Чи сповідався Франко перед смертю та чому щодо цього є дискусії — дослідник

Журналістка ІА Дивись.info відвідала лекцію та розповідає основне зі слів спікера.

Важке життя Івана Франка

Навесні 1916 року, у травні, Іван Франко був тяжко хворим у своєму помешканні на тодішній вулиці Понінського, 4а у Львові (нині вул. Івана Франка, 152). Його стан був ускладнив тривалий перебіг хвороби та обставини, за яких поруч не було найближчих членів родини.

Іван Франко мав за плечима непросте життя. У дитинстві він втратив обох батьків. Протягом життя неодноразово зазнавав арештів і переслідувань з боку влади, мав конфлікти з окремими представниками суспільства, пережив особисті втрати. На завершальному етапі життя йому довелося боротися з фізичним виснаженням.

У цей період найближчі родичі не могли бути біля нього. Дружина, Ольга Франко, перебувала на лікуванні у психіатричній лікарні на вул. Кульпарківській. Старший син Андрій помер у 1913 році від епілепсії. Сини Тарас і Петро служили в лавах Українських січових стрільців і були на фронті Першої світової війни. Донька Анна виїхала до Києва в червні 1914 року й не мала змоги повернутися через початок воєнних дій.

Деякі сучасники Франка зазначали, що в останні роки його життя відзначалися релігійними рефлексіями. Священник і доктор теології Йосип Застирець пов’язував це із смертю сина Андрія (1913 року) та близького товариша Михайла Павлика (1915 року), що, на його думку, мали суттєвий вплив на внутрішній стан Франка.

Літератор Володимир Щуровський згадував, що поет у передсмертний період зазнавав внутрішньої невизначеності щодо долі своєї душі після смерті та мав видіння релігійного характеру. За спостереженнями Василя Лукича, тяжка недуга вплинула на світогляд Франка: він відійшов від попередніх атеїстичних суджень і релігійного скепсису.

Вірянин чи атеїст

У молодості Іван Франко був відомий радикальними поглядами, зокрема антиклерикальною (антицерковною) позицією, що сприяло формуванню стійкого уявлення про нього як про атеїста, зокрема в радянські часи. Цей стереотип зберігався й у пізніші роки, і сам Франко за час життя неодноразово зіштовхувався з необхідністю відповідати на запитання щодо своїх релігійних переконань.

Про один із таких випадків згадувала медсестра Зоня Монджейовська-Гончарова, яка доглядала поета в останній період його життя. За її словами, вона поставила Франкові пряме запитання:
«Чи то правда, пане докторе, що Ви, як люди кажуть, не вірите в Бога?» На це Франко відповів:
«Ні! Панно Зоню, я вірив і вірую в Бога не так, як всі. Ой, люди, ви мене не розумієте, й це мене найбільше болить!» – після чого, за її словами, замовк у задумі.

Оцінка причин зміни ставлення Франка до релігії залишається предметом дискусій. Існують різні точки зору щодо того, наскільки хвороба вплинула на його світогляд. За деякими спостереженнями, зрушення у поглядах Франка на віру відбувалися ще до того, як хвороба набула тяжкого перебігу. Ознаки її активного прояву фіксують з 1908 року, тоді як перші прояви релігійних роздумів у його висловлюваннях та поведінці фіксують ще раніше.

Імовірно, захворювання було одним з кількох факторів — поруч із психологічними наслідками втрати близьких, фізичним болем, виснаженням, самотністю та загальним станом нестабільності, в якому перебував Франко в останні роки життя.

Спроби сповіді

У певний момент, передчуваючи наближення смерті, Іван Франко висловив бажання запросити священика для сповіді. Ця ситуація спричинила низку складностей. Спершу до нього запросили греко-католицького священика отця Володимира Гургулу. Однак Франко відмовився від сповіді, посилаючись на розбіжності в політичних поглядах.

Після цього він звернувся до вчительки Олени Грозикової з проханням знайти православного священника. Як пояснив Франко, він почувався ближчим до православної традиції: «Шлюб мені давав, діти мені хрестив, хату мені святив православний священик». Його дружина, Ольга Хоружинська, за походженням і віросповіданням була православною, і подружжя брало шлюб у Києві в православній церкві. Відповідно, дітей також хрестили православні священники.

Проте знайти православного священника у Львові на той час було непросто — їх у місті майже не було. За спогадами Олени Грозикової, вона витратила чимало часу, перш ніж змогла запросити молодого православного гарнізонного капелана румунського походження.

Перед візитом священика вона попередила його про потребу в тактовності, зважаючи на стан Франка: похилий вік, важка хвороба. Незважаючи на це, візит завершився конфліктом. За словами Олени Грозикової, священик вийшов із помешкання дуже роздратованим, і навіть її спроба залагодити ситуацію не дала результатів.

Франко пояснив, що був обурений тоном і запитаннями священика: «Перед ким я мав свою душу отворяти? Перед тим молодиком, напівкапралом, а напівсвящеником? Це крайній бруталь, як смів мене спитати, чи в Бога вірю. Коли я йому сказав, що вірю, він ще запитав: “Ви атеїст?” Я тоді показав йому на двері».

Цей випадок став одним із підтверджень того, що питання віри і релігійної ідентичності залишалося для Франка особистим і складним, навіть у останні дні його життя.

У ті ж дні, за свідченням отця Теодозія Галущинського, до монастиря звернулася невідома жінка з проханням, щоб хтось із монахів відвідав Івана Франка та уділив йому таїнство сповіді. Ігумен монастиря запропонував виконати це прохання саме отцю Теодозію. На той момент священникові було 36 років, і він вважав себе недостатньо досвідченим для такого духовного завдання. У своїх спогадах він зазначав: «…надто я вважав себе недосвідченим і молодим, щоб міг вільно брати на себе таку важну й тяжку справу». Попри спробу переконати ігумена доручити цю справу іншому священникові, його прохання не було задоволено.

Отець Теодозій усе ж вирушив до помешкання Франка. На початку розмова між ними не складалася. Проте з часом поет і священик змогли налагодити контакт. Під час розмови монах намагався перевести діалог на релігійні теми, однак Франко уникав прямих висловлювань, відповідав загальними формулюваннями і не виявляв готовності до сповіді.

Розмова тривала близько двох годин і завершилася обговоренням питання про сенс страждань і про те, чому Бог допускає біль. Після тривалого спілкування Франко втомився, і отець Галущинський залишив його для відпочинку.

Через кілька днів після першого візиту отець Теодозій Галущинський знову навідався до помешкання Івана Франка. Цього разу він зауважив суттєве погіршення стану здоров’я поета. Монах невдовзі спробував повернутися до теми сповіді, однак і цього разу Франко не погодився її прийняти. Водночас наприкінці розмови висловив прихильність до свого співрозмовника словами: «Прийдіть ще раз до мене, бо я люблю з Вами говорити». Отець Теодозій відповів: «Добре, прийду, може й завтра».

Незавершена сповідь

Це була їхня остання зустріч. Наступного дня отець Галущинський вирушив на один похорон, маючи намір після церемонії знову відвідати Франка. Однак уже під час похоронної процесії він дізнався про смерть поета. Це сталося 28 травня 1916 року.

Хоча Іван Франко так і не сповідався перед смертю, він був готовим до цього кроку. Намір був, але не вдалося знайти того духовника, якому поет був би готовий відкритися. Жоден із трьох осіб, які намагалися уділити йому таїнство, — ані отець Володимир Гургула, якому згодом усе ж довелося проводити похорон Франка, ані гарнізонний капелан, ані монах-василіянин отець Галущинський — не змогли це зробити.

Гідним духовним наставником для Івана Франка міг би стати митрополит Андрей Шептицький. Відомо, що митрополит ніколи не відмовлявся виконувати роль сповідника і його слово часто мало сильний вплив навіть на тих, хто сумнівався у вірі. Так, у 1931 році Шептицький особисто відвідав важкохворого Михайла Галущинського — одного зі співзасновників Української народної демократичної організації (УНДО), який дотримувався агностичних переконань. Митрополит зміг знайти слова, які спонукали Галущинського приступити до сповіді. Михайло Галущинський був рідним братом отця Теодозія Галущинського, який не зміг подолати труднощів із духовним супроводом Івана Франка.

Проте обставини не сприяли тому, щоб митрополит Шептицький міг підтримати поета в останні дні його життя. З 1914 до початку 1917 року митрополит перебував у засланні в Росії. Однак Франко помер раніше, ніж митрополит був звільнений.

Чин похорону

Адвокат Карло Бандрівський (близький друг Івана Франка, мав доньку Одарку Бандрівську, яка була племінницею Соломії Крушельницької) і журналіст Федір Федорців звернулися до настоятеля Свято-Успенської церкви на вулиці Руській із проханням влаштувати для Івана Франка християнський чин похорону. Отець Василь Давидяк відмовив, посилаючись на незавершену останню сповідь поета. Крім того, він пам’ятав про репутацію Франка як атеїста, що закріпилася внаслідок його публікацій впродовж життя.

З огляду на це звернулися до вищого церковного керівництва. Митрополит Андрей Шептицький, який підтримував Франка, перебував у той час у вищезгаданому російському ув’язненні. Його обов’язки виконував генеральний вікарій Андрій Білецький. Священники Олександр Стефанович та Юліан Дзерович прийшли вмовляти Білецького, а свідком виступив Теодозій Галущинський. Відповідь Білецького була такою: «Поручаюся поступити згідно з канонічними приписами». Формально це означало рішення покласти на отця Давидяка, однак фактично сталася негласна заборона на проведення церемонії.

Пізніше стало відомо, що семінаристи планували приватно відвідати похорон і співати там. Однак церковне керівництво попередило, що в разі виявлення їх на прощанні їх негайно виключать із семінарії.

Друзі Івана Франка вирішили скористатися останньою надією — підтвердити психічний стан поета. Карло Бандрівський отримав у лікаря довідку, в якій йшлося: «На бажання Всечесного о. Олександра Стефановича, Совітника митрополита Консисторії у Львові, подано лікарське свідоцтво про психічне збурення розуму і деменцію покійного доктора Івана Франка для урядового вжитку».

Василь Щурат на зустрічі з Платонідом Філясом різко критикував позицію отця Тита: «Отець Тит —недосвідчений чоловік, попсував справу з Франком, — говорив Василь Щурат на зустрічі з Платонідом Філясом. — Відтак накрутив, що парохії і Білецький, йдучи за його свідченнями, відмовили похорону. А судова і лікарська опінія засвідчили, що Франко вже віддавна не відповідав за свої вчинки. Отже, нехай отець Тит відкрутить, що накрутив».

У відповідь Платонід Філяс зазначив: «Отець Тит не дитина, а парохія і Білецький мають власний розум. Наша позиція – що похорон Франка не слід дозволяти».

Щурат на це відповів: «Ви дивитеся на справу по-середньовічному, гірше за єзуїтів. Через двадцять років Франку віддадуть таку шану, як Шевченкові, і єпископи підуть на його концерти так само, як тепер ходять на Шевченка».

Врешті-решт, провести Івана Франка в останню путь погодився Володимир Гургула — той самий священник, перед яким поет відмовлявся сповідатися через політичні розбіжності.

«Вже задовго перед призначеною годиною публіка почала збиратися на Личаківському цвинтарі, — писала газета „Українська трибуна“. — Довгі шереги українських шкільників і різних організацій заповняли всі вулиці, що вели до цвинтаря, трамваї були переповнені. Коло гробівниці Поета зібралося тисячі людей. Чудова літня погода, яскраве сонце, цвітучі дерева акації доповнювали святковий настрій. Порядок на святі був взірцевий і енергійно підтримувався бадьорими пластунами і пластунками».

Панахиду відслужив Юліан Дуткевич, а головною промовою виступив художник Іван Труш. Від імені понад п’ятдесяти українських організацій було покладено вінки — перший серед них, виготовлений з терену й маків, належав Українській Галицькій Армії. Хор «Бандурист» виконав гімни «Вічний революціонер» та «Ще не вмерла Україна». Коли люди покидали цвинтар, вони співали Франкову «Не пора». Того ж дня було оголошено збір коштів на спорудження надмогильного пам’ятника, який відкрили через дванадцять років, 1933 року.

Наступного року, а саме 24 квітня 1917 року, панахида за Іваном Франком відбулася в Києві в католицькому костелі, який був заповнений численними відвідувачами. Митрополит Андрей Шептицький, всупереч переконанням отця Михайла Цегельського, який стверджував, що Франко помер без Бога і не погодиться на панахиду, охоче відгукнувся на прохання доньки поета Анни Франко. Захід провели з усіма урочистостями.

Відтоді багато людей, які були дотичні до Франка та бачились з ним або чули щось про нього незадовго до смерті, написали низку мемуарів про це. Спогади дуже різняться, тож нині науковці не можуть точно стверджувати чи справді сповідався Іван Франко перед смертю.

---

Нагадаємо, що у Львові триває виставка «Позивний "Кобзар". В обороні ідентичності».