну лічильну комісію, Канцелярію малоросійського скарбу та Канцелярію генеральної артилерії. Відтепер усі вони перебували під контролем прокурора Малоросійської колегії, були змушені щомісяця звітуватися перед ним про стан справ у відомстві та засвоювати характерні для російського діловодства норми та порядки.

У 1766 роцві російська влада остаточно ліквідовує принцип виборності при заміщенні старшинських вакансій аж до сотенного рівня, підміняючи його принципом прямого призначення.

Козацтво було розпущене

Рядове ж запорозьке козацтво після здачі Січі Текелію було відпущене по домівках, але без права козакування. Частина ж козаків зуміла вислизнути з січових укріплень ще напередодні їх захоплення російськими військами. Саме вони, а також ті з козаків, які не хотіли миритися з новими порядками, частина - човнами, а частина - суходолом дісталися турецької фортеці Білгород над Дністровим лиманом і визнали протекцію турецького султана, заснувавши на його землях Задунайську Січ.

Тим часом землі Вольностей Війська Запорозького стали ареною для демонстрації щедрості царської влади. Так, 200 тисяч десятин землі отримав генерал-прокурор сенату князь О.Вяземський, 150 тисяч - граф Г.Потьомкін, 35 тисяч - екс-гетьман, граф К.Розумовський, 21 тисячу - графиня Є.Браницька тощо. Для того, щоб найшвидше колонізувати край, що отримав назву Новоросії уряд Катерини II запровадив практику, відповідно до якої кожен російський дворянин міг дістати 1,5 тисячі десятин землі за умови, що він на ній упродовж декількох років оселить не менше 13 селянських дворів. Аби закріпити землі за собою, російські поміщики масово переміщують на українські землі своїх кріпосних, а також намагаються прикріпити до землі вчорашніх запорозьких козаків, що залишилися на насиджених землях. Подібні практики значно прискорюють впровадження в Україні кріпосницьких порядків у тому найбільш жорсткому вигляді, в якому вони побутували на російських землях.

Одночасно відбувається й масова іноземна колонізація. Найпершими переселенцями на нові землі стали серби, котрі з'явилися тут ще в часи існування Запорозької Січі. Згодом до них приєдналися болгари, вірмени, греки та молдавани. Але найбільш масовим було переселення іноземців, що мали німецьке коріння. Німецька колонізація була започаткована в 1789 р. переселенням з Пруссії 230 родин, які, отримавши по 65 десятин запорозьких чорноземів, навіки звільнювались від несення військової служби та на тридцять років - від сплати податків. Благодатні фунти та значні пільги зумовлять ситуацію, за якої дуже швидко кількість німецьких колоністів у краю досягне 100 тисяч.

 Отже, наприкінці XVII–XVIII ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель були зростання крупного феодального землеволодіння; обезземелення селянства і  його закріпачення; розбудова міст, поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури, збільшення товарності виробництва; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їхньому впливові та владі суттєво гальмували та деформували соцільно-економічний розвиток.