дивись.info

«Історія з Іваном Хомою». Як сприймали українці Галичини та Волині «совєтів» напередодні вересня 1939 року

«Історія з Іваном Хомою». Як сприймали українці Галичини та Волині «совєтів» напередодні вересня 1939 року

У кінці червня – на початку липня 1919 р. Польща окупувала Західноукраїнську Народну Республіку, а також ввела війська на Волинь, що була територією Української Народної Республіки.

Улітку 1920 р. армія УНР у союзі з Польщею зазнала поразки від більшовиків у війні за Україну. Польща в березні 1921 р. у Ризі підписала мир з РФСРР та УСРР та закріпила свої східні кордони. У вересні 1939 р. СРСР денонсував цей мир. Джерело тут.

За 20 років життя полякам не вдалося змусити мільйони українців, що проживали на своїх етнічних землях, любити Польщу.

У той час на схід від Польщі існувало квазідержавне утворення з назвою в основі Україна – Українська Соціалістична Радянська Республіка.

Власне яке ставлення було до УСРР в українців, що жили поруч, але в Польщі. На декілька питань погодився дати відповідь Данило Кравець, к.і.н., науковий співробітник відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. Данило Кравець є автором монографії «За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.)», що минулого року вийшла в світ.

Упродовж 1920-30 – х років ставлення до процесів в УСРР серед українських громадсько-політичних сил періодично змінювалось. Однозначними в своєму негативному ставленні до більшовицької влади в Росії в незалежності від процесів, що відбувались в 1920 – 1930-х роках, були громадські та політичні діячі, що в 1917 – 1919 рр. застали прихід більшовиків в Україні. Серед них, Дмитро Левицький, Дмитро Донцов, Іван Чмола, Роман Дашкевич, Андрій Мельник та інші. Хоча до подій в УСРР певний час уважно придивлялись, з надією, що націонал-комуністи таки визначатимуть долю республіки.

Чи можна більш менш узагальнено окреслити, як сприймали УРСР та СРСР українські громадські та політичні сили передодні вересня 1939 р.?

Як не дивно, але після 1923 р. (рішення Антанти про передачу Галичини до Польщі) більшість західноукраїнських сил спершу були схильні розглядати радянську Україну як зародок національної держави, а у своїх пресових органах протиставляли її становищу українців у Польщі. Чималий імпульс таким поглядам дала політика українізації, яку проводила в той час радянська влада. Радянофільські настрої були поширені як у соціалістичних, так і в ліберально-демократичних і навіть націоналістичних середовищах.

Радянофільством до прикладу «грішили»: головний редактор найпопулярнішої газети «Діло» Федь Федорців, голова найвпливовішої політичної партії УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання) вже згаданий Вами Дмитро Левицький, голова авторитетного НТШ (Наукове товариство ім. Шевченка) Кирило Студинський, очільник ЗУНР Євген Петрушевич та ін. До 1929 р. своєрідний «пакт про ненапад» діяв між УВО (Українське військове об’єднання) та більшовицькою владою. У 1921 р. Є. Коновалець на з’їзді УВО дійсно доповідав про переговори з більшовиками. У 1930-х рр. тоді вже лідеру ОУН закидали те, що редагований ним журнал «Сурма» до 1930 р. «ані словом не зачіпав більшовицьких насильств».

Радянофільством до прикладу «грішили»: головний редактор найпопулярнішої газети «Діло» Федь Федорців, голова найвпливовішої політичної партії УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання) вже згаданий Вами Дмитро Левицький, голова авторитетного НТШ (Наукове товариство ім. Шевченка) Кирило Студинський, очільник ЗУНР Євген Петрушевич та інші
Данило Кравець

Ситуація кардинально починає змінюватися після 1930 р. Надуманий судовий процес  в Харкові проти Сергія Єфремова та СВУ (Спілка визволення України) завдав серйозного удару радянофільським настроям у Західній Україні. Сергія Єфремова підтримали галицькі академіки (М. Возняк, Ф. Колесса, І. Крип’якевич та ін.) за що одразу були виключені із лав ВУАН (Всеукраїнська Академія Наук). Також у 1930 р. польська влада своєю репресивною «пацифікацією» практично відсторонила радянофільські організації від участі у парламентських виборах, хоча у Сейм, обраний двома роками раніше (1928 р.), пройшло досить багато комуністів із партії «Сельроб». Тут потрібно зауважити, що більшість електорату «Сельробу» проживало у Волинському воєводстві, хоча велика частина їх виборців і не знала, що ця сила була легальною прибудовою КПЗУ (Комуністична партія Західної України).

Остаточно прорадянські настрої в регіоні зникли на початку 1930-х рр. після голодомору 1932-1933 рр. та подальших сталінських репресій.
Данило Кравець

Станом на 1939 р. у Галичині та Волині було багато інформаційних прорадянських видань, чи здійснювали вони інформаційну атаку саме напередодні вторгнення на ці землі, що перебували в складі Польщі?  

Єдиною політичною силою Галичини і Волині, яка заперечувала страхітливі новини з  України (голодомор, сталінські репресії) і виступила на захист СРСР, стала КПЗУ. Основним завданням її інформаційної діяльності від початку 1930-х рр. було зберегти позитивний образ радянського режиму. Проте легальна агітаційна діяльність КПЗУ була ускладнена.

Радянофільська преса не могла виходити за рахунок передплатників, адже їх було небагато, і тому існувала завдяки матеріальній підтримці Консульства СРСР у Львові
Данило Кравець

Державні органи Польщі посилили переслідування преси ліворадикального напрямку. Розповсюдженню комуністичної агітації перешкоджали і фінансові негаразди, які виникли у той період. Радянофільська преса не могла виходити за рахунок передплатників, адже їх було небагато, і тому існувала завдяки матеріальній підтримці Консульства СРСР у Львові (виникло у 1926 р.).

У той період з’явилися труднощі з фінансуванням з боку цієї установи. Більшість радянофільських видань просто самоліквідувалось. Також у кінці 1930-х рр. звернення від імені КПЗУ часто поширювались у вигляді листівок у яких, правда, здебільшого негативно характеризувалась діяльність українських політичних сил Польщі.

Щоправда, комуністи зуміли зберегти свої позиції на території, де рівень розвитку громадського життя був нижчий. Але у 1938 р. Виконком Комінтерну ухвалив постанову про розпуск Компартії Польщі, а разом з нею — Компартій Західної України та Західної Білорусі. Приводом стало звинувачення, що нібито керівництво в цих партіях захопила фашистська агентура. Майже всі члени КПЗУ, які опинилися на території СРСР, були репресовані.

Отож влітку 1939 р. в Західній Україні комуністична агітація була зведена нанівець, а тому жодних масштабних інформаційних атак тут не було.

Саме так. Незважаючи на те, що СРСР та гітлерівська Німеччина взяли «курс на зближення», вже з початку 1939 р. до підписання Пакту Молотова-Рібентропа (23 серпня 1939 р.) у Москві не могли знати, коли саме розпочнеться війна, а отже і вторгнення у Західну Україну.

На Вашу думку для влади Польщі який рух був більш небезпечний: той, що в основі готувався до можливості відновити незалежну Україну, чи той, що хотів приєднатись до УРСР?

Без сумніву поляки з пересторогою ставились як до українського націоналістичного підпілля, так і комуністичного. Для міжвоєнної Польщі, як зрештою і для сучасної, головним зовнішньополітичним ворогом був СРСР/Росія. Компартія Польщі та її «українська сестра» КПЗУ були заборонені, проте мали «легальні надбудови», які досить успішно боролись на парламентських виборах.

Для міжвоєнної Польщі, як зрештою і для сучасної, головним зовнішньополітичним ворогом був СРСР/Росія
Данило Кравець

Особливо популярні комуністи були на Волині. Саме сюди Пілсудським був направлений воєвода Генрик Юзевський для здійснення т.зв. «Волинського експерименту» – перетворення волинян на «правильних українців» вільних від впливів ОУН та КПЗУ.

Юзевський за допомогою війська розправився з волинським комуністичним підпіллям та почав підтримувати українське національне життя, щоб тим самим нейтралізувати більшовицьку пропаганду. Проте, таке загравання влади із волинськими українцями завершилося після смерті Пілсудського у 1935 році.

Реалізація концепції «Прометеїзму» – ще один факт, який свідчить про те, що офіційна Варшава бачила небезпеку у «возз’єднавчих» заявах, які лунали від місцевих комуністів та уряду УСРР/УРСР.

Ідея «прометеїзму» мала на меті розвал СРСР та виділення з нього кількох незалежних держав, зокрема української. Декларуючи політику боротьби з українським комуністичним рухом з одного боку і з націоналістичним рухом у Західній Україні з іншого боку, «прометеївські» кола намагалися здобути прихильність українців Галичини до Польщі.

Ідея «прометеїзму» мала на меті розвал СРСР та виділення з нього кількох незалежних держав, зокрема української
Данило Кравець

Платформою для взаємного порозуміння мало бути визнання польського кордону вздовж р. Збруч в обмін на «визволення» України від радянської влади. Отож для поляків незалежна Україна могла існувати лише в кордонах Варшавського договору між Пілсудським і Петлюрою (квітень 1920 р.), тобто без своїх західних етнічних земель. Гадаю, що таку «Україну» хотіли б бачити і багато шовіністів у сучасній Польщі.

Повертаючись до теми Волині варто згадати і про т.зв. «Сокальський кордон». Це були штучно створені перепони для перетину українцями меж Львівського та Волинського воєводств. Польська влада вважала, що в Галичині жили «неправильні» українці. Адже велика їх частина підтримувала ОУНівське підпілля і для того, щоб «націоналістична зараза» не потрапила на північний захід, рух через кордон був дуже обмежений.

Насамкінець, у контексті сучасного ставлення до Путіна, що розгорнув війну проти України, як українці Західної України сприймали Леніна та Сталіна?

Західноукраїнська громадська думка однозначно характеризувала як Леніна так і Сталіна за червоних диктаторів та узурпаторів України.

Проте багато оглядачів та журналістів старалися глибше аналізувати роль цих осіб. Так, до прикладу «Діло» слушно зауважувало, що відхід від воєнного комунізму та лібералізація економіки з впровадженням НЕПу (Нова економічна політика) був заслугою саме Леніна.

Більшість українців поза межами СРСР спочатку не могли повірити, що Ленін запроваджує політику коренізації / українізації. Проте загалом публіцисти (Василь Мудрий, Дмитро Донцов та ін.) пояснювали читачам справжні причини таких дій більшовицького лідера.

Про Сталіна західноукраїнська преса почала активно писати вже з 1930-х рр.  Ніхто зі свідомих українців не сумнівався, що за всіма репресіями та «чистками» стояв саме він, хоча з іншого боку дехто вважав, що сам Сталін міг впасти жертвою своєї ж політики.

Цікаво, що особливо часто радянського «вождя» на своїх сторінках згадували галицькі гумористичні видання «Зиз», «Комар» та ін. Бачимо, що українці любили тоді і зараз люблять в’їдливо сміятися із своїх недругів.

Іван ХОМА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Хома Іван
Кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини, Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка».

Реклама

Реклама