«На війні українцями рухає любов», — військовий та поет Артур Дронь

З цієї нагоди журналістка ІА Дивись.info поспілкувалася з військовим та поетом Артуром Дронем. 

Йому — 24 роки. З березня 2022-го року служить у 125-ій бригаді територіальної оборони. Воював у Донецькій, Харківській та Запорізькій областях. Артур Дронь є автором двох поетичних книжок — «Гуртожиток №6» (2020 р.) та «Тут ми були» (2023 р.). Його вірші перекладені англійською, польською, італійською, литовською, естонською, іспанською, французькою та іншими мовами. Зараз після поранення перебуває на реабілітації, бере участь в благодійних заходах та працює над новою книжкою.

Артур Дронь розповів: чим для нього є поезія під час війни; як це писати на фронті; чим різняться вірші у його двох збірках; що зараз читає; якою буде його перша прозова книжка; досвід адаптації до життя серед цивільних у Львові; що пригнічує, а що приємно здивувало в цей період; як скоротити дистанцію між військовими та цивільними. Про все це — нижче у нашій розмові. 

• Ваша збірка «Тут були ми», яка вийшла в грудні минулого року, закінчується післямовою «Навіщо нам вірші?». То якою є роль поезії під час війни? 

Як я, власне, і пишу в тій післямові, поезія нам допомагає бути менш самотніми в такий складний час. Водночас вона не тільки для цього. 

Наприклад, поезія допомагає нам краще зрозуміти досвіди одне одного, зокрема той, який ти не прожив. Ми дуже різнимось своїми досвідами і практично кожен має свій — болючий. Інколи зрозуміти власний важко, а що вже говорити про якийсь чужий. Література, зокрема поезія, може з цим допомогти.

Поезія потрібна для того, щоб те, що сам не здатний сформулювати, міг прочитати в когось, і таким чином задовольнити власну потребу невизначеності — назвати словами власний біль чи смуток. Ми можемо прочитати про це в якогось поета і побачити, як свої почуття окреслені його словами. І тоді, можливо, нам стане трошки легше. Також поезія може об'єднувати. 

• Чи може поезія змінити сприйняття світу людиною? Або вплинути на певні процеси у світі, зокрема на війну?

Думаю, що вплинути на війну чи змінити дуже сильно якісь процеси в світі не може. Не варто від неї очікувати такої дуже практичності тут і тепер. Водночас зміни у сприйнятті світу — таки можуть бути. 

Найперше, те, що актуальне от зараз, коли в нас є люди військові з бойовим військовим досвідом і люди цивільні.  Як, наприклад, може нам допомогти поезія цих же військових? Вона може допомогти цивільним людям краще їх зрозуміти, що відбувається всередині тих, хто на фронті нас захищає. Отут вона може допомогти змінити сприйняття, бачення, якісь певні важливі речі в світогляді.

• Ви згадали про те, що поезія може допомогти зрозуміти військових. Інколи мені траплялися думки від літературознавців чи самих авторів, що поезія про війну від поетів, які перебувають на фронті, відрізняється від тих, які пишуть в тилу. Як Ви вважаєте, чим така поезія різниться?

Поезія будь-яких поетів відрізняється. Поезія і має бути такою — звучати різними голосами та досвідами. От у нас є чудові письменники, поети, які служать. Наприклад, Ярина Чорногуз, Валерій Пузік, Єлизавета Жарікова, Ігор Мітров та багато-багато інших. Вони всі дуже різні. Однак, коли ти їх читаєш: по-перше, переконуєшся в цьому різноманітті; по-друге, все-таки з'являється відчуття, що всі вони чимось об'єднані. Дійсно, щось в них є таке дуже співзвучне — те, що вирізняє їх від від текстів поетів, які не були безпосередньо на війні.

Можливо, так проявляється їхній межовий досвід: великої небезпеки, зустрічі зі смертю та втрат. Не знаю, що це. Чи це якесь спільне, трохи ще економніше ставлення до слів. Військові, які пережили особисту війну, мені здається, лаконічніші у словах. Вони якось прискіпливіше їх обирають. 

Важко, отак охарактеризувати, чим вона різниться. Проте точно погоджуюсь, що вірші тих поетів, які пишуть з війни чи після війни, дійсно, попри всю різноманітність голосів, чимось таким особливим спільним об'єднані. 

На рівні відчуттів поезія військових на фронті мені здається дуже близькою. При тому, що я з більшістю з них особисто не знайомий. 

• Поезія яких авторів вам імпонує зараз найбільше? 

Читаю та люблю багатьох. Скористаюся також можливістю та ще раз повернуся і пригадаю от тих поетів, про яких я говорив, які є військовими. Йдеться про Ярину Чорногуз, Ігоря Мітрова, Єлизавету Жарікову, Валерія Пузіка, Артема Полежаку, Сергія Жадана, який також долучився до війська, а також — загиблого Максима Кривцова. Це українські поети, які служать, захищають нас у Збройних Силах і пишуть поезію, що дуже вартісна. Крім того, я дуже ціную і люблю читати Катерину Калитко, Галину Крук...

Наприклад, зараз читаю збірку віршів Миколи Леоновича «Повільна людина». Микола Леонович — це поет, книжковий ілюстратор, дизайнер, який служить в Збройних Силах України. Він від 2023-го року офіційно вважається зниклим безвісти

• Як це писати на фронті? З вашого досвіду — чи важко знайти взагалі час та умови?

Конкретно поезію насправді не дуже важко. Я би тут не романтизував, що це якось ти сидиш під кулями з блокнотиком, записуєш вірші. Звичайно, що ні. У тебе є вільний час, якісь періоди відпочинку. Свої вірші записував, переписував, змінював їх багато разів, поки не доходило до якогось такого варіанту, яким я був задоволений. І так по тексту поступово назбиралось на книжку.

Тому суто технічно — не важко. Водночас я собі не уявляю, як би в тих умовах писати якийсь роман, велику прозову книжку. Тобто це вже той жанр, які потребують такої регулярної та довгої праці, сидіння в спокої. З віршами — зовсім інше. Це емоційний та імпульсивний жанр. 

• А як емоційно? Чи було просто підібрати слова, чи навпаки для Вас поезія є також такою своєрідною терапією?

Дуже по-різному насправді. Я раніше скептично ставився до того, що письмо — це терапія. Вважав, що дуже романтизовано таке ставлення до нього. Однак зараз можу сказати, що воно терапевтичний ефект все-таки має. Інколи дійсно якось у складні моменти ставало легше, коли ти пишеш.

Водночас траплялося, що, можливо, навіть ставало гірше. Бо це не тільки про терапевтизацію, але, наприклад, про те, щоб закарбувати щось важливе та не втратити його. Може спогад є болючим, але ти відчуваєш, що мусиш про нього написати, щоби те світле, яке в ньому є, десь зачепилось та існувало, не втратилось з часом. І це може бути інколи боляче, але необхідно, бо ти відчуваєш внутрішню потребу.

Оця різноманітність досвідів, вона робить той стосунок з письмом таким цікавішим навіть. Це може полегшити біль, а інколи — його посилити.

• Чи читали свої вірші побратимам після того, як написали, коли перебували на фронті? 

На війні насправді дуже рідко: усього декілька разів. Однак у Львові, коли ми проводили читання, вечори чи презентації, то побратими, які перебувають у місті та мають можливість, завжди приходять. Тому в їхній присутності читав свої вірші і не один раз, але все-таки це вже не на війні, а в спокійніших обставинах.

• Чим на Ваш погляд, вірші у збірці «Тут були ми» відрізняються від вашої першої книжки «Гуртожиток №6»: все-таки це вже інші досвіди?

У першій книжці — це таке студентство, вірші про молодих людей, як вони живуть, про їхні закоханості. Друга книжка — це після бойового досвіду війни та втрат. Тобто там все-таки багато болю, різноманіття голосів військових, а також — тих, хто чекає на них і підтримує. Там зображення любові та стосунки — зовсім інші. Тому, як мінімум, це інакші теми. Окрім цього, коли зараз, я на них дивлюся — вони ніби написані двома різними мовами. Це був інший вік, інше сприйняття світу та інший досвід за плечима. 

Після повномасштабного вторгнення стосунки з мовою та письмом в багатьох авторів змінились і в мене також.

Тому моя друга книжка, ніби написана іншою мовою — лаконічнішою, прямішою, якоюсь ще інтимнішою, глибшою, мені здається. Там більше є ставлення до слів — як до промовлених, можливо, востаннє. Ти сприймаєш це так, наче завжди є розуміння, що ми живемо в такий непевний час та умовах, тому ніколи не знаємо, який день, вірш чи слова — будуть останніми.

Це зовсім не те саме, що — в безтурботній, студентській п'яній юності. 

• У збірці «Тут були ми» я помітила чимало покликань до Біблії. Чим для вас є ця книга? 

Вона для мене є важливою, тому що я переконаний християнин, греко-католик. Релігійний світогляд — в основі моєї особистості. Я на все дивлюсь скрізь призму релігійних переконань. Тому очевидно, що якісь такі духовні речі, зокрема Біблія, посідає значуще місце для мене.

Там, де вони згадані, я намагався це робити не як просто використання впізнаваних образів, а як щось таке глибинне — на такому інтимному, дуже особистому рівні. 

Один раз чи може навіть декілька мені звертали увагу на те, що знаходили речення в моїх текстах, які є наче перефразованими біблійними цитатами. Однак я цього не закладав спеціально та не помітив одразу, тому інколи бувають такі вкраплення і на непідсвідомому рівні. 

• Також у віршах збірки «Тут були ми» є чимало згадок про любов як найвищу цінність. Чим для Вас є любов? Це те, що робить людину — Людиною?

Це безперечно, те, що робить людину — Людиною. Водночас це багато всього. Наприклад, те, що різнить нас від ворогів. Бо, наприклад, якщо росіяни на фронті через ненависть до тих, хто перед ними, то ми — через любов до тих, хто за нашими спинами.

На війні українцями рухає любов, навіть, якщо вона переплетена з ненавистю до ворога. Все одно — це любов. 

Ми ненавидимо ворога через що? Через любов до своїх рідних, яким вони загрожують, до своєї країни, яку вони намагаються забрати. Для них — це суцільна ненависть, бажання вбивати, грабувати, красти, приносити зло. Тобто все-таки правдива любов — це також те, що нас з ними різнить.

Це дуже вбачається в наших військових. Про це не обов'язково говорити чи вміти якось красиво описувати, зокрема у віршах. Багато про це говорять, що от люди, котрі повертаються з війни, вони побачили великий жах, чого б у цивільному житті не побачили б, але вони здатні на таку особливу любов, на яку багато хто в спокійних умовах не спромігся б.

• Що Вам дає надію, коли важко?

У силу власних релігійних переконань — це Бог, особистий стосунок з ним. А також звісно люди, яких я люблю: моя сім'я, побратими, близькі та рідні.

Крім того, є люди, які в моєму житті нагадують, що все того вартує, як би не було важко, потрібно дати собі раду та дійти до кінця.

Мені пощастило таких світлих та глибоких людей за життя зустріти, і спілкування з ними також підтримує. 

Я люблю нагадувати, що мої вірші не про війну, а про людей. Джерело сили можна знаходити в людях, хоча вони є різними. Найбільше ранять й травмують також люди.

• Чи часто зараз пишете поезію?

Насправді зараз якраз дуже рідко, тому що я доопрацьовую свою першу прозову книжку.

• Про що ця книга?

Це буде книжка короткої прози: есеїв, репортажів, нарисів. Вона вийде у «Видавництві Старого Лева». Сподіваюся, що влітку. 

Я її так для себе окреслюю як книга свідчень. Це такий нонфікшн. Вона буде складатись із 20 різноманітних текстів. Їхня тематика — про війну, бойовий досвід, стосунків під час війни, але також — про літературу, читання, відчуття приналежності до своєї культури і відчуття ворожості російської культури.

Це буде таке переосмислення літератури про війну. Адже до цього часу ми завжди вважали головною та найкращою закордонну літературу про війну. Тепер вона підважилася нашим досвідом та стає неактуальною для нас, тому ми потребуємо своїх голосів і літератури про війну, яка є екзистенційною, такою дуже чорно-білою. Тут дуже очевидно — коли добро проти зла. Ця війна для нас навіть не за території, не за землю, не за країни, а суто — за наше існування.

Нещодавно якраз завершив цю книжку, після чого будемо займатися підготовкою її до друку. 

• Коли Ви почали писати прозові тексти, які увійдуть в цю книгу? 

Декілька текстів у цій книзі є такими трошки давнішими. Часом я писав, коли приїжджав у відпустку. Є один чи два тексти, які я написав на службі, але для прози потрібно більше часу. Тому основну її частину написав уже цієї зими у Львові, куди потрапив після поранення. З того часу й дотепер я проходжу реабілітацію в центрі Unbroken.

• Чи було просто адаптуватися до життя серед цивільних. Що найбільше було незвичним у цивільному житті? Було таке, що пригнічувало, а що — приємно здивувало?

Я б не сказав, що до кінця адаптувався. Спершу я довгий час перебував у лікарні, потім мав змогу потрапити додому. Тобто це таке поступове входження у спокійний світ. 

Важко через контраст та різницю цих двох світів. Якщо я говорив, що люди можуть бути джерелом сили і підтримки, то мушу додати, що водночас — і найбільшим джерелом болю або злості. Дуже багато є нерозуміння людей того, що відбувається зараз на фронті. Ситуація ще дуже далека від спокійної та такої, коли можна розслабитися.

Довелось побачити, що багато кому уже байдуже до війни. Замість того, аби перейматись браком людей в Збройних Силах України, за тих, хто захищають наше життя, багато хто переживає більше за бронювання, відстрочку і так далі. Довелося стикатися з нерозумінням того, що відбувається та в якій небезпеці ми насправді всі перебуваємо. На щастя, з таким я зіштовхувався тільки інколи під час спілкуванні з малознайомими людьми або випадково.

Найближче оточення — моя сім'я, побратими, які тут у Львові — це ті, хто бачить усю ситуацію тверезо. Дуже важливим під час адаптації є спілкування з побратимами. Коли багато військових говорять про те, що приїхати з війни в тилове якесь місто, це ніби потрапити в інший світ. Так воно і є. Тому можуть допомогти ті люди, яких ти бачив у обидвох цих світах: раніше на фронті, а тепер — у більш спокійному місці.

За ті місяці, що перебуваю на реабілітації, я трохи й звик до цього спокою, до такої тиші, що маю вільний час, щоб проводити його з близькими. Водночас намагаюся все одно бути дотичним до чогось.

У моєму випадку — це благодійність для постраждалих дітей. Наприклад, ми нещодавно зробили у Львові благодійний захід, де я читав тексти з книжки «Тут були ми» і з майбутньої книжки. Ми збирали донати для фонду «Голоси дітей». І якраз на цих читаннях провели ще благодійний аукціон, і тепер загальна сума наших зборів перетнула позначку один мільйон гривень. Дотичність до такої важливої справи неабияк допомагає та підтримує. 

Це така благодійність, якої ти сам потребуєш. Це об’єднує. Я маю за честь до неї бути дотичним. Також вдячний усім тим людям, які ці збори та ініціативи підтримує, бо той мільйон зібрали вони, а не я. 

• Ви кажете, що все-таки помічали нерозуміння людей. А власне, як цю дистанцію між суспільством і військовими скоротити? Щоб люди з різними досвідами війни краще порозумілися...

Це досить складне питання. Є один спосіб нам вирівнювати свої досвіди і зробити так, щоби з часом непорозумінь, конфліктів, цих прірв і різниць було менше. Однак цей спосіб, мало кому подобається. Коли згадують про нього, то в інтернеті, його починають дуже критикувати. 

Бо цей спосіб — це як найбільшій кількості людей долучитись до армії. Я вже не кажу безпосередньо до бойових дій, а принаймні служити в армії в будь-якому підрозділі та місті. Зараз для цивільної людини, яка приймає таке рішення є всі можливості, щоб вибрати підрозділ та посаду, підписати контракт з конкретною частиною. Не всі можуть перебувати в бойових діях, але все-таки служба в армії є основним фактором, який допомагає нам вирівнювати ці досвіди.

• Чи є у вас відчуття, що все-таки цивільні недостатньо допомагають військовим, менше цікавляться тим, що відбувається на фронті? 

Я би сказав так: недостатня кількість цивільних людей допомагає. Тому що ті, хто допомагає, то до них не повертається язик сказати, що вони роблять недостатньо. 

Як показує досвід, ті люди, які справді цим переймаються та дивляться на ситуацію тверезо, то ледве не останні гроші та речі віддають. Такі люди займаються волонтерством, донатять, ходять на мітинги з нагадуваннями про полонених, підтримують різними способами військових. Тобто хто допомагає, той допомагає на повну. Той, як то кажуть, не «теплий», а «гарячий». От в нас чомусь так: або «гарячий», або повністю «холодний». Тобто або люди на повну допомагають, щиро, або не цікавляться взагалі. Це сумно бачити.

Тут я не драматизую. Адже якщо кожен з нас собі пригадає, як ми були об'єднані, і як працювали на армію в 2022-му році, та як це відбувається зараз, і чесно собі відповість — то також зійдеться на тому, що тепер цей рівень підтримки армії значно менший.

• На Ваш погляд, яка причина, чому менша кількість людей допомагає? 

Це може бути багато причин і всі вони відомі. І через те, що війна вже триває довгий час, тому якась така втома в людей. Ще є причина, яка є позитивна, але ефект справляє негативний — це нижчий рівень небезпеки по багатьох тилових містах. Тому що коли на початку 2022-го року здавалось, що найвища небезпека практично в кожному місті — це мобілізовувало людей. Зараз люди в західних областях України чують себе більше в безпеці, дякувати Богу, так і має бути, але водночас вони від цього можуть менше перейматися тим, що відбувається на фронті.

Водночас загроза нікуди не зникла. Росіяни як намагалась прорватись сюди аж до Львова, так і далі намагаються це зробити.

• Що для Вас означає бути військовим та поетом у наш час? 

Бути військовим зараз — найважливіше, що можна зробити. Це бути частиною Збройних сил України. Те, чим при згадці про це можна пишатися до кінця свого життя — що ти був дотичним до захисту.

Бути письменником — це мати можливість говорити про інших. Писати про важливе, що ти побачив або почув, зацементувати це і показати всім. Це не єдина функція, але вона одна з головних тепер. Така одна з найважливіших в письменництві речей — можливість розказати про когось. 

• Якими рядками з власного вірша Ви б хотіли завершити нашу розмову? 

Думаю, що найдоречніше було би рядками з першого вірша з книжки «Тут були ми». Цей вірш про любов, який завершується словами, що ця любов тримається на тих, хто на межі і тих, хто за межею.

Це те, що я би хотів більше повторювати і доносити — все, що в нас є, тримається на тих, хто в цей момент перебуває на межі та хто щоденно через цю межу, на жаль, переходить. 

Перед межею збережи
оцю Любов,
як ріст ожин.
Сержантську відданість.
Дитинячу, собачу.
Цей плач, який не переплачу.

Дійти до меж,
окреслити сліди.
Триматись межі
і триматись разом.
І залишитись в жовтні назавжди.
Як за наказом.

Бо ця Любов,
що як тупі ножі,
гірка Любов,
яка стає твоєю,
тримається на тих,
хто на межі.
І тих,
хто за межею.

Раніше ми розповідали, що почитати з новинок у березні: книжки про політвʼязнів, ветеранів, фейки та пошуки спокою.