В очікуванні Дня Незалежності: як Україна 26 років перемагає УРСР

Мабуть десь від акції «Україна без Кучми» пояснюю, чому беру участь у всіх загальнонаціональних заходах спротиву словами, що «батькам мого покоління максимум, за що можу подякувати, так за те, що 1 грудня 1991 р. на референдумі віддали свої голоси за незалежність».

Ми отримали більше 90 % - «за». При тому, не звинувачую їх ні в чому. Бо не маю права це робити. Їх не вчили, вони не знали, що таке Україна, що таке незалежна та суверенна держава, що таке свобода, що таке демократія і багато інших переваг та недоліків вільного суспільства.

Жили в державі, яка заморила голодом, розстріляла та відправила в табори десятки мільйонів людей, через різні суспільно-політичні та соціально-економічні експерименти калічила фізично, морально та духовно сотні мільйонів людей. І що це ціна їх міфологізованої «світлої» реальності. Жили в світі, який вони вважали зручним, перспективним, створеним для людини, при тому не бачили, як живуть в інших частинах Європи чи світу загалом. Уявлення це мали, крізь призму міфів про буржуазію, капіталістичний захід, експлуататорські класи і т.п.

До недавнього часу в Україні з 24 річним стажем незалежності, в більшості населених пунктів на кожному кроці злочинці проти людства стояли на постаментах та були відображені в назвах вулиць.

На час проголошення незалежності я завершив 5 клас. За цей час в україномовному Львові мені радянська школа забила в голову частину «русского мира» - я встидався в середовищі російськомовних спілкуватись українською. Усвідомивши це десь вже в 11 класі, прийшлось декілька років викорінювати цей комплекс неповноцінності. Так само певний час в півголоса говорив про Українську національну революцію та національно-визвольний рух ХХ ст.

На етапі розвалу СРСР були спроби пізнати, що таке Україна, з синьо-жовтим прапором, тризубом та гімном «Ще не вмерла Україна». Пробували розбиратись з міфом про «братні народи». Пам’ятаю, як з батьком у 1990-1991 рр. стояв у черзі за працями з «Історії України» Івана Крип’якевича та Ореста Субтельного. Книга Крип’якевича була надрукована тиражем у 200 тисяч примірників. Ці книги до сьогодні стоять у книжкових шафах знайомих, друзів та загалом багатьох жителів західноукраїнських міст, батьки яких у ті роки їх придбали.

Правда, не кожен знайшов час їх прочитати. По них вже вчились їхні діти та онуки. Ті, хто таки зрозумів, що повноцінна суверенна та незалежна Україна, це не так просто. Перед тим, як від неї щось вимагати, треба щось принести, вкласти, за щось поборотись, відстояти, змінити, переосмислити тощо. Вони поділяють тезу, критично глянувши на історію України, що «українець ще ніколи так добре не жив на своїй землі, відколи живе в своїй державі». Позитивно, що з року в рік громадян, які перед тим, як щось взяти від держави, її щось таки дали (створили бізнес, долучились до розвитку громадянського суспільства, беруть участь у вихованні громадян, а не мешканців і т.п.) стає все більше. Це надало, забезпечило незворотній процес українського державотворення.

Читайте також: Російська суспільно-політична думка початку 1990-х років щодо незалежності України

Силу нової генерації громадян України відчула Європа та світ під час «Євромайдану», «Революції гідності», яка триває і нині, коли зупинили ізоляцію та деконструкцію України Росією. Повагу перед світом здобули, захищаючи свою країну від окупації та агресії Росії.

Дуже важливо, що символи та цінності Української національної революції 1917 – 1921 рр., Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, боротьби з нацизмом та комунізмом офіційно є символами та цінностями Збройних сил України. Цього року я спробую відвідати парад до 26-ї річниці незалежності нашої держави.

Задаючи собі колись питання, чому після 1991 р. ми пішли таким шляхом, чи могли піти іншим?

Тобто чи могли керувати Україною не представники партійної номенклатури, комсомольці та «червоні директори» - керівники великих підприємств союзного та республіканського рівня, які в незалежній Україні стали політиками та бізнесменами?  Впевнений, що ні.

Можливо було б інакше, якщо б ми пішли шляхом відновлення незалежності, а не шляхом проголошення, то був б шанс піти іншим шляхом. Цим шляхом пішли Литва, Латвія, Естонія, країни Варшавського договору.

Частково відповідь на це питання дають події 1990 – 1991 рр. та сам результат голосування за «Акт проголошення незалежності України», більше 340 голосів.

4 березня 1990 р. в УРСР відбулись вперше, від часу створення УРСР, демократичні вибори до Верховної Ради.

У результаті народними депутатами стали ті, хто в 1960-1980 – х за звинувачення радянського партійного керівництва в злочинах проти людини та порушенні національних прав відсиділи у тюрмах один або декілька разів, а також громадсько-політичні активісти кінця 1980-х років. Всіх, хто вийшов з партії та приєднався до націонал-демократичного середовища, було трохи більше 120 депутатів з майже 450. Об’єднались у демократичний опозиційний блок «Народна рада» під керівництвом академіка Ігоря Юхновського. Цей блок стане головним двигуном парламенту, відвертим критиком радянської тоталітарної системи та лобістом необхідності її деконструкції.

Решта: партійні діячі, директори підприємств, комсомольці. Більшість з них об’єдналась у блок «За суверенну радянську Україну» на чолі з Олександром Морозом у складі 239 депутатів, а потім кількість зросла приблизно до 270. Саме від голосування депутатів цього блоку залежало прийняття головних рішень і доля країни.

У такому поєднанні Верховна Рада УРСР таки не стала інструментом для легалізації рішень ЦК КПРС та ЦК КПУ. Здатна була ініціативи партії обговорювати, поправляти, відхиляти та приймати альтернативні рішення. Хоча, комплекс «Москви» залишався дуже сильний.

Ця Верховна Рада тільки 16 липня 1990 р. проголосувала за «Декларацію про державний суверенітет», будучи 9 республікою. Хоча балтійські республіки, вже проголосили відновлення незалежності. Росія, очолювана Єльциним, зробила це 12 червня.

Після цього Головою Верховної Ради УРСР  обрали Л. Кравчука, який діяв відповідно до результатів боротьби «Москви проти Москви» - Президента СРСР та Генсека ЦК КПРС М.Горбачова з Головою Верховної Ради РФРСР Б.Єльцина, який з 12 червня 1991 р. став президентом Росії.

У січні 1991 р. у Вільнюс було введено війська, на вулицях міста за незалежність Литви пролилась кров. Спроба за допомогою військ повернути Литву в СРСР зазнала провалу. Верховна Рада УРСР засудила силовий сценарій.

У боротьбі «Москви проти Москви» Єльцин заради підтримки від УРСР пропонує сценарій суверенізації СРСР на засадах «сильних республік». Тоді як Горбачов продовжував говорити про суверенітет республік, але при сильному центрі.

Отже, бачимо, Єльцин заради перемоги готовий був тимчасово поступитись тотальним контролем радянських республік.

Це мені нагадує 1917 р., коли Ленін підтримував національні автономії. Однак, як тільки переміг більшовицький переворот, Ленін розпочав зі зброєю повертати українські, і не тільки, території до Росії.

Сценарій Єльцина був підтриманий суверен-комуністами та Кравчуком. Одночасно вони були включені в епопею з підписання нового Союзного договору, яку ініціював Горбачов на умовах ЦК КПРС. Верховна Рада УРСР вдало балансувала і чекала, чим звершиться боротьба «Москви проти Москви».

16 липня 1991 р. відсвяткували першу річницю «Декларації про державний суверенітет», фактично, як свято незалежності УРСР. На 1 грудня 1991 р. Верховна Рада призначила вибори президента УРСР.

1 серпня 1991 р. УРСР відвідав президент США Буш. Під час свого виступу у Верховній Раді відзначив демократичні зміни та негативно висловився про бажання здобуття незалежності республіками в СРСР.

Це тривало до 19 серпня 1991 р., коли в Москві з’явилась третя сила, яку представляли віце-президент СРСР, керівники всесоюзних органів безпеки – армії, міліції та спецслужб, шляхом заколоту спробували припинити будь-які варіанти суверенізації СРСР. 21 серпня заколот було ліквідовано.

Саме під час заколоту, коли на вулицях Москви стояли танки, з’явилась ідея незалежності України та відповідний текст підготовлений націонал-демократами. Гадаю, що без націонал-демократів суверен-комуністи знову обговорювали б суверенітет. 24 серпня 1991 р. більше 200 комуністів проголосували за «Акт проголошення незалежності України».

Цей склад парламенту пропрацює ще до 1994 р., заклавши основи боротьби «України з УРСР».

 

Іван ХОМА,

історик, доцент кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Національного університету «Львівська політехніка».