«Іноземці готові нам допомагати за умови зусиль з нашого боку»: як реставрують дерев'яні церкви на Львівщині
Одними з пам'яток, які занесені до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, є дерев'яні церкви. Проте наразі існують проблеми, які допускають нищення цих історичних пам'яток.
Які проблеми існують у збереженні дерев'яних церков та інших культурних пам'яток на Львівщині і чому важливо їх оберігати, для ІА Дивись.info поділився Андрій Салюк — голова ради Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток.
Скільки дерев'яних церков області занесені до ЮНЕСКО та чи їх більшає
За словами Андрія Салюка, на території Львівської області нині є чотири дерев’яні церкви, включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Він наголосив, що наразі немає дерев’яних церков, які б були в процесі розгляду для долучення до цього номінаційного об’єкта. Водночас, за його словами, в Україні справді є інші об’єкти, які також розглядають для включення до списку ЮНЕСКО, зокрема йдеться про Харків, однак це вже не стосується дерев’яної сакральної архітектури.
Андрій Салюк критично оцінив діяльність Міністерства культури України, зауваживши, що цей орган, попри свою назву, фактично не виконує належним чином функції, покладені на нього законом. На його думку, відомство не виконує ролі центрального органу з охорони культурної спадщини, як мало би бути.
Якби така структура працювала належно, переконаний фахівець, варто було б запровадити стандарти охорони, подібні до тих, що застосовують для пам’яток ЮНЕСКО, й до інших об’єктів дерев’яної сакральної архітектури.
«В Україні є всього вісім об'єктів дерев'яних церков, які внесені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, але самих дерев'яних церков у нас є понад дві тисячі», — підкреслив він.
Андрій Салюк також звернув увагу на проблеми збереження цих пам’яток: багато з них перебувають у занедбаному стані, не мають належного догляду та достатнього фінансування. Це, на його переконання, не свідчить на користь державної пам’яткоохоронної політики.
Чому реставрацію покладають на громаду
Громадський діяч вважає, що більшість відновлювальних робіт на пам’ятках дерев’яної сакральної архітектури в Україні відбуваються завдяки зусиллям місцевих громад та небайдужих людей. Саме вони часто беруть на себе ініціативу з порятунку церков, адже держава, за його словами, не виконує своєї функції фінансування й охорони цих об'єктів.
«Є дуже складна ситуація в цій сфері, яка б потребувала детального обговорення і вивчення. У нас влада, на превеликий жаль, дуже часто усувається від належного фінансування, і тоді це залишається на відкуп громади», — наголосив він.
Зі слів фахівця, як тільки відбувається чергове грубе втручання, влада реагує критикою, однак реальної підтримки для того, щоб запобігти подібним ситуаціям, не надає.
«Говорять: треба робити проєктну документацію. А проєктна документація — це 300, 400, 500 тисяч гривень. І потім на самі роботи — 4, 5, 8 мільйонів. Відомо, ніяка громада цього не потягне», — пояснює він.
За словами Салюка, в Україні є й приклади свавілля — як, наприклад, на Рівненщині, де церкву розрізали бензопилами. Він також нагадав про випадок у Славську на Львівщині, де знищили унікальні розписи художників Сосенка та Буцманюка в пам’ятці, внесеній до державного реєстру. Проте ці дії залишились безкарними.
Андрій Салюк наголошує: сьогодні в Україні маємо критичну ситуацію, коли держава декларує свою турботу про збереження пам’яток, однак реальних дій не вживає. Місцеві громади у багатьох випадках готові співпрацювати, консультуватися зі спеціалістами, однак елементарно не мають фінансових можливостей. Тим часом кошториси, які пропонують профільні інституції для реставраційних робіт, є абсолютно непідйомними.
За його словами, коли громади діють фахово — це добре. Але трапляється й навпаки: через некомпетентні дії пам’ятки зазнають шкоди. У результаті це лише погіршує стан церковної архітектури.
Після інциденту в Славську, за словами Андрія Салюка, до нього звернувся один із єпископів і попросив втрутитися у ситуацію в одному з сіл, де ініціативна група вирішила викинути старовинний іконостас та встановити новий. Єпископ намагався переконати громаду не робити цього, посилаючись на можливі порушення.
«Виходить кілька осіб і кажуть: "Та ми зробимо, що будемо вважати за потрібне. А що ви нам зробите?" Він каже: "Це порушення". А вони буквально в очі відповідають: "От у Славську було — і що? Нічого не зробили. І ми зробимо, як забажаємо"», — розповідає фахівець.
На його переконання, саме безкарність у таких справах є головним джерелом подальших злочинів проти культурної спадщини.
Іноземна допомога можлива, коли бачать реальні зусилля з нашого боку
«Іноземні партнери готові допомагати — але тим, хто сам щось робить», — пояснює Андрій Салюк. За його словами, підтримка з-за кордону існує, однак у пріоритеті — ті об’єкти, які мають безпосередній стосунок до культурної спадщини країни-донора. Наприклад, Польща охоче фінансує відновлення об’єктів у Львові, які пов’язує з польською історією та культурою.
«Звичайно, вони вболівають за свою культуру, і не приховують цього. Але що стосується культурної спадщини питомо української — зокрема дерев’яної сакральної архітектури — це вже інше питання. Її майже ніде немає за межами України, це глибинно наше», — зазначає громадський діяч.
Після початку повномасштабної війни багато партнерів з Німеччини, Хорватії, Польщі, Великої Британії, США надали термінову допомогу: від вогнетривких ковдр до пакувальних матеріалів і засобів пожежогасіння. Їх призначали для евакуації музейних фондів, захисту церков, архівів, бібліотек.
У центрі світової спадщини ЮНЕСКО також відреагували: звернулися до Андрія Салюка з пропозицією допомоги, попрохали вказати, що саме потрібно, і навіть пропонували приїхати та власноруч допомогти закривати вітражі у львівських храмах.
Однак іноземна підтримка не є безумовною. Фахівець наголошує: «Коли партнери бачать, що ми самі зневажаємо свою спадщину — знищуємо дерев’яні церкви, вирізаємо їх бензопилами, перекриваємо «золотою» бляхою, нищимо іконостаси — то виникає логічне запитання: навіщо допомагати тим, хто сам не цінує?»
Сьогодні іноземні фонди фінансують лазерне сканування об'єктів спадщини — на випадок руйнування. Ці цифрові обміри дають змогу зафіксувати вигляд споруд, щоби за необхідності їх можна було відтворити.
Андрій Салюк критично оцінює реакцію Міністерства культури України на загрозу для об’єктів культурної спадщини, що виникла з початком повномасштабної війни. За його словами, в березні 2022 року на офіційних зустрічах представники міністерства лише заявляли про початок роботи над концепцією програми збереження культурної спадщини в умовах війни. Це відбувалося вже після восьми років війни на сході України, що, на його думку, свідчило про системну бездіяльність у цій сфері.
Він нагадав, що у 2023 році під час конференції, присвяченої імплементації Другого Гаазького протоколу, знову пролунали обіцянки завершити розробку концепції до кінця 2024 року. Проте, як вважає Андрій Салюк, станом на 2025 рік її, ймовірно, досі не існує.
Реальні дії щодо захисту спадщини, за його словами, у перші місяці війни здійснювали на громадському рівні. Ініціативи виходили від місцевих активістів, громадських організацій та звичайних небайдужих людей. Саме завдяки їм вдалося забезпечити пакування та перевезення музейних колекцій у безпечні місця.
Особливо складною залишалася ситуація з сакральною архітектурною спадщиною — церквами, які містять унікальні твори сакрального мистецтва. За словами громадського діяча, ніяких дій щодо їхнього захисту на державному рівні не було здійснено.
Ще однією проблемою стала нестача механізмів для збереження приватних колекцій. У Міністерстві, за словами Андрія Салюка, дали зрозуміти, що займаються лише об’єктами державної форми власності. Тим часом у міжнародній практиці питання власності не є визначальним: будь-які цінності, що мають культурне значення, вважають частиною національної спадщини.
Евакуація музейних цінностей без підтримки держави
За словами фахівця, ще з 2022 року з регіонів, що наближені до зони бойових дій, почали вивозити музейні колекції. Ці дії здійснювали завдяки ініціативам на місцях — як державних, так і громадських. Сам Андрій Салюк і його колеги також долучалися до цього процесу, допомагаючи з евакуацією пам’яток до безпечніших регіонів, зокрема на захід України.
Перевезені об’єкти тимчасово розміщують у фондосховищах музеїв у відносно безпечних містах. Однак, як зауважив Салюк, такі умови не завжди відповідають вимогам для довготривалого зберігання — через нестабільну температуру, вологість і нестачу належного обладнання.
Найбільша проблема, за словами Салюка, — відсутність чіткої процедури. Законодавчо передбачалося, що без офіційного наказу Міністерства культури жоден директор музею не мав права самостійно ініціювати евакуацію.
Він також підкреслив, що від 2014 до 2022 року держава не розробила належних, зрозумілих процедур для таких ситуацій. Коли ж війна охопила всю територію країни, евакуація спадщини відбувалась у «ручному режимі» — без транспортної логістики, без пакувальних матеріалів, без елементарного інструктажу для працівників.
Важливість документування та путівники для туристів
Андрій Салюк зазначає, що існує багато туристичних путівників по сакральних об’єктах Львівщини, а також реєстр пам’яток культури, який доступний онлайн. Однак він наголошує, що найбільш корисними є саме регіональні путівники, які охоплюють не лише сакральні пам’ятки, а й інші цікаві культурні об’єкти в певному районі. Такий підхід допомагає туристам планувати подорожі, наприклад, до Дрогобича, де можна побачити і церкву Святого Юра, а також інші дерев’яні храми та культурні об’єкти.
За словами фахівця, процес документування культурної спадщини у Львівській області розпочали давно — ще з XIX століття, коли з’явилося усвідомлення її важливості. Спочатку це були описові матеріали, згодом почали виконувати обмірні креслення і малюнки.
Сьогодні, особливо на фоні повномасштабної війни, активізувалося документування пам’яток із застосуванням сучасних технологій, таких як фотограмметрія та лазерне сканування. Це дозволяє швидко провести польові дослідження і вже потім детально опрацьовувати отримані дані в комп’ютерній програмі. Андрій Салюк підкреслює, що війна стала каталізатором для активізації таких заходів, зокрема завдяки міжнародним грантам і ініціативам архітектурних груп.
Питання охорони культурної спадщини — це питання національної безпеки
На переконання Андрія Салюка, війна з Росією — це також і війна за культуру, адже російська держава не лише нехтує власною історією, а й системно намагається привласнити чужу, зокрема українську.
Він підкреслює, що Росія регулярно заявляє про спадковість від Русі чи скіфської цивілізації, хоча ці історичні території розташовані здебільшого в межах сучасної України. Ігноруючи факти, російська пропаганда активно привласнює видатних українських діячів культури, таких як Казимир Малевич, і приписує їх до російської культурної традиції, попри те, що самі ці діячі ототожнювали себе з Україною.
Андрій Салюк також звертає увагу на системне розграбування українських музейних колекцій на окупованих територіях, зокрема в Криму та інших містах, куди російські військові одразу після входу починали вивозити культурні артефакти до Москви й Петербурга.
У його баченні охорона культурної спадщини має стати основою державної гуманітарної політики, так, як це вже давно реалізовано в розвинених країнах: «Вся освіта базується на культурній спадщині. Кожна країна починає розказувати про історію встановлення власної державності, але опираючись на об'єкти культурної спадщини. Тому що об'єкти культурної спадщини є вузликами, за яким ми можемо відчути цю історію».
Читайте також: Чи можливо вберегти культурні пам'ятки під час війни: досвід Львова.
