дивись.info

Музей Шевченка без Шевченка: як Дмитра Стуса переобирали на посаду директора

Музей Шевченка без Шевченка: як Дмитра Стуса переобирали на посаду директора

12 січня Дмитро Стус вдруге очолив Національний музей Тараса Шевченка. Але якщо вперше його одноосібно призначив тодішній міністр культури, палкий соратник Януковича Михайло Кулиняк. То тепер все відбулося, згідно із чинним законодавством – конкурсна комісія, сам конкурс і голосування: шість – за, два – утримались, один голос – проти.

Під час своєї першої каденції робота Дмитра Стуса на посаді директора  викликала масу невдоволення і критики. Про те, чому і як йому вдалося перемогти у конкурсі, ми поспілкувалися із Лесею Гасиджак – редакторкою веб-порталу «Музейний простір», експертом громадської організації «Український центр розвитку музейної справи». Пані Леся була єдиною серед членів конкурсної комісії, хто висловився проти кандидатури Дмитра Стуса.

– Відбулося голосування. Вийшло, що шість людей підтримали кандидатуру Стуса. Я єдина голосувала проти. У мене було і є багато застережень. Дмитро Стус 5 років тому у ручному режимі був призначений директором музею. Вже тоді він анонсував дуже багато змін та нововведень у роботі музею, але нічого з того за ці роки не було реалізовано!  Окрім того, що відбулося варварське руйнування будинку, була створена дуже неоднозначна експозиція, новобудови й досі не здані в експлуатацію і вже зараз перебувають у аварійному стані. На мою думку, така людина не заслуговує на те, щоб повторно, на такий довгий час, бути директором музею. Але в інших членів комісії були свої міркування з цього приводу, на підставі яких вони зробили такий вибір, закривши очі на всі порушення, які як приклад невдалого менеджменту навели опоненти та громадськість. На мою думку, частина тих людей, які підтримали Дмитра Стуса, від початку були заангажовані і нікого іншого на цю посаду вони не могли розглядати. Наприклад, один з членів комісії має спільний бізнес з дружиною Стуса, інший – взагалі далекий від культури, бо це бізнесмен, третій член комісії – власник бару в Києві. Вони не є фахівцями в галузі музейництва! Але ці люди були висунуті громадськими організаціями або делеговані трудовим колективом. Відтак в мене виникають запитання до колективу. Як фахівці (якщо такі ще залишилися в колективі) могли піднімали руку і голосували за директора бару, який, за Положенням, мав би представляти їхні інтереси. Які інтереси в цього колективу?.. Це риторичні питання.

– Лунала думка, що Дмитрові Стусу вдалося перемогти у конкурсі, тому що не було гідних кандидатів…

– Я так не вважаю. Моніторю проведення конкурсів з липня 2016 року і справді були випадки, коли подавалися на конкурс люди або далекі від культури, або без досвіду роботи тощо. В даному випадку можна по-різному ставитися до кожної з претенденток на посаду директора, але назвати їх негідними не можна. Однією з кандидаток була колишня директорка музею Наталя Клименко. Вона по-своєму успішно керувала музеєм протягом тривалого часу, але безпричинно і беззаконно була звільнена тодішнім міністром культури Кулиняком задля звільнення місця для зручного для влади Дмитра Стуса. Звісно, можна погоджуватися з її програмою розвитку музею, можна не погоджуватися, але вона людина достойна для того, щоб очолювати музей. Інша претендентка – головна зберігачка музею. Людина, яка є фахівцем, вона 15 років працює в музеї, історик за освітою, прекрасно знає колекцію. Комусь може не подобатися її програма, хтось може вважати, що головний зберігач не є менеджером, але, зрештою, це людина достойна, бо вона професійна. І вона мала повне право брати участь у конкурсі.

– Чи впливало Міністерство культури на проведення конкурсу?                                                     

– Щодо мене, то жодного тиску чи впливу з боку міністерства не було. Двоє інших членів комісії за квотою Міністерства культури – це Олесь Пошивайло (генеральний директор Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному) і Катерина Чуєва (заступниця генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків) – також не підтримали кандидатуру Дмитра Стуса, вони утримались. То чи можна говорити про вплив Мінкультури на них?…

Водночас функція Мінкультури полягала також  у проведенні жеребкування для визначення трьох кандидатур до складу конкурсної комісії – представників від громадськості. І тут працівники Міністерства культури, відповідальні за конкурс – не Міністр, і не заступники – допустили до жеребкування громадські організації, які не мали права брати в ньому участі. А в списках таких громадських організацій, відповідно, в комісію «зайшли» люди, які не мають жодного стосунку до культури! Адже в Законі України, який регулює проведення конкурсу, чітко вказано: «громадські організації у сфері культури відповідного функціонального спрямування». В даному випадку – це повинні бути виключно ГО, сферою діяльності  яких є музеї. І серед 11 поданих на конкурс ГО таких було аж…2! Проте жоден з їхніх представників у комісію не потрапив, на відміну від зайд-бізнесменів.  Всі інші – були реально сторонніми.  Одна – правозахисна, інші – просто такими, що працюють навколо культури. Тому це ще один привід вносити правки до Положення про конкурс, зробити умови добору ГО більш жорсткими, щоб долю музею вирішували фахівці.

– Можливо, Дмитро Стус вразив своєю програмою розвитку музею?

– На мою думку, все, що пропонував Дмитро Стус, було значно дріб’язковішим і менш визначальним в порівнянні з тим, яку функцію має виконувати Національний музей Тараса Шевченка і яку місію він повинен мати. Все, що було у програмі Дмитра Стуса – це знову ж оцифрування, яке, нібито, триває вже три роки, і в якому нічого революційного немає: музеї давно повинні були це зробити і поставити крапку. Особливий напрямок у його програмі – це робота на Сході України, з бібліотеками невеликих міст Донецької області. Це дуже прекрасна просвітницька робота, але це не основне завдання Національного музею Тараса Шевченка, який зараз практично не має великих публічних проектів про поета і його внесок у культуру. І навіть не другорядне. Музей зараз практично перетворився на майданчик для виставок сучасного мистецтва, для якихось дитячих художніх проектів, але там немає Шевченка. З музею Шевченка зник Шевченко.

Нагадаємо, чим відзначився Дмитро Стус, коли вперше очолив Національний музей Тараса Шевченка.

Вперше Дмитро Стус став директором Національного музею Тараса Шевченка у січні 2012 року. Призначення було неочікуване і викликало якщо не обурення, то принаймні здивування. Варто додати, що у цей період відбулося чимало схожих «дивних» призначень.

Одним з найгучніших скандалів, пов’язаних не стільки з музеєм, скільки з особистістю керівника, розгорівся 2013 року. Коли Дмитро Стус брав участь у заходах, організованих «Українським вибором», організації, яку очолює не просто кум і близький друг Володимира Путіна Віктор Медведчук.

Наступним етапом «діяльності» Стуса на посаді директора музею стала реконструкція приміщення – колишньої садиби родини Терещенків, пам’ятники культури національного значення. Знесли балкон, зруйнували стіни, замурували центральний вхід та вікна, зняли ліпнини з фасаду.

Ось що писав на своїй сторінці у Фейсбук нащадок родини Терещенків, мер Глухова Мішель Терещенко: «Мій дідусь Михайло Терещенко навряд чи зрадів, побачивши на що сьогодні деякі «сучасні архітектори» перетворюють унікальні садиби, колись збудовані родиною Терещенків: безкарно спотворений Палац Терещенків на бульварі Шевченка, 12 (пам’ятка національного значення, у якій замуровані «Двері Добра», вікна, знята ліпнина, прибудований скляний ангар)…»

За час керівництва Дмитра Стуса у музеї Шевченка кількість експозицій Шевченка скорочена з 22 залів до 7, фахові працівники почали звільнятися.

Оксана ДУДАР

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Хочеш повідомити новину? Дій!

Реклама

Loading...

Реклама