«Дитина почувається декорацією»: в чому проблема подарунків дітям-сиротам на свята

Про те, як правильно комунікувати з дітьми у закладах інтернатного типу та інших формах виховання та чому привозити подарунки лише на свята — суперечливе питання, — для ІА Дивись.info поділились в Офісі дітей та молоді «ДІйМО».

Чому для дітей свята стають «марафоном»

Член Офісу «ДІйМО» Максим Рабцун, який мав інтернатний досвід, пояснює, що для дітей у таких закладах приїзди волонтерів і компаній з подарунками часто мають зовсім інший ефект, ніж може здаватися ззовні.

За його словами, у дітей часто виникає відчуття, що вони стають «декорацією», адже немає персонального контакту. «Коли до тебе підходять, питають, як справи — це зовсім інше. А коли просто роздають подарунки, ти розумієш, що це не про тебе», — зазначає він.

Чоловік пригадує, що багато гостей справді приходили з добрими намірами, але діти залишалися у закладі після їхнього візиту. Найціннішим для нього були не подарунки, а люди, які приходили регулярно. «Я вже чекав конкретну людину, а не пакунок. Бо з’являлися певні відносини», — пояснює він. Натомість масові роздачі в актовому залі, на якому дитина мала обов'язково бути, не залишали відчутних спогадів.

Він каже, що під час зимових свят такі зустрічі могли відбуватися по кілька разів на день: «Пригадую період, яка два тижні було від 14 до 20 спонсорів з подарунками. Бувало так, що зранку приїжджає одна організація, ввечері — інша, і так два-три рази на день. І фактично було: "Дітки, не розбігайтеся, бо зараз наступні приїдуть. Йдіть, занесіть цукерки в кімнати».

Але з часом у дітей вироблювалося інше ставлення: очікування вигоди, залежність від подарунків. Тепер, уже дорослим, Максим Рабцун інакше оцінює той досвід. Каже, що за всі роки лише один раз провів різдвяні й зимові свята в сім’ї: «Один рік я пам’ятаю. А всі інші — це інтернат. І ти бачиш справжні сімейні свята тільки з телевізора».

Чому варто приносити подарунки в будинки сімейного типу

Дар’я Герасимчук, радниця–уповноважена президента України з прав дитини та дитячої реабілітації, пояснює, що головне питання — де проходить межа між справді корисною ініціативою і акцією, яка може нашкодити дітям у закладах інституційного догляду. Вона зазначає, що сама ідея подарунків на свята не є проблемою: «Кожна дитина потребує подарунків на свята. І чим більше цих свят, тим краще для дитинства». Але, за її словами, щастя дитини не вимірюється кількістю подарунків.

Фахівчиня розповідає, що щороку до неї звертається багато людей та організацій із проханням порадити заклад, куди можна привезти подарунки. «І коли я відповідаю, що цього робити не треба, мені часто агресивно кажуть: тобто дітям не потрібні подарунки?» — говорить вона. Тепер вона пояснює це інакше: «Звісно, поїдьте. Але за однієї дуже важливої умови: ви не можете приїхати до дітей один раз. І ви не можете починати комунікацію з дитиною саме в той період, коли приїхали з подарунком».

Причин, за її словами, кілька. Вона нагадує, що батьки знають мрії власних дітей і можуть контролювати, як дитина користується подарунком. «У закладі інституційного догляду все інакше. З’являється купа людей із хорошими намірами, але вони привезли те, що мали», — каже вона. Інколи заклади збирають «бажанки» від дітей, але не всі побажання виконуються, і дитина залишається в очікуванні.

За її словами, діти старшого віку добре знають, що святковий період — це «жнива»: час просити якомога більше. Вона наводить випадок, коли одна організація попросила провести роздачу подарунків без спілкування: «Вони сказали, що не можуть витримати, бо діти підбігають і просять: мені зарядку на айфон, мені телефон, мені ляльку, косметику». Такі ситуації формують у дітей меркантильні очікування, каже фахівчиня, і це не їхня вина, а наслідок поведінки дорослих.

Вона звертає увагу, що діти починають торгуватися між собою — і це вже не про родинні стосунки.

Тому, наголошує Дар'я Герасимчук, якщо дорослі хочуть допомогти дітям у таких закладах, це має бути довготривала і послідовна взаємодія: «Ви повинні їздити до цих дітей кілька разів, спілкуватися, проводити тренінги, просто говорити. Діти мають знати вас, а ви — їх». Лише тоді дитина розуміє, що подарунок — це частина стосунків, а не черговий елемент святкової «акції».

Дар’я Герасимчук додає, що зараз багато зусиль спрямовують на те, щоб перенаправляти благодійників не у заклади інституційного догляду, а до дитячих будинків сімейного типу. Але, за її словами, тут виникає інша проблема: людям не подобається дотримуватися правил.

Вона пояснює, що дорослим радять спершу поспілкуватися з батьками-вихователями, запитати про потреби дітей, придбати те, що необхідно, і передати подарунки саме батькам, які й мають вручити їх дітям у сімейному колі. «Чому в родину мають приїхати інші люди й роздавати подарунки, а батьки сидять і думають: ага, тобто нам як батькам теж треба ще щось дарувати?» — каже вона. Такі візити, зі слів Дар'ї Герасимчук, руйнують природну модель родинних стосунків.

Окремо вона наголошує, що чужі дорослі, які приїжджають у родини чи заклади, фактично навчають дітей, що заради подарунків вони мають дозволити будь-який фізичний контакт. «Бо якщо ти кажеш: не підходьте до мене, не чіпайте мене, ти будеш нецікавою дитиною, і найкращий подарунок тобі не дістанеться», — пояснює вона. За її словами, діти бачать, що «няшність» і слухняність під час фотосесій чи обіймів можуть викликати сльози у волонтерів, а це збільшує шанси отримати кращий подарунок. У результаті діти вчаться не стосункам, а маніпулятивним моделям поведінки.

Дар'я Герасимчук підкреслює: «Не можна приходити в заклад просто так, не знайомившись з дітьми до цього, надарувати подарунків і не проконтролювати, чи залишаться вони в дітей». Те саме стосується дитячих будинків сімейного типу.

За її словами, допомога має відповідати чіткій інструкції: підтримувати батьків у створенні правильного святкового досвіду, а в заклади інституційного догляду приходити лише тоді, коли є тривале знайомство з дітьми та подальший контакт після свят.

Фахівчиня розповідає власну історію наставництва над хлопцем, який усе дитинство провів у закладах інституційного догляду, був усиновлений, розусиновлений і знову повернений у систему. Вона каже, що коли він уперше приїхав до неї додому, то запитав: «Ну що ми будемо робити сьогодні? Ми підемо в кіно? На каруселі? В магазини?». Її відповідь була простою: «Нічого такого. Погуляємо з собакою, приготуємо вечерю, подивимось фільм».

За її словами, він не одразу міг зрозуміти, що життя в родині не складається з постійної «феєрії», бо саме такі враження формувалися під час його попередніх «гостин». Тепер, каже вона, він навчився будувати стосунки і щороку надсилає їй подарунки на свята.

Чому варто дітей-стиріт долучати до сімейних святкувань

Кирило Невдоха, голова Офісу «ДійМО» згадує свій перший День Святого Миколая після випуску з інтернату: «Я пам’ятаю, що вийшов у світ і думаю: а де мої подарунки?» Але тоді, за його словами, сталося важливе усвідомлення — що найбільше в житті поза інтернатом йому знадобилися не подарунки, а соціальні зв’язки та навички, які передавали люди, які приїжджали неодноразово і підтримували стосунки.

«Це не про знецінення всіх тих речей, а про те, що найцінніше — це знання, соціальні зв'язки, люди, з якими ти можеш регулярно підтримувати контакт, які можуть відгукуватися на твої потреби. Це не про матеріальні речі лише на Миколая чи Новий рік», — каже він.

Він згадує, що вперше справжній Новий рік — «з мандаринами і промовою президента» — святкував в 11 років, коли працівники інтернату взяли його на вихідні. До того часу, за його словами, новорічні свята в інтернаті закінчувалися ще до власне Нового року: «Благодійники приїжджають 18-го, 19-го, 28 грудня, але Новий рік вони святкують зі своїми родинами. Тобто свято нам ніби робили, але в день свята ми його не відчували».

Директор Офісу наголошує, що сьогодні понад 80% дітей в інтернатах мають батьків або родичів, які не позбавлені прав. Тому, на його думку, допомога має бути спрямована насамперед на родини, які перебувають у складних життєвих обставинах. «Коли ви приїжджаєте і даруєте подарунки дітям в інтернаті, то для батьків інтернат стає "місцем добра". Це як торговий центр, де можна отримати все необхідне. А в результаті порушується прив’язаність між дитиною і батьками», — пояснює він.

За його словами, дитина втрачає побутові й соціальні навички, які формуються у сім’ї. Кирило Невдоха наводить власний приклад. Він розповідає, що підтримує одну родину, де мама не могла дозволити собі навіть базові речі, не кажучи про подарунок. «Я просто скинув кошти, сім’я сама купила подарунок. Дитина була щаслива, і в неї було відчуття свята, що це мама. Дитина може навіть не знати, що це від мене — і мені це не потрібно. Мені важливо, щоб у них зберігалися стосунки», — говорить він.

Кирило Невдоха наголошує, що важливо переорієнтовувати благодійність не лише на інтернати, а передусім на сімейні форми виховання. За його словами, понад 40 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, зростають із бабусями та дідусями, які часто не можуть забезпечити навіть базові потреби. «Такі сім’ї потребують підтримки, так само як і прийомні сім’ї, які виконують функцію держави й убезпечують дитину від інтернатного догляду», — зазначає він.

Він нагадує, що діти в прийомних сім’ях, під опікою чи в дитячих будинках сімейного типу — це ті самі діти-сироти, але вони живуть у сімейному оточенні, яке для них критично важливе. «Нам хочеться більше вразливості, бо це ж "діти без батьків", але ці діти так само потребують підтримки. Просто в них є люди, які прийняли їх у свою сім’ю», — каже фахівець.

Якщо ж благодійники наполягають саме на допомозі інтернатам, він підкреслює, що потреба справді існує. В Україні близько 25 тисяч дітей перебувають у закладах інтернатного типу, і лише близько 4 тисяч із них — це діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. Решта влаштовані туди через необхідність отримання навчальної, медичної або соціальної послуги, і їхні родини не завжди перебувають у складних життєвих обставинах.

Для дітей-сиріт у закладах, за його словами, найбільшою потребою є не подарунки, а наставництво та сімейне оточення. «Можливо, як благодійник ви можете вкластися у комунікаційну кампанію в громаді, щоб дітей-сиріт прийняли в сім’ї. І це теж може бути подарунком на Новий рік чи Різдво», — додає він.

Кирило Невдоха звертає увагу, що для інтернатів, де перебувають діти з тяжкими порушеннями, значно важливіші розвиткові та реабілітаційні матеріали. Натомість цукерки, за його словами, часто лише створюють проблеми: дітям з порушеннями їх не дають через ризики для здоров’я та через випадки, коли їх можуть відібрати дорослі.

Він наголошує: найкраще — звертатися до служб у справах дітей, центрів соціальних служб або благодійних організацій, які працюють комплексно й знають реальні потреби сімей. «Дуже важливо питати про конкретну потребу. І якщо ви вже вирішили допомогти — не відходьте назад», — підкреслює фахівець.

Як правильно зробити подарунки дітям

Щодо того, чи доречним є публікування історій допомоги, Кирило Невдоха зазначає, що сама по собі така практика може бути прийнятною, однак має відповідати чітким етичним правилам.

За його словами, у благодійних сюжетах категорично не можна показувати дитину у вразливому стані: «Не фотографувати, як дитина плаче від подарунку, чи як вона хапається за нього, роздирає цукерки». Найбезпечнішим варіантом він вважає знімки без обличчя, наприклад зі спини.

Фахівець звертає увагу і на те, як саме благодійники подають інформацію. «Не описувати, що ми діткам-сиротам подарували подарунки, що їм не вистачає нашої уваги і турботи», — каже він, адже подібні формулювання можуть закріпити стигму. Він нагадує, що фото чи відео залишаються в інтернеті назавжди, а дитина з часом дорослішає і може стикнутися з негативними наслідками публічності.

Кирило Невдоха наголошує: фотографії та відео можливі, але лише за наявності дозволу, без демонстрації вразливих моментів та з максимально коректним описом.

Що потрібно дітям, які мешкають у будинку сімейного типу

Своїм досвідом поділилась мешканка Львова Олена Видюк, яка разом з чоловіком торік створила будинок сімейного типу для дев'яти діток. За її словами, подарунки, які привозили різні організації, часто не мали персонального значення для дітей. «Привезли, сфотографували, а діти навіть не знали, що всередині. Цукерки, які ми дарували всім, хто приходив, їли до літа — їх було так багато», — згадує Олена.

За словами жінки, волонтери й благодійники приносили не лише солодощі, а й молоко, м’ясо, фрукти, одяг, білизну та інші речі, яких потребували діти. Також допомогу родині надає одна зі львівських стоматологічних клінік, яка безкоштовно лікує зуби всім дітям, проводить чистки, лікування, видалення та встановлення брекетів.

На її думку, допомога має бути персоналізованою. «Потреби дуже різні й індивідуальні, бо діти різного віку — від трьох до сімнадцяти років. Дуже важливо, щоб благодійники чули реальні потреби сім’ї і приносили те, що дійсно потрібно», — підкреслює Олена.

Вона додає, що деякі діти потребують регулярного медичного догляду: «Четверо наших дітей мають гемофілію, ми два рази на тиждень возимо їх на введення фактору, щоб їхній організм міг загоювати рани».

З її слів, неймовірно цінно, коли допомога приходить відповідно до потреб конкретної сім’ї.

Що таке наставництво

Софія Юдіна, менеджерка з розвитку наставництва в «ДІйМО», підкреслює важливість системної підтримки дітей через наставництво, а не лише подарунки під час свят. Вона пояснює, що наставництво є частиною державної програми підтримки дітей та молоді.

«Волонтерство з подарунками у нас не регулюється, а наставництво — це стратегія підтримки дітей, щоб вони були готові до самостійного життя», — зазначає вона. Наставниця додає, що має свою менті — дитину або молоду людину, з якою проводить час щотижня.

«Якщо згадати свята в дитинстві, навряд чи першим спогадом буде іграшка чи цукерка, — каже Софія Юдіна. — Кожен пам’ятає людей, з якими проводили свята, побажання та привітання, спільне очікування Нового року». Вона наголошує, що наставництво дає дітям індивідуальну увагу та соціальні зв’язки, які залишаються після випуску й допомагають долати життєві виклики: вести побут, керувати бюджетом, приймати рішення про навчання та кар’єру.

За словами фахівчині, подарунки без системного підходу не вирішують таких завдань і можуть формувати споживчі звички. Вона наводить приклади з власного досвіду: під час візитів із менті працюють над реальними навичками. «Якщо ми їдемо кудись, я прошу прокласти маршрут на карті, обрати транспорт. Або у книгарні дитина обирає книгу сама, користуючись подарунковим сертифікатом», — розповідає Софія Юдіна. За її словами, такі прості дії допомагають дітям повертати право голосу та вчитися відповідальності.

Фахівчиня додає, що без регулярного наставництва формуються моделі споживчого ставлення: «Діти звикають, що волонтери приносять подарунки, і це формує очікування, що все можна отримати без зусиль». Наставництво ж навчає вирішувати проблеми самостійно, дбати про свої речі та складати бюджет.

За її словами, наставництво передбачає довгострокову командну роботу і підтримку дітей або випускників, а не разові акції з подарунками. «Це значно ефективніше, ніж один раз на рік «очистити душу», надавши подарунок», — додає наставниця.

Софія Юдіна пояснює, як зробити перші кроки в наставництві. «По-перше, потрібно ознайомитися з інформацією на сайті та звернутися до Центру соціальних служб у своїй громаді. Там проведуть коротку зустріч або співбесіду, щоб оцінити ваші ресурси — хобі, навички, досвід, вік — і зрозуміти, які з них можуть бути корисними конкретній дитині чи молодій людині», — розповідає вона.

Якщо людина погоджується стати наставником, її просять зібрати перелік документів. Наставниця наголошує, що медогляд, який часто лякає охочих допомогти, можна пройти швидко, і він потрібен для безпеки дітей. Після цього відбувається навчання — зазвичай чотириденне, коли зібрана група наставників.

«Далі відбувається взаємодобір: оцінюють потреби дітей, які не обмежуються цукерками чи іграшками, а включають соціалізацію, допомогу з навчанням, профорієнтацію для старших підлітків. Наставник, до прикладу, допомагає підготуватися до вступу, обрати заклад, підтягнути знання для іспитів», — пояснює наставниця.

Вона підкреслює, що наставництво реалізують через державні служби у найкращих інтересах дитини. «Ви не обираєте дитину самі. Соціальний фахівець оцінює ваші ресурси та анкети дітей і підбирає відповідного менті. Потім відбувається знайомство та підписання договору. Усе офіційно, щоб наставництво було ефективним», — підсумовує Софія Юдіна.

А більше про те, як у Львові зробити перший крок до всиновлення — у нашому матеріалі за посиланням.