Директор львівського театру та режисер Ігор Білиць: «Театр — це про воскресіння нових сенсів»

Ми зустрілися з Ігорем Білицем у партері театру «Воскресіння», щоб поговорити про його перші тижні на новій посаді, знайомство з командою, спадщину засновника театру Ярослава Федоришина, майбутні постановки та експерименти. Також розпитали про плани зробити театр більш інклюзивним, підтримку молодих режисерів і те, якою, на його думку, є роль театрального мистецтва для українців під час війни.

• Вже декілька тижнів ви перебуваєте на посаді директора-художнього керівника Львівського академічного духовного театру «Воскресіння». Розкажіть про ваші перші враження? Як минуло знайомство з командою театру?

Так сталося, що моє призначення припало на 8 липня, а 10 липня вже всі пішли у відпустку. Водночас я встиг познайомитися з командою. У нас була дуже тепла зустріч. Ми щиро поспілкувалися, оскільки я людина — відкрита і нічого не приховую.

Я запропонував поговорити з кожним учасником колективу окремо, щоб вислухати їхні думки. Наразі з кількома десятками вдалося поговорити. Це дуже корисно, тому що бачиш всю історію театру та інформацію більш об’ємно.

Тому в сенсі комунікаційному та творчому — все добре, але водночас директор відповідає й за все інше. Зараз починаю розбиратися в документах та інших юридичних справах. Ось театр —підтоплений, і це падає на плечі директора: вирішувати ці питання, знаходити гроші на ремонт.

Загалом, якщо говорити про внутрішні процеси в театрі, то вони могли бути в одному стилі, а тут прийшов інший керівник, то наче має бути зовсім по-іншому. Трохи так і є, бо я ж — інша людина, тому маю власне бачення розвитку театру. Йдеться саме по розвиток, тобто я не буду одразу кардинально змінювати декорації чи репертуар театру, а буду більше займатися технічно-адміністративними питаннями. Тому наразі намагаюся розібратися в цьому, щоб поставити театр на правильні рейки, так би мовити.

• Ви вже згадали, що кожен керівник може мати свій стиль управління. Які риси є важливими для вас, щоб керувати такою установою як театр?

Я опираюся на свої внутрішні принципи. Це принципи відкритості, чесності, прозорості, професійності, тому що театром, ти так багато займаєшся, що він стає вагомою частиною твого особистого життя. Ти немов розчинаєш свою особистість у цьому. Водночас я намагаюся показати, що це і так і ні. З одного боку, дійсно, театр — частина твого життя, і як кожна робота — це твоє покликання. Однак з іншого — потрібно вміти розділяти: оце мої професійні навички, а це щось особистісне, що не варто змішувати. Також я намагаюся в колективі та всій команді пояснити, що робіть, як я: опирайтесь на якісь внутрішні професійні принципи, а все інше буде підтягуватися. Тому мій стиль управління — дружній.

Раніше цей театр був, як сім'я, а Ярослав Федоришин був усім, як батько. Шість років його немає, і театр існував у своєму іншому стилі. Зараз я намагаюся налагодити та зберегти ту дружню й комфортну атмосферу, водночас, щоб він був відкритим до всього.

Тому якщо я щось не знаю, я про це чесно кажу і намагаюся з’ясувати. Якщо ми хочемо щось покращити, то спільно розбираємося з цим з командою.

Часто буває прірва між адміністрацією та творчим колективом. Вони якось окремим життям живуть. Я ж хочу так зробити, щоб всі відчували себе на рівні, зокрема в комунікації.

Я думаю, що великий стрес є для всіх, коли за певний час приходить новий директор. Для мене важливо, щоб колектив не відчував сильного емоційного перепаду, а сприймав мене, як друга, а не якусь загрозу чи революціонера.

Сучасний театр — це театр різних підходів. Навіть якщо один стиль є в театрах, то він має в цьому стилі запрошувати різних режисерів, митців, які разом створюють якісь спільні мистецькі проєкти.

• Ви працювали з різними театрами і в Києві, і у Львові. На ваш погляд, чим театр «Воскресіння» вирізняється від інших?

Я пам'ятаю його історію ще з нульових років. Тоді я тільки розпочинав свою кар’єру. У 2004 році у вересні-жовтні я потрапив на фестиваль «Золотий лев» і грав на цій сцені. Я відчув неабияку творчу, експериментальну силу в цьому, бо в Києві такого я не бачив у ті часи. Віяло таким суперпрогресивним і стильовим театром. Мені здається, що саме це і є його родзинкою, крім вуличного театру, який взагалі треба однозначно розвивати. Мене це захоплює, як мале дитя.

Стиль цього театру — експериментально-інтелектуальний. Деякі постановки тут відбувалися на межі перформансу ще тоді, коли перформанс був маловідомим в Україні.

Театр називається Львівський академічний духовний театр «Воскресіння». Деякий час я переглядав інтерв’ю з Ярославом Федоришином, спогади про нього, намагався осмислити та зрозуміти, що означають ці поняття: «духовний театр» і «воскресіння».

Для мене такий театр — це про воскресіння нових сенсів акторами для глядачів. Це якась така істина, за яку я хапаюся зараз і мені це дуже подобається.

Що означає духовність сенсів? Треба себе запитати: що таке духовність зараз для українців? Наприклад, навіть після сьогоднішньої атаки (російська атака на Львів була 30 липня — приміт. Ред.). Що для нас означає духовність? Це ж не тільки про ходіння до церкви або молитва, а духовність — певний моральний вибір, моральні правила, які зараз існують. Водночас духовність, як мені здається, — змінна річ, яка впливає і на естетику того, що відбувається на сцені.

Бути духовним — це бути наповненим, зокрема чимось сучасним, навіть скажу, прогресивним, певною естетичною філософією.

Тому духовність — широке поняття, особливо у сфері театру та мистецтва, бо ми маємо його пояснювати своїми виставами, щоб після постановки людина виходила одухотворена.

Тут багато питань стають актуальними: що таке зараз — бути одухотвореним? Яка це має бути вистава, щоб тебе таким зробити? Сьогодні йдеться саме про таку виставу, яка тебе наповнить у сучасному стані війни, в часі різних трансформаційних процесів, які відбуваються взагалі у світі.

• Засновником театру «Воскресіння» є Ярослав Федоришин. Ви вже згадали про цю традицію осмислення духовності, яку саме він започаткував. Чи ви плануєте продовжувати цю традицію та розвивати її?

Зараз я якраз досліджую його творчість, і мені здається, в Україні загалом замало мистецької тяглості. Покоління митців змінюється, але від нового покоління ми наче нічого не забираємо. Театр в 1990-х, студійний театр, який був, він також приносив багато гарних речей для мистецтва, а ми, наче, вже не пам'ятаємо це.

Мені хочеться зруйнувати цей міф нетяглості українського театру, зокрема через вивчення творчості режисерів та авторів.

Зараз запрошую до співпраці Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедру театрознавства та акторської майстерності, для того, щоб відбувалося вивчення методів і принципів театру «Воскресіння» Ярослава Федоришина, щоб їх переосмислювати і продовжувати традицію цього театру.

Я хочу вивчити цей театр, його традиції та планую продовжити їх. Також потрібно закласти певний фундамент зібраної філософії, бо зараз це передається усним шляхом, а воно мало б мати теоретичну та архівну базу.

Так як в мене ще є студенти, то ми можемо навіть разом з ними пророблювати цю роботу, а також — з акторами, брати в них інформацію і передавати новому поколінню цей стиль, мислення, якісь фундаментальні театральні особливості цього театру. Тому я на етапі вивчення та дослідження цього і звичайного впровадження. Мені це дуже цікаво і важливо.

• А щоб ви хотіли змінити — наприклад, одразу?

Я вже запрошував до театру одне архітектурне бюро, яке допоможе нам з візуальним оформленням театру. Як ви заходите в хол, далі є біля зала, зараз там є різні декорації, але ми б хотіли зробити ремонт. Хочеться, щоб театр був комфортним і затишним усюди: як для глядачів, так і для робітників і творчого складу. Тому має бути якийсь сучасний підхід до простору, а я як директор повинен цим займатися.

Дуже багато хочеться роботи проводити в проєктних виставах, тобто шукати фестивалі, спонсори, фонди, які можуть допомогти нам створювати незвичні вистави, як і зовнішні вуличні вистави, так і внутрішні. Потрібно доповнювати менеджерську команду, бо тут все трималося на плечах кількох людей, які, як титани, тримали цей театр.

Крім того, на зібранні я сказав, що моє завдання — робити все те, щоб творчість митців і мисткинь була реалізовувалася у межах театру. Тут йдеться і про творчу стратегію і про пошуки чогось нового, а пошук відбувається разом з командою. Тому вже в листопаді плануємо презентувати мою першу з командою театру постановку, де я буду режисером. Зараз ми лише розпочинаємо цю роботу крок за кроком, тільки будемо вивчати одне одного, створювати цю горизонтальну комунікацію. Тільки після цього я зможу вам сказати, що нового і свіжого зможу принести в цей театр.

Звісно, я надіюся, що будуть наповнені зали глядачами, збільшиться кількість вистав і про театр «Воскресіння» будуть ще більше говорити як передовий та експериментальний театр. Одна це поки мої мрії.

Тепер я навіть перед сном думаю про те, як-то б покращити театр, як щось оптимізувати, щоб всім було комфортно. Інколи навіть дивуюся сам із себе, бо раніше, коли я був тільки режисером, то не спав, бо думав про вистави та різні задуми, а тепер — про театр і команду загалом. Адже режисер — це теж керівник. Я був головним режисером керував якимись творчими процесами, а директор включає абсолютно все, кожну деталь. Тепер це все крутиться у моїй голові.

Я хвилююся про це все, щоб десь не схибити. Через це ці крайні тижні перебуваю в постійній напрузі. Тому сподіваюся, що з часом вона трошки спаде.

• Ви згадали про вашу першу виставу у співпраці з театром, що буде в листопаді: можете вже розповісти, про що вона буде?

Ми ще не дійшли згоди авторського права. Однак є такий роман, який мені дуже подобається, Анджели Нанетті «Мій дідусь був черешньою». Цей текст про пам'ять, смерть близьких. Мені здається, що цю тему ми маємо проговорити в театрі.

• У серпні розпочинається новий театральний сезон для театру «Воскресіння». Крім того, що глядачам вже можна чекати у листопаді вашу нову постановку спільно з командою. Про які ще анонси ви можете розповісти, що буде в цьому театральному сезоні?

Зараз розпочинаємо дуже крутий проєкт «Театр без бар'єрів» за підтримки Українського культурного фонду. Ми робимо вистави з нашого репертуару доступними для людей з порушеннями слуху та зору. От 30 серпня буде перша така вистава. У її створені нам допомагало Українське товариство глухих (УТОГ). Для мене цей проєкт дуже важливий. Ним керує дочка Ярослава Федоришина — Ксенія Федоришина, а постановкою займається Алла Федоришина. Цей проєкт починається в серпні, а у вересні буде продовжуватися. Деякі вистави будуть жестовою мовою та з голосовим супроводом, тобто аудіодискрипцією.

 Я вважаю, що театр має бути інклюзивним та уважним до будь-якого глядача.

• У такому разі вистави матимуть і переклад жестовою мовою, і аудіодискрипцію. Це буде у форматі відео та аудіо в записі чи паралельно відбуватиметься разом з постановою на сцені?

Ми будемо пробувати різні способи та подивимося, який буде найкращий. Тому це і запис і паралельно в залі буде відбуватися. Тоді будемо перевіряти, який формат краще працюватиме.

Ми плануємо це втілити в багатьох наших виставах, щоб вони стали доступними для усіх. Йдеться про половину нашого репертуару.

• У вашій програмі розвитку театру «Воскресіння», яку ви подавали на конкурс, зазначено, що плануєте постановки творів Вікторії Амеліної «Дім для Дома» та Наталки Сняданко «Фрау Мюллер не налаштована платити більше». Чому саме ці авторки? Чи плануєте ці постановки ближчим часом чи це про перспективу на майбутнє?

Ми плануємо це на весну. Я їх обрав через те, що ці дві вистави пов'язані зі Львовом. Ми локаційно тут знаходимося, і маємо дуже багато непроговорених тем. Зокрема, в Театрі імені Марії Заньковецької я був режисером постановки «Коляда проти імперії». У ній розповідається про арештовану коляду 1972 року. Я зрозумів, що ця тема ще непроговорена в мистецтві.

Ці твори можуть бути як основою для інсценізації, так і для якогось пошуку. Це не тільки вистави на сцені, а це також можуть бути постановки, як подорожі Львовом, коли декораціями буде саме місто, акторів можна було б зустріти просто на вулицях, в переходах, у якихось квартирах. Я жартами казав, що такими виставами можна буде подорожувати від Личаківського кладовища до театру.

Тому я хочу вивчати різні підходи. Відповідно, це заявлено в моїй програмі, але ми ще не почали переговори щодо авторського права. Тому, коли це ми зробимо, тоді вже точно зможемо оголосити. Поки це все мої плани щодо роботи, які я би хотів, пов’язати з вивченням театрального простору.

 Наступна гілка в моїй програмі — це була пам'ять про те, що відбувалося та відбувається у Львові. Це про діячів, які впливали на початку і в кінці XIX століття на історію міста і ті події, які треба буде проговорити через мистецтво. Звісно також йдеться і про сучасні речі, зокрема, робота з військовими темами. Якось я натрапив на козацьку народну пісню, у якій є оповідь про козака. Мені спало на думку, що це можна зробити сучасним сюжетом: умовно про подорож українського військового, зібрати історії, які пов'язані з фронтом, які вже також стали фольклором. На основі цього можна створити перформативну виставу.

Хочеться охопити ті історичні речі, які відбувалися зі Львовом, і нашу історію, яка твориться прямо зараз захисниками та захисницями України, і теж говорити про це.

• Загалом ваші попередні вистави пов'язані зі складними соціальними темами. Чому для вас як режисера важливо говорити саме про них? Як ви думаєте: сьогодні більш актуально висвітлювати саме соціальні, соціально-побутові теми, ніж звертатися до абстрактних, філософських проблем у виставах чи вони можуть органічно поєднуватися у постановках?

Театр — це політична річ, але не в сенсі Верховної Ради, а саме — соціального впливу. Тому метод або вибір, як ти будеш цим користуватися: чи це філософська драма чи соціальна, чи це документальний театр — може бути різним, який більше личить театру. Тому соціальний і політичний аспекти в мене залишаються, але це залежить також через які твори це втілювати.

Як я вже казав, що сам це вирішувати не буду — у мене будуть горизонтальні стосунки з усією командою. Тому я можу подавати якісь ідеї, але обговорювати їх з акторами, актрисами та загалом з командою. Я хочу щоб вони відчували вплив і відповідальність теж щодо того, що буде на сцені та як мистецько театр вирізнятиметься в подальшому.

Тому певними колективними такими стратегічними сесіями можна буде створити і розпланувати дуже класний репортуар, який буде личити цьому театру, не відходячи від його традиції, але і йти до нового.

Читайте також: Вистава у Львові «Птах на горищі»: про українських дітей, яких викрала РФ під час війни

• Можливо є якісь режисерські експерименти, які ви хотіли б втілити у театрі «Воскресіння», але не могли реалізувати на інших сценах?

Абсолютно точно це саме про вуличний театр, де будуть люди ходити по Львову і зустрічатись з актором. Також чистий вуличний театр з ходулями, бо я такого ніколи не робив і хочу такий, знаєте, дуже виразний, візуальний, зробити театр вуличний на ходулях: з вогнем, з крилами, з якимись фокусами... Тут дуже багато варіацій можна втілити.

Також у нас є біла зала, де ми проходили, і я хочу облаштувати її якраз для таких експериментів і перформансів, які виходять за кордони такого класичного театру (де є сцена та глядачі), і перейти в якусь іншу площину, навіть не драматичну, а на якомусь експерименті з музикою, танцем, живописом, декламуванням.

Крім того, хотів би розробити програму для дебюту молодих режисерів і художників, сценографів, щоб вони мали можливість (якої я не мав 20 років тому) потрапити в театр і показати те, що вміють. Хочеться зробити таку лабораторію, щоб хтось її переміг і мав можливість зробити свою виставу в театрі. Ми займемося цим з початку сезону.

• Якщо говорити про роль театру під час війни — у такий нелегкий емоційний час, в який ми живемо. Сьогодні, 30 липня, ми мали черговий російський обстріл Львова... Як на вашу думку театральне мистецтво може допомагати людині справлятися з такими важкими реаліями війни?

Саме про це і є той духовний театр, про який я вже згадував. Театр може допомогти душі в момент сильного психологічного струсу та травми. Це про насиченість або «лікування» душі.

Коли в соціумі все спокійно, то театр — такий агресивний і визивний, а коли соціум, як наш, страждає від війни, різних потрясінь (смертей, втрат), то театр мабуть має мати іншу функцію. Я не кажу, що це про якісь комедійні речі, щоб відволіктися, а навпаки — про називання причин і наслідків того, що з нами відбувається у мистецтві.

Бо мистецтво — немов узаконює те, що відбувається з нами. Якщо нам погано, то треба сказати, що нам погано.

Якщо я хочу обіймів, то треба проговорити, що ти це хочеш. Якщо я когось чи щось втратив (людини, будинку чи навіть сенс), то разом з театром ми можемо цю втрату пережити. Тому театр має сказати: ти не один такий і ми разом це переживаємо. От такий театр — свідок і дух.

Театр «Воскресіння» — це якраз про воскресіння нового сенсу, воскресіння самого себе з якоїсь безнадії.

Читайте також: Мистецтво відповідальності, або Як змінюються театри у Львові під час війни і що на це впливає