дивись.info

Чим живе і що показує перший український андеграундний театр (інтерв’ю)

Чим живе і що показує перший український андеграундний театр (інтерв’ю)
Команда «PostPlayТеатру»

Що таке андеграундний театр України, за що він живе і хто ходить на вистави про війни і переселенців ІА Дивись.info розповіла проектна менеджерка «PostPlayТеатру», який вже рік функціонує у Києві.

«PostPlayТеатр», як кажуть його засновники й учасники, перший український критичний та андеграундний театр. У його репертуарі проекти, які привертають увагу суспільства до гострих тем: воєн, життя переселенців, становища людей з уразливих груп суспільства тощо.

ІА Дивись.info поспілкувалася з менеджеркою проектів «PostPlayТеатру» Катериною Тягло про те, чому їх вистави критикують, як публіка реагує на сучасне мистецтво та чи можливо для представників такої сфери заробляти гроші.

Катерина Тягло, менеджерка проектів «PostPlayТеатру»

Розкажи детальніше про проект: як він з’явився, хто засновники, хто грає сьогодні і що ви пропонуєте публіці?

Це перший андеграундний театр у Києві. Ми знаходимося у специфічному приміщенні — старій стрічково-ткацькій фабриці на Подолі — це арт-кластер, де є ще кілька мистецьких галерей недержавне радіо тощо.

Ми не маємо жодної фінансової підтримки, у нас немає замовлення від бізнесу, політиків, держави абощо, відтак ми можемо працювати над тими темами і проблемами, які нас цікавлять.

У нас немає провокації у формі, але є провокація у змісті. Наш театр не показує однозначного: хто хороший, хто поганий

Ідея створення театру виникла у команди активістів: переселенців із Криму — Галини Джикаєвої та Антона Романова, а також у пари драматургів з Кропивницького — Дена та Яни Гуменних, які пишуть сучасні українські п’єси.  Вони зрозуміли, що на той час не було незалежного театру, в якому можна було би себе реалізувати, тому орендували шматок промислового приміщення і власними силами зробили ремонт там.

Що ви вкладаєте у поняття «андеграундний театр»?

Ми не стільки працюємо з художнім матеріалом, скільки з документальним, а це вже ближче до журналістики, соціології. Також ми працюємо з реальними історіями людей, переосмислюємо їх та ставимо на сцені. Спочатку це були історії засновників театру, зараз — ширше. Дуже багато матеріалу — історії переселенців, тих, хто опинився у складних життєвих обставинах. Наші вистави — завжди на важливу соціальну тему. Також це форма: документальний театр, свідоцький (коли людина розповідає свою історію, а не чиюсь), пластичний театр, який знаходиться між балетом і сучасною драмою, коли уваги більше приділяють рухам, ніж словам.

Скільки вистав вже є у вашому репертуарі?

Загалом більше 20 проектів. Найперший — це вистава «Сіра зона», яка торкається тематики переселенців з Криму. В основі — історії людей, які переїхали через ті чи інші причини, більший наголос робиться на переселенцях з Криму і трошки менше є історій про Донбас. Найсвіжіша робота — міждисциплінарний проект «Чорний сніг» — це пластична драма. Одна акторка танцює, а її танець присвячений війнам і трагедіям у різних місцях: Сараєво, Донецьк, Алеппо, Нагасакі. Це не стільки про війну, скільки про боротьбу суспільства за те, що воно житиме.

Вистава «Чорний сніг»

Ваші вистави часто критикують. Досить згадати тільки виступ у Кропивницькому, коли у більшості глядачів було повне несприйняття вистави «Чорний сніг». Чому ця критика виникає і як із нею жити?

Жити з нею нормально, тому що у нас ні в кого немає німба над головою і сподівань, що ми рятуємо світ. Ми розуміємо, що у нас часто немає художніх засобів, щоби показати усе, що ми хочемо. Ми розуміємо, що суспільство зараз втомилося від війни: всюди переселенці, війна, розстріляні маршрутки з військовими, а тому така реакція нормальна.

Люди просто вже не можуть сприймати такі теми. Як казала письменниця Світлана Алєксієвіч «это температура боли, которую не все могут выдержать». А ми показуємо таку температуру. У нас є люди, які приходили на вистави і плакали, казали, що вони більше не прийдуть, хоча і розуміють, що ми робимо, але дивитися на це їм складно.

Дякувати Богові, наше суспільство багатоманітне. Мистецтво має бути різним. Всім подобаються тільки котики в Інтернеті. Ми нормально сприймаємо критику, але більш прихильні до тих людей, які говорять конструктив: ви зробили так, а можна було так і додати ще оце. Тоді ми прислухаємося. Але не можна змусити людину мислити критично. Нас критикують, значить ми живі.

Ти погоджуєшся з тим, що ваші постановки — провокація?

Це те, що змушує задуматися. У нас немає провокації у формі, але є провокація у змісті. Наш театр не показує однозначного: хто хороший, хто поганий. Ми завжди намагаємося уникати чорно-білого, казати, що це герой, а це антигерой — світ дуже об’ємний. Тому багато людей, які навіть нас підтримують, кажуть: «Народ, що ви робите? Ви на одній сцені показуєте виставу «Ололченці» (під час вистави акторка читає монолог реального ополченця, родом з Донецька, — авт.ред.) і «Сіру зону» (вистава на основі історій переселенців з Криму та Донбасу, — авт.ред.). Як так можна?» Але у суспільстві все це є. Це все історія України. Тому, якщо так сприймати провокацію, то так, це 100% вона.

На твою думку, таке сучасне мистецтво може змінити суспільство, вирішити конфлікт, зупинити війну?

Зараз скажу, певно, крамольну річ, але жодне мистецтво, ані сучасне, ані класичне, не може змінити суспільство. У цьому його печаль і специфіка. Закони можуть змінити, політики можуть, мистецтво — ні, тому що з Давньої Греції, коли виник жанр трагедії і комедії, письменники казали і писали, що війна — це погано. Тим не менш усі воювали. Було релігійне мистецтво, де показували страждання Христа і апостолів, тим не менше були гоніння, хрестові походи та інше.

Свідоцька вистава «Більше, ніж жінка»

Мистецтво може змінити світогляд лише окремих людей, зокрема тих, хто приймає рішення, кого можуть обрати в парламент, тих, хто буде виходити на Майдани тощо.

Сприйняття ваших вистав якось змінюється з переміщенням їх показу на схід чи захід від Дніпра?

Було би добре, якби можна було сказати, що у Києві таке сприйняття, у Харкові таке, а на Донбасі таке. Залежить не від міста. Наприклад, вистави дуже добре приймали у Львові і було цілковите непорозуміння у Маріуполі, який близько до лінії розмежування і де мали би більше розуміти їх.

У нас є традиція — після вистави ми робимо з публікою обговорення. Так от у малих містах дуже часто бувають гарні дискусії. Запоріжжя, Львів і ще пару міст відносяться до тих, де люди відкриті до мистецтва. Там просто вже є якась традиція, публіка готова до будь-якого «кіпіша». А є міста, як Маріуполь, де люди подивилися, але вони навіть нічого не хотіли сказати після того. Можливо, тому що їм не сподобалося або тому, що було багато різних вражень.

Публіка різна — і це абсолютно не сегментується за принципом регіональної приналежності. Просто десь культурний осередок є, а десь його немає.

Є постановка, яку було дуже важко зробити, але ви розуміли, що вона потрібна?

Мені здається, це кожна постановка. Але я знаю одну, котра була дуже важка для акторки — це моновистава «Ополченці». Є акторські техніки, які дозволяють акторці не брати на себе всю енергію героя, але їй все одно було складно морально. Після вистави, як правило, глядачі розпитували про її особисте ставлення, про те, чи на її думку герой мав іти воювати за «ДНР». І пропускати це через себе важко. Ми доволі рідко показуємо цю виставу.

І є дуже складна фізично вистава — «Чорний сніг». У ній задіяна сучасна експериментальна музика, акторка, за допомогою звука, тіла і світла показує війну з мінімальним використанням тексту. Це не класичний балет, тут все побудовано на фізичній витривалості. Крім того, це не той випадок, коли ти прийдеш у театр і відпочинеш. У центрі — оповідь про війни і трагедії у світі, а таке важко сприймати.

Вистава «Чорний сніг»

Хто ваш глядач?

Різні люди. Ми навіть жартома кажемо, що нас дивляться усі: від художників до АТОвців. Певно, відсотків 60-70 — це люди, які бодай якось дотичні до культури. Але хотілося би, щоби долучалися і ті, яких не дуже хвилює доля суспільства. Ми б хотіли знати, що їм цікаво, окрім серіалів та трендів Ютубу.

Є щось таке, чого ви ніколи не зробите у своєму театрі?

Ми принципово не працюємо з політичними партіями. Навіть якщо нам запропонують багато грошей — не станемо.

А які взагалі способи комерціалізації своєї діяльності бачите? Бо, я так розумію, усі актори, режисери, драматурги та інші працюють у театрі на волонтерських засадах і мають якусь іншу основну сферу діяльності.

Так, у кожного є своя робота. Наприклад, я соціолог. Є актори, які грають в інших театрах… Щодо комерціалізації — поки що таке завдання перед нами не стоїть. Але у майбутньому, думаю, це може бути виготовлення значків, футболок або створення кафешки у театрі. Це завжди приносить гроші. Вийти на самоокупність за рахунок такого бізнесу можна. А от мати прибуток — хіба що їздити виступати закордон. Ми над цим працюємо. Як би ми не любили свою країну, у нас поки не готові платити за мистецтво.

Ви відчуваєте, що попит на мистецтво, сучасне зокрема, росте?

Він завжди є. Особливо, чим далі ти їдеш від Києва, бо у столиці є все, що ти хочеш: про геїв, феміністок, там, де роздягають, є ті, хто виступає у залізних масках, є ті, хто показує перформанси — все. А от чим далі їдеш, тим більше люди «за» будь-який «кіпіш», але його у них немає. Навіть у Харкові цього набагато менше. Публіка готова, але вона хоче, щоби її розважали.

Сьогодні у вашому театрі одночасно може перебувати менше ста людей. Чи є плани розширити аудиторію? Можливо, показати свої твори на великій сцені?

Плани є, але, знову ж, це буде, свого роду, експеримент. Нам не стільки важлива кількість аудиторії, скільки її якість.

Вистава «Чорний сніг»

Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Фото: Надія МЕЛЬНИЧЕНКО, Катерина ТЯГЛО

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Реклама