Зараз формується нова українська ідентичність, до якої долучаються представники різних релігій, – сходознавець

Михайло Якубович –  кандидат історичних наук, український сходознавець, перекладач, дослідник доктринальної та філософської думки ісламського світу. Автор першого повного перекладу смислів Корану українською мовою з арабської, а також низки перекладів філософських та доктринальних праць ісламських мислителів. Дослідник релігійно-філософської спадщини Кримського ханства.

– Михайле, чи не свідчить поява різних релігійних центрів в Україні (мусульманський центр «Іхсан»), та випадки навернення християн в іслам про втрату привабливості християнства як такого?

Ні, не думаю. Звісно, у багатьох християн є певний рівень розчарованості в релігійних організаціях, до яких вони належать, і часом стається так, що це підштовхує до духовних пошуків. Насправді як іслам, так і християнство – це духовні максими, а в реальності ми маємо розмаїття різних конфесій. Наскільки я знайомий із мотивами людей, які змінюють своє віросповідання на ісламське – це позитивне бачення ісламу як духовного скарбу, а не виключно негативна інтерпретація християнства. Окрім того, я не помічаю «популяризації ісламу», тобто різкого збільшення кількості ісламських громад або інституцій. Релігійне життя в Україні стабілізувалося в середині 2000-их, і лише події 2013-2014 внесли свої корективи.

Збільшилася кількість мусульман в окремих регіонах за рахунок переселенців (кримських татар, які переїхали, наприклад, на Вінничину чи Львівщину), але в цілому місце ісламу в українському суспільстві лишилося таким самим.

– Які виклики перед українським суспільством ставить мультикультуралізм?

Мультикультуралізм – це складне поняття; якщо йдеться про мультикультуралізм як ідеологію – це одне, якщо просто як співжиття різних етносів і релігійних громад – це інше. В Україні вже досягнуто другого, і тут конкретно ісламська громада не становить ніяких загроз; основні дискусії – це, наприклад, питання мови, для когось типова двомовність (українська/російська) – це вже мультикультуралізм, який не слід порушувати; ці речі часом важливіші за релігійні. Роль ісламу конкретно в цій темі периферійна, адже у нас не так багато мусульман. Зараз, наскільки я можу робити висновки, навпаки формується нова українська ідентичність, до якої долучаються представники різних релігій. Тренд патріотизму, особливо на фоні АТО, це саме те, з чого може визріти бачення України як національної держави, а не реформованої території УРСР.

– Чи повинен релігійний чинник стати тією основою в Україні, навколо якого могла б утворитися національна держава, а не реформована територія УРСР?

Важко сказати, адже у нас поліконфесійна країна. Передусім розділене християнство, і я дуже сумніваюся, що найближчим часом можлива якась принципова єдність. Головне – це базові цінності, наприклад, питання територіальної цілісності держави, демократичний устрій, права людини та ін. Загалом основні гравці в релігійній сфері тут єдині. Щоправда, питання полягає в тому, чи залишаються основні релігійні інституції моральними авторитетами для народу. Так, рівень довіри до Церкви високий, але що це означає – довіру до Церкви як наставника ще й в мирських справах, чи тут просто довіра до «духовного» як такого? З тих соцопитувань, які у нас проводяться, зробити такі загальні висновки складно. Але є сталий діалог і взаєморозуміння між багатьма релігійними лідерами, і це вже позитив.

– На яких ключових цінностях нині будується суспільство і яке місце тут релігії?

Якщо про українське – то, на мою думку, на цінностях консюмеризму, банально кажучи, споживання. Це майже капіталістичне суспільство, зі своїми пострадянськими корективами. Роль релігії – це «освячувати» капіталізм, лібералізм і демократію. Принаймні, таку роль релігійні організації виконують у західних суспільствах. Українець релігійний, але в приватному сенсі – він хоче вірити так, як він хоче, працювати на себе й особливо не заважати на те, у що вірять інші. Тому ми загалом толерантні й політизація релігії (як це відбувається в Росії, наприклад) часто викликає у нас осуд.

– Трохи про позитивні впливи різних ідентичностей на українську

Україна – це держава, де історично є певні відмінності між регіонами; але більшість держав світу – саме такі. Я виділив би чотири основі типи ідентичності – західно-католицький, українсько-православний, московсько-православний та південно-мусульманський. Це узагальнення, але так склалося, що Україна знаходилася на перетині кількох світів. Чи є вплив кожної з цих ідентичності «позитивним» – це дуже складне питання, але маємо таку реальність, яку маємо. Зараз головне – прийти до спільних базових цінностей, коли ці ідентичності не будуть виключати українськість як таку. Бо коли починають розповідати, що, мовляв, ніякої «України» немає (а є «Святая Русь» чи «Халіфат»), позитиву тут мало.

– Хто просуває негативні стереотипи щодо ісламу?

Зараз це головно питання, трансльовані з європейських медіа. Зокрема, тероризм, нова хвиля якого пов’язується із «ІДІЛ». «ІДІЛ» - це складний і не до кінця зрозумілий феномен, але виглядає все так, наче це чийсь «проект», спрямований на дестабілізацію Близького Сходу (хоча є й автохтонні чинники). Зараз, наприклад, мало хто згадує «Аль-Каїдду», якою колись залякували весь світ. На питання, чи існує справді «ісламський тероризм», утім, не варто відповідати негативно. Так, іслам як духовна категорія вільний від цього зла, але в ісламських суспільствах сьогодення насилля з релігійною (або псевдорелігійною) мотивацією є звичним явищем. Те, що Європа пережила в середньовіччі й часи Реформації. Завдання боротися із цими стереотипами – це відповідальність мусульманських організацій, а Українська Держава повинна робити все, щоб у нас не було ні «ісламського», ні «православного», ні будь-якого іншого терору.

Розмовляла Олександра БАГАЧ