Для Івана Франка Великдень був не лише релігійним святом, а передусім родинним обрядом, який об’єднував покоління та нагадував про цінність національних традицій.
Про те, як святкував Великдень Іван Франко, та чому це свято було для нього і сповненим радості, і трагічним, — у межах благодійного ярмарку Sunday BazaarR у Львові розповіла франкознавиця, директорка Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка Наталя Тихолоз.
Журналістка ІА Дивись.info відвідала подію та занотувала цікаве з життя «українського каменяра».
Одне з найбільших свят в українському народі
«Се одне з найбільших, а у нашого народу таки найбільше свято» — так, за словами франкознавиці Наталі Тихолоз, Іван Франко писав про Великдень у своїх студіях. В окремих мемуарних нарисах він згадував, як святкували це свято в його рідному селі Нагуєвичі, в батьківській хаті, та як готувалися до нього.
Уже з понеділка, за його спостереженнями, селяни їхали на базар, думали закупляти різноманітні продукти, що кому бракувало. Далі — прибирання, миття та приготування страв. Окреме місце займав четвер перед Великоднем — Живний або Страсний. У цей день люди порались по дому. А дехто дотримувався суворого посту: «Деякі старі люди, найчастіше, жінки, як повечеряють у Живний четвер, то поїдять аж свячене на Великдень».
Відрізнявся і спосіб приготування паски. Якщо в більшості регіонів її пекли ще в четвер, то бойки, до яких належав Іван Франко, паску замішували аж в п’ятницю ввечері. В цьому була певна символіка: щоб паска підкисала цілу ніч і зі сходом сонця народжувалась, як і сонце. Тому вже вранці в суботу її зазвичай починали випікати.
Наталя Тихолоз нагадує, що бойки традиційно вживали страви з вівсяного борошна, тому пшеничне для них було не таким доступним. «Не всі бойки мали білу паску, — зазначала вона, — але Франко писав, що в нашій хаті завжди була біла паска». Це свідчило про добробут родини. Яків Франко, батько письменника, був «маєтним господарем». Ба більше, у листі до дружини Іван Франко згадував, що сім'я ніколи не була в боргах і мала прислугу.
Паска — це великий гонор господині
За словами франкознавиці, Іван Франко називав паску «величезним хлібом», і це слово цілком виправдане. У давніх світлинах, на яких зафіксоване святкування Великодня, видно: паска мала бути великою, а ще краще — гігантською. І чим більша паска, тим краще.
Цю традицію згадувала і дочка письменника, Анна Франко. Вже у зрілому віці, живучи на Закарпатті, вона розповідала, що паски були настільки великі, що іноді доводилося «розбирати челюсти у печі, щоб її вичерпнути». За її словами, байдуже навіть, що вона часом могла бути всередині не пропечена — головне, аби паска була велика.
Тісто для такої паски місили з чотирьох-шести кілограмів борошна. Наталя Тихолоз підкреслює: «Це був величезний хліб із чистого пшеничного тіста, розчиненого на молоці, заправленого різним пахучим корінням, лавровими горішками, гвоздиками, імбиром». Також до тіста додавали родзинки.
Господар власноруч саджав паску до печі, примовляючи: «Господи, благослови». А вже маленькі пасочки, які називали «перепічки» або «посестри паски», саджала до печі господиня.
Випікали таку паску на спеціальній лопаті. За словами Тихолоз, у селянських хатах ця лопата висіла цілий рік на держаку собі в спіжарні, і лише раз на рік — на Великдень — її знімали.
Згодом традиції змінювалися — і замість лопат використовували спеціальні форми. «З розвитком суспільства, з розвитком звичаїв, далі уже паски випікали в пасківниках», — розповідає дослідниця. У фондах Дому Франка збереглися кілька таких форм. Один із них — глиняний — дійсно використовували для випікання. Інший, дерев’яний, хоч також називається «пасківником», насправді призначався для перенесення великоднього кошика до церкви.
Такий дерев’яний пасківник використовували не для паски, бо вона туди просто не влазила. Її зазвичай несли загорнутою в скатертину або рушник. А вже до посудини складали інші великодні страви — масло, сир, яйця — те, що хотіли освятити.
Писанки — символ нового життя і весняного оновлення
Невід'ємним атрибутом Великодня були писанки. Яйце, за словами Наталі Тихолоз, ще з прадавніх часів у багатьох культурах уособлювало народження, силу відродження і продовження роду.
Зі святковим розписом яєць пов’язано чимало народних легенд. Зокрема, існує переказ, що «йшла Матір Божа, і розсипались звичайні яйця, а після цього вони стали червоними».
Писанкарство має глибоке коріння в українській традиції. Воно існувало задовго до християнства і збереглося вже як частина великоднього обряду. За народним віруванням, ці розписані яйця мали особливу силу: «Писанки в нашому народі мають значення до певної міри як талісмани».
Разом із тим, писанкарство — це була здебільшого жіноча справа. Франко сам не залишив згадок про те, що він малював писанки. У традиції навіть існує окрема професія — писанчарка, жінка, яка вміла оздоблювати яйця, і до якої зверталися ті господині чи дівчата, які самі не вміли цього робити.
Це було важливо: «Писанки мали бути намальовані в кожній сім’ї», — розповідає дослідниця. Якщо ж не було майстрині в родині, заздалегідь домовлялися з писанчаркою. За готові писанки їй приносили подяку — борошно або інші продукти, залежно від потреби.
Паління вогню перед Великоднем
Ще одним майже забутим, але цікавим великоднім звичаєм є обряд паління вогню в ніч перед Великоднем. Цей звичай фіксують в різних регіонах України, зокрема в суботу після Страсної п’ятниці. Його символіка часто залишалася неусвідомленою навіть для самих учасників. «Питали: чому ви палите цей вогонь? — Бо завтра Великдень. Але чого палите? — Бо звичай такий, бо треба палити вогонь», — наводить приклад Наталя Тихолоз.
За її словами, вогонь традиційно запалювали чоловіки біля церкви. Жінки в цей час залишалися вдома — готувалися до свята в інший спосіб. При цьому суворо дотримувалися тиші: не можна було сваритися чи голосно говорити. «Це був благодатний вогонь», — пояснює дослідниця.
Аналогічний вогонь мав горіти й у хаті. Часто це була свічка, за якою пильно стежили, щоб не згасла протягом усієї ночі.
Іван Франко також згадував цей обряд, пов’язуючи його з давньохристиянською символікою. «У нових людей чули ми таке, що в Єрусалимі всі люди гасять усякий вогонь у Страстну Суботу. У Святій Церкві Воскресення свічник запалюється ласкою Святого Духа, і від того нового світла розпалюють вогонь на весь рік», — цитує письменника франкознавиця.
Цікаво, що подібні звичаї фіксують і в інших європейських країнах, зокрема в Німеччині, в Північній Рейн-Вестфалії. Однак з роками традиція зазнавала змін, іноді спотворюючись. «У радянський період вогонь теж палили, але палили шини, стояв великий дим», — пригадує дослідниця. Часто це перетворювалося на форму протесту проти антирелігійної політики, але зникало первинне розуміння символіки дійства.
Бахкання на Великдень та обливання дівчат
Після нічного богослужіння люди вирушали додому, де на них чекав перший святковий великодній сніданок. Починали його традиційно зі свяченого яйця, яке розділяли між усіма членами родини зі словами великоднього вітання.
Опісля багато хто повертався до церкви чи залишався в церковному подвір’ї. Дуже часто місце зустрічі людей плутали з цвинтарем — не тому, що це був окремий простір, а тому що зазвичай цвинтар був поруч із храмом. І саме тут, біля церкви, починалися веснянки та гаївки — танки й співи на честь весни й відродження.
Проте не всі традиції Великодня витримали випробування часом. Одним із найбільш суперечливих звичаїв було так зване «бахкання на Великдень» — стріляння з моздірів, — каже Наталя Тихолоз. Моздіри — це невеликі гарматки, з яких стріляли на знак радості від Воскресіння.
Проте сьогодні цей звичай майже зник, частково через небезпеку, частково — через війну. «У теперішній ситуації воєнного стану це бахкання припинилося — і, можливо, на краще. Бо в час, коли звуки вибухів мають зовсім інший сенс, така практика є недоречною», — додає дослідниця.
Проте стріляння з моздірів — це не просто забава, а дуже архаїчний ритуал. «Якщо заглянути в глибші пласти культури, побачимо, що він пов’язаний із боротьбою добрих і злих сил, із міфологічним протистоянням Велеса і Перуна», — зазначає Наталя Тихолоз.
Перун, бог грому, приносив дощі, а отже — родючість. Велес же був богом підземного світу, покровителем мертвих, і згодом у християнській традиції його почали ототожнювати з чортом. Боротьба Перуна з Велесом у міфології — це боротьба світла з темрявою, життя з підземеллям. І символом перемоги Перуна ставав дощ.
Звідси — обливаний понеділок. А в Нагуєвичах, зауважує дослідниця, обливаним був не понеділок, а вівторок.
«Бо в Нагуєвичах у понеділок храм, тому обливання перенесено на вівторок. І цей вівторок називають обливаним», — розповідає вона. Обливалися переважно молоді люди — хлопці та дівчата. Парубки, зловивши веселу дівчину, могли навіть кинути її в річку.
«Кого ліпше обіллють того дня так, щоб аж капало з нього, то й буде весь рік здоров і веселий», — цитує Франка Наталя Тихолоз. Заміжніх жінок обливати не годилося: якщо хтось порушував цю негласну норму, то жінка могла вилаяти кривдника. А от дівчина, навпаки, не мала права противитися, бо як тільки починала лаятися — з неї сміялися і обливали ще більше.
Великдень в юності Франка
«Для Франка цей Великдень не був тільки матеріалом дослідження. Це було органічне свято, з яким він жив, в якому він виховувався», — наголошує Наталя Тихолоз.
Яків Франко, батько письменника, був дуже релігійною людиною. Він подарував місцевій церкві і Євангеліє, і поставив хрест на згадку про знесення панщини в 1848 році. Також віддавав віск із власної пасіки на свічки для храму. Зі слів франкознавиці, можна навіть сказати, що Іван Франко був вимоленою в Бога дитиною. Бо Яків Франко довго не мав дітей, і Бог послав йому Івана.
Проте Великдень у житті Франка був різним — не лише радісним. Один із перших трагічних спогадів, пов’язаних із цим святом, був з його дитинства.
І один із таких сумних Великоднів — це день, коли йому ще навіть не виповнилося 9 років. Франко згадував, що за народним повір’ям, коли паска «западається», це знак недобрий — хтось у родині має померти.
«І він пише, що одинокий раз запалася паска в нашій хаті — в ту Великодню суботу, в яку вмер мій батько», — каже дослідниця.
Згодом, теж у Великодній час, тяжко захворіла його мати, Марія Кульчицька. Вона померла трохи пізніше — ближче до Зелених свят. Іван Франко згадував той день у листі до Ольги Рошкевич.
«Як він біг до матері, коли почув, що вона помирає — біг пішки з Дрогобича до Нагуєвичів. Під дощем, голодний. І застав маму конаючу», — розповідає Наталя Тихолоз.
Та попри ці болісні епізоди, молодість брала своє. І саме у великодні дні 1875–1877 років Франко переживав перше кохання до Ольги Рошкевич.
«Це був період його першої закоханості. І це нормально, це закономірно: приходить весна, народжуються нові почуття, квітнуть квіти», — додає дослідниця. У листі до Ольги Франко згадує: «Якщо ви не забули нашу невеличку забаву з квітами у Великодню неділю, то пришліть мені, прошу вас, таку саму відповідь, яку ви дали мені тоді під кінець», — писав він.
Що то була за відповідь — невідомо. Але вона точно була романтичною і залишила глибокий слід у пам’яті.
Пуста батьківська хата
На Великдень 1877 року Іван Франко тоді щойно вийшов із тюрми. А Великдень 80-го року він провів у тюрмі. Саме після цього він напише своє оповідання «На дні», в якому передасть відчуття того, як в’язниця «спустила його на дно суспільного життя».
Вона не лише обмежила його свободу, а й фактично перекреслила мрію про щасливе життя.
«Це поставило хрест і на шлюбі з Ольгою Рошкевич. Після тюрми отець Рошкевич не дав згоди на їхній шлюб, і Ольгу згодом видали за Володимира Озаркевича», — розповідає Наталя Тихолоз.
У Франка з’являється відчуття глибокої духовної кризи. Безсилля і самотність охоплюють його дедалі більше. У Великодні 1881 і 1882 років Франко їде до рідного села, до Нагуєвичів. Але і там не знаходить душевного спокою.
«Хата — батьківська, але мами і тата вже немає. Є вітчим — Гаврилик. І Франко завжди про нього відгукувався позитивно», — каже франкознавиця.
Саме в цей період Франко пише вірш «Великдень», сповнений глибокої самотності. Хоч у його творчості був ще один вірш із такою ж назвою — той він спалив. «Цей перший вірш був написаний під впливом смерті батька. Але Франко вважав його недосконалим і, як сам казав, "кинув до поправи вогню"», — каже Тихолоз.
А зберігся вірш 1881 року. Формально — це діалог селянина і хлопця в шинку. Але, насправді, як зазначає дослідниця: «Це внутрішній діалог самого Франка. Він починається словами: “Великдень, від самого досвідку чуть: воскреснії дзвони гудуть та гудуть…” І далі він пише: “Я не маю родини”».
«Це свідчення великої внутрішньої самотності. Ніби вдома, але насправді — ні. Втрачене кохання, відсутність батьків — усе це формує глибоке відчуття неприкаяності», — пояснює Наталя Тихолоз.
Великдень у колі сім'ї у Львові
Такі свята бували і сумними. Але життя змінювалося. І вже 1885–1886 роки приносять Франкові зовсім інші відчуття. У цей час у його житті з’являється майбутня дружина — Ольга Хоружинська.
«У 1885–му році він їде до Києва, знайомиться з Ольгою. І вже у 1886-му, одразу після Великодня, Франко вирушає до Києва і одружується з нею», — зазначає дослідниця.
Великодні цього періоду стають наповнені радісним змістом. Бо починається новий етап — сімейне життя. З’являються діти: Андрійко, Тарасик, Петро, Гандзя.
Спершу сім’я Франків мешкала на різних квартирах у Львові: на Крижовій (тепер Потоцького) та інших. У дім на вулиці Франка вони переїдуть аж у 1902 році.
«Коли освячувалися паски, коли вся родина готувалася — це був щасливий, радісний процес. Анна Франко згадувала, що коли мама місила паску, то ніхто не мав права заходити на кухню. Бо якщо хтось скаже “йой-йой-йой”, то паска може впасти», — згадує Наталя Тихолоз.
«У той час, у львівському інтелігентському середовищі, була традиція мати службу. У Франків теж була кухарка — Лукія Крохмальна. Її син залишив спогади, в яких писав, що “Великдень ми обходили всі в родиннім крузі. Моя мама мала все приготовлене до Великоднього столу”», — розповідає дослідниця.
Іван Франко цінував працю Лукії і казав, що сім'я складається з дітей, мами, тата і кухарки, бо без неї не було б приготовлених свят.
На Великдень Франко виконував роль господаря — «обділював усіх Великоднім яйцем», а потім ішов із Гандзунькою до церкви святого Юра на гагілки (гаївки).
Анна Франко згадувала, що найтепліші спогади про Великдень у родини пов’язані з селом. Там панувала справжня святкова атмосфера: після служби поспішали до сніданку, на цвинтарі дівчата й хлопці водили гаївки. У місті, казав Франко, не відчувалося тієї повноти свята.
Великдень у колі колег та втрати
У 1905 році Франко святкував Великдень у Ярківцях разом із Коцюбинським, який прямував на лікування. Коцюбинський писав, що Франко плів сіті й одночасно працював над поемою «Мойсей». Попри дієту, Михайло Коцюбинський із задоволенням куштував великодні страви, і це не зашкодило йому.
Як загадує Наталя Тихолоз, ще один незвичний Великдень Франко провів 1904 року — разом із Михайлом Грушевським у подорожі до Італії. Це була єдина поїздка, не пов’язана з роботою. Вони побували у Венеції, Римі, а сам Великдень зустріли у Флоренції.
Після цієї мандрівки Франко був глибоко натхненний побаченим. Особливе враження справила скульптура Мойсея Мікеланджело, зображення якої він привіз із собою.
Та були й сумні Великодні. У 1908 році Франко тяжко захворів. Поїхав на лікування до Ліпіка (Хорватія), але там йому стало ще гірше. На сам Великдень його повернули до Львова, і син забрав його до лікарні. Лише на Провідну неділю Франка зміг навідати його приятель Михайло Мочульський. Проте Франко вийшов з того стану і прожив ще вісім років, але вже зі слідами недуги.
Зі слів дослідниці, останній щасливий Великдень — 1914 року, коли ще була разом вся родина. А вже 1915-го: дочка Анна — за кордоном, сини Тарас і Петро — на війні, хата спорожніла, дружина тяжко захворіла, Франко змушений був віддати її до лікарні.
Найбільший удар стався 1913 року — саме перед Великоднем. У Страсний понеділок раптово помер найстарший син Андрій. «Ще напередодні займався фізкультурою, прийшов додому, ліг — і не прокинувся», — зазначає франкознавиця.
У Страсний четвер Франко його поховав. А в п’ятницю прийшла звістка про смерть Михайла Коцюбинського. Михайло Грушевський тоді писав: «Зазвичай Великдень це для нас радісне, свято, піднесене, це атмосфера перемоги, світла над темрявою, але сьогоднішній Великдень дуже тяжко назвати веселим, тому що маємо ось таку низку втрат».
Але попри все, останній свій Великдень,1916 року, Іван Франко провів удома. До того він перебував на лікуванні у притулку для українських січових стрільців. Відчуваючи наближення вічності, він вирішив повернутися додому. Ще були морози, слизько, але він дуже хотів бути вдома.
Цей останній Великдень Франко святкував разом із небожем Василем, сином рідного брата Онуфрія Франка. Зі спогадів, Василь пішов до церкви, посвятив паску, а потім вони зі стрийком розділили одне яйце на двох. Потім до них завітали сусіди, принесли свячене печиво, ковбаску та інші смаколики. Не все було так сумно. Але ця традиція, традиція власне, святкувати Великдень, мати відчуття присутності, згуртованості родини, вона збереглася.
Великдень в житті дітей Івана Франка
Анна Франко-Ключко згадувала світлі Великодні вдома, а також той Великдень 1915 року, коли вона опинилася за кордоном. Вона святкувала у Києві, в тіток — Олександри Ігнатович та Антоніни Трегубової, рідних сестер її матері. Надалі Анна Франко і в Закарпатті, і в Канаді, хоч маємо менше свідчень про цей період, дотримувалася звичаїв. Її онука чудово розписує писанки. Традиція писанкарства в родині Франків жива і досі.
А от доля Тараса Франка склалася важче. Він прожив довге життя, але вже у радянській Україні. Його переселили зі Львова до Києва, аби обірвати зв’язки, розірвати коріння, русифікувати. Але він внутрішньо цьому бунтував.
Наталя Тихолоз згадує, що у його формулярній справі збереглися свідчення: коли в 1950 році родину перевезли до Києва, дружина Тараса, Катерина, розпитувала жінок, де святять паску, коли, як. І все це потрапляло в агентурні доноси. Радянська влада часто накладала Великдень на 1 травня, змушувала людей йти на роботу, щоби не йшли до церкви.
І ще одна історія про Тараса Франка. У 1940-х роках він був директором студентського гуртожитку, розташованого у колишньому монастирі. Всюди висіли ікони, але радянська влада наказала зняти їх і повісити портрети Леніна, Сталіна. І от перед Великоднем Тарас Франко сказав: «Познімати то все — ікони назад повісити. У нас свято». І відразу на нього написали донос.
Були й Великодні в родині Петра Франка. Його дружина — Ольга Франко — авторка знаменитої книги «Перша українська загальнопрактична кухня». Жінка походила з родини священників — священик був її батько, стрийко (батьків брат), сестра була заміжня за священником.
Рецепт Паски — це любов, а не бездумне копіювання
На думку Наталі Тихолоз, у сучасній українській традиції Великдень — це не лише про обрядові страви, а насамперед про атмосферу, родинне тепло та любов.
На її переконання, традиції варто плекати, але не зводити їх до жорстких рамок чи сліпого дотримання рецептур, особливо коли йдеться про пасхальну випічку.
«Звичайно, що ми підтримуємо так ці традиції, кожен своєю мірою в своїх родинах, але важливо, щоб ми пам'ятали про ці Великодні, щоб ми творили цю атмосферу добра, атмосферу світла», — наголошує дослідниця.
Вона зазначає, що часом суперечки навколо рецептів пасок у соцмережах мають комічний вигляд. «Часом бувають такі, знаєте, от у фейсбуці такі батли влаштовують: ой, українська паска має бути тільки така, а хтось каже — та ні, не можна пекти крафінів. Людинки, та крафіни виникли в 2013 році, зрозуміло, що їх не було в той час», — говорить Наталя Тихолоз.
Франкознавиця вважає помилковим прив’язувати українську культуру лише до селянського побуту. «Коли є такі суперечки, це теж є бажання прищепити і прив'язати українську культуру тільки до її селянського виміру. Але на Великдень пекли і бабки на 60 яєць, і розкішні торти, і мереживні паски, рецепти яких ми зараз відроджуємо», — пояснює вона.
На думку фахівчині, традиція завжди була різною. І навіть попри обмеження радянських часів, українці намагалися її зберегти: «Може, ці паски не були такі розкішні, як зараз. І моя бабуся не мала чим їх люкрувати, але вона їх пекла».
Вона переконана, що головне у святковій традиції — не сліпе повторення минулого, а щира передача добра та родинної любові. «Це не означає, що ми маємо відтворювати тільки ту традицію, яка була. Ми можемо її урізноманітнювати, ми можемо її робити красивішою, тою, яка смакує нам зараз. Але важливо, щоб ми її підтримували», — підсумовує Наталія Тихолоз.
Читайте також: «Ходили за писанки» та «гріли діда»: які великодні традиції були на Галичині та як вони впливають на інші свята.
