Боротьба за святині. Хто тримає українські лаври й чому держава досі не спромоглася їх повернути

Поки ми вагаємося, Москва продовжує утримувати символи, які для нас означають значно більше, ніж просто церковні стіни. Це питання культури, національної пам’яті й безпеки.

Суди і бездіяльність влади

У вересні уряд подав позов про заборону діяльності Московського патріархату в Україні. Це правильний крок, адже йдеться про виконання закону, ухваленого парламентом торік. Але всі ми розуміємо: процес буде тривалим і непростим. Російська церква має величезні ресурси на адвокатів, політичні зв’язки й десятиліттями вибудувану систему впливу. Буквально нещодавно Шостий апеляційний суд відмовив Держслужбі з етнополітики у забезпеченні позову. Процес триває, але вже очевидно — легким він не буде.

І поки тривають суди, держава досі не здатна навести лад навіть у тих сферах, де має прямі повноваження. В Почаївській лаврі інвентаризаційну комісію цього року просто виштовхали з території. А в Києві роками закривали очі на самочинні забудови, бізнеси й нахабство тодішнього намісника Павла Лебедя.

Москва і святині

Росія завжди використовувала українські святині як інструмент своєї політики. За словами релігієзнавця й офіцера Генштабу Андрія Ковальова, у 2014 році в Почаєві ще висіли таблички «розкольників та уніатів не причащаємо». Тепер замість них бачимо інші: «записки за воїнів ЗСУ приймаються безкоштовно».

Здавалося б, позитивна зміна. Але наскільки щира? Адже у самій братії домінують монахи з Росії та Молдови, а нинішній настоятель митрополит Володимир внесений до бази «Миротворець» за відверту антиукраїнську діяльність.

Не слід забувати: Почаївська лавра має глибоке й різне коріння. Вона була і православною, і греко-католицькою, видавала книжки, впливала на життя Волині, Буковини та Галичини. Це місце, яке з’єднує нас із давнім християнством, що ще не ділилося на східне й західне. І саме тому Москва чіпляється за неї з особливою впертістю.

Києво-Печерська лавра — символ змін

Києво-Печерська лавра має особливе значення для всієї країни. Ще недавно її фактично контролював одіозний митрополит Павло Лебідь, який дозволяв собі особисто погрожувати президенту й поводився з державним майном, як із власним.

Але коли держава проявила волю, «всевладдя» Лебедя закінчилося в одну мить. Він опинився під домашнім арештом, а частина братії перебралася в печери Нижньої лаври.

Ми всі пам’ятаємо Різдво та Великдень 2023 року, коли вперше за століття в Києво-Печерській лаврі прозвучала українська служба. Я був там особисто. Це було величне відчуття: серед тисяч людей, серед військових у формі й звичайних парафіян, звучала рідна мова, а митрополит Епіфаній виголошував проповідь у вишиваному облаченні. Здавалося, ніби стираються століття проклять і наруги над гетьманом Мазепою, який колись був благодійником цієї святині. Тоді здавалося, що процес звільнення Лаври від московського впливу став незворотним.

Чому влада вагається

Інструменти у держави є. Лаври не є власниками храмів і земель — вони лише орендарі. Юридично всім цим розпоряджаються державні історико-культурні заповідники. Тож можна проводити інвентаризації, скасовувати незаконні договори, забирати ліцензії. У Києво-Печерської лаври, наприклад, уже відібрали дозволи на видобуток корисних копалин і виробництво алкоголю. Але питання не в законі. Питання в тому, чи готова влада користуватися своїми правами.

На практиці ми бачимо інше. Поліція охороняє хресні ходи РПЦ, але не завжди здатна забезпечити доступ державних комісій у монастирі. У Почаєві роками будували нові споруди без жодних дозволів — і ніхто не втручався. У Києві на території заповідника з’являлися готелі, сувенірні лавки й навіть ресторани. Це був цілий бізнес на державній землі.

За словами Ковальова, в умовах слабких інституцій усе вирішують персоналії. Там, де є політична воля, рішення ухвалюються миттєво. Там, де її бракує — роками триває імітація.

Час визначатися

Ми не настільки наївні, щоб думати, ніби щорічні марші прихильників Московського патріархату до Почаєва відбуваються без узгодження у Києві. Історія Лавр — це історія постійної боротьби: то за українську мову, то за автокефалію, то за право просто бути вільними від московського впливу.

Лаври — це не лише про віру. Це про нашу культуру, пам’ять і місце України в Європі. Москва добре розуміє їхню вагу. Питання в тому, чи розуміємо ми. Ми бачили, як швидко вплив РПЦ зникає, коли держава наважується діяти. Але ми також бачимо, що щоразу, коли влада обирає вагатися, Москва отримує новий шанс закріпитися. І від цього залежить не лише доля монастирів, це питання нашої національної безпеки.

Матеріали у рубриці «Погляди» є відображенням виключно точки зору автора, яка може бути як об'єктивною, так і суб'єктивною. Редакція може не поділяти думок і поглядів, викладених тут, та не несе відповідальності за достовірність й тлумачення викладеної інформації, натомість виступає виключно платформою для розміщення матеріалу.