«День і Ніч з Мартою Госовською». Диво в ніч на дев’ятнадцяте грудня

З мене вилущувалася покращена версія мене – дисциплінована, чемна і дуже сумлінна. Якщо ви думаєте, що це було диво або якась нетипова реакція на щеплення, то ви дуже помиляєтесь. Я просто чекала святого Миколая, який саме з десятого грудня, як казала мама, починав зазирати з-за фіранки і вписувати у червоненький блокнотик – ще й золотим олівчиком – усіх діток, до яких навідається з мішком подарунків.

Про мішок подарунків я, ясна річ, прибріхую, бо моє, більш-менш, свідоме дитинство припало на початок дев’яностих, коли мішками вимірювали хіба клопоти. Як би там не було, але ми чекали дива і воно приходило, як по графіку – в ніч з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте грудня.

Починалося все з листа. Хоча, ні, не з листа, а з мрій: ми сиділи на сходах, баламкали ногами і гризли одна за одною іриски «Золотий ключик». І мріяли, що б такого собі захотіти в того всесильного Миколая: ананас, ляльку Барбі (але справжню, а не якусь там Сінді підробну, в якої навіть очі не кліпають), барабан, платівку «Бременські Музиканти», поні, справжні «капронки» і лакові мештики з бантиком! Фантазія наша не знала меж, але здоровий глузд підказував, що реалізм переможе романтизм і ми знову отримаємо стандартний набір – шапку-шалик, цукерки, мандаринки. І все це дбайливо загорнуте у шарудкий пакетик, який потім бережно складеш і милуватимешся ще з місяць перш ніж носити в ньому перезувне до школи.

Читайте також: «День і Ніч з Мартою Госовською». Асфальтовані гори

Намріявшись ми сідали за листи. Всі, всі листи на просторах Галичини, от зуб даю, починалися словами «Святий Миколаю, я була/був дуже чемною/чемним увесь рік». Брехали ми знатно, так, бо чемними були тільки з десятого грудня і то, – коли хтось з дорослих вигулькував на горизонті. Та святий Миколай і сам був колись маленьким, то він, я певна, розумів, що ми мали на увазі і читав між рядків. Писали ми каліграфічно і зразу на чисто, тому папір ряснів ляпками, помарками і закресленнями, які ми старанно маскували декорами у вигляді сніжинок, ангеликів і, невідомо чому, голубів (то, мабуть, асоціації з іншим святом зимового циклу давалися взнаки). Ми висолоплювали язики і виводили мрії на папері. Мама з татом стояли поруч і мліли від каліграфії, доладности синтаксису, точної пунктуації і багатства словникового запасу:

«Св’ятий Миколая я була дуже*підкреслено двома рисками чемна цілий рік. Пренеси мині будьласка словник з німецької мови (я от навіть зараз чую над вухом коментар тата: «А, може, доцю, і з української?») дві мандаринки кокос. Як ти (так, ми до Миколая говорили на «ти», бо він був рідний і свій, не те, що той незрозумілий Дід Мороз, який приходив до нас в садку і в школі, і не той Санта, який приходив до американських дітей в кіно, - його, як ми тоді думали, й не існує насправді, вигадка стовідсоткова) пренесеш  кокос, то мандаринки можеш віднести комусь другому. І ще зроби щоб моя школа згоріла. І щоб всі діти в світі мали маму тата пса бабцю і дім. І були здорові. Всі, не тільки діти. Дякую тобі якщо ти прийдеш. І як не прийдеш, то тоже дякую. Значить ти пішов туди де треба більше»

Так я, мала, писала в листі до святого Миколая, в якого вірила всім серцем, аж поки мій безсовісний кузен не просвітив мене, як все є насправді: що подарунки носить мама з татом, що ось вони, сховані під сходами і можна навіть поцупити собі цукерків тихцем (от тих ірисок, які ми так наминали напередодні).

Читайте також: «День і Ніч з Мартою Госовською». О п’ятій п’ють не чай: Неочікувана Англія

Зіткнення з реальністю ми, малі, пережили болісно і фаза заперечення з’їла нам не мало нервових клітин. Більше ніколи ми не писали таких щирих листів – все звелося до офіціозу з сухим переліком подарунків і натренованим до автоматизму «дякую». В момент, коли чуєш «А Миколай не справжній!» розбивається дитинство.

Звісно, ми намагалися до останнього втримати ту безтурботну віру в диво: не спали цілу ніч і хотіли впіймати Миколая за бороду, або як ні, то хоча б одним оком підглянути на нього з-під перини; видивлялися його сліди на свіжому сніжку на подвір’ї; прислухалися до найменшого шурхоту з-під сходів. Та він був спритний, як на свої літа, і приходив під ранок, коли сон таки брав гору і ми солодко посапували. Принаймні, нам хотілося так вірити. Нам хотілося подовше залишатися у затишку казки.

Читайте також: У Львові запрацювала благодійна Фабрика Святого Миколая (фото)

Я вже давно не дитина і роблю значно менше граматичних помилок, але я продовжую вірити у Миколая. Більше того, – я тепер ним іноді буваю і сама. Якось, живучи в Києві, я довідалася, що не всі діти різко чемніли десятого грудня, не всі писали листи і не всі ловили святого Миколая в ніч на дев’ятнадцяте.

Коротше кажучи, до моїх друзів з Києва, Миколаїва, Донецька і т.д. не приходив Миколай! Відкриття довелося запити не одним глінтвейном! Це було ще гірше, ніж у вісім років довідатися, що Миколая не існує. Я взялася побути для них Миколаєм – з мандаринками, шаликами, цукерками і золоченими різками. Мені сподобалось, а їм – ще більше! Сподобалось це дитяче очікування дива, сподобалось вивідувати хитрощами, щоб таке подарувати бажане і вимріяне, сподобалося писати листи, які вже скидаються на терапевтичні сповіді «Миколаю, хай буде … » І все вдається, все збувається, бо щось в цьому є від справжнього дива – щирість і турбота про того, хто поруч.

Спробуйте і ви побути для когось Миколаєм. Для цього навіть не треба відрощувати бороди і брати костур в руки! Того року, до речі, Миколай не приніс мені кокос – замінив на орфографічний словник з української мови. У цього дядечка ще й з почуттям гумору все гаразд, як бачите.

Марта ГОСОВСЬКА