Криза у Перській затоці, третя річниця Порошенка і темні ротації силовиків. Політогляд тижня

Криза у Перській затоці

На Близькому Сході назріває найпотужніший конфлікт за останні десятиліття. Усе почалося з того, що одна з найменших, але одна з найбагатших країн цієї частини світу – Катар, фактично перетворилась на місцевого ізгоя. Фактично усі її сусіди – Бахрейн, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Єгипет, Ємен і Лівія розірвали дипломатичні відносини з Катаром, оскільки вважають, що останній підтримує терористичні угрупування в регіоні.

Читайте також: Криза на Близькому Сході: чому арабський світ постав проти Катару

В столиці Катару – місті Доха, усі звинувачення у свій бік відкидають і тримаються офіційної позиції, що їх підставили через застосування надзвичайно потужної кібератаки. У цій ситуації Кувейт та Туреччина уже висловили свою готовність стати посередниками у врегулюванні цієї конфліктної ситуації. Усі інші представники світового співтовариства поки що зайняли вичікувальну позицію і ніхто не хоче робити передчасних кроків, оскільки, як би це не дивно звучало, багато хто зацікавлений у цьому конфлікті.

У першу чергу це країни з багатими запасами нафти, в тому числі і США, і Російська Федерація. Для України цей конфлікт дуже далекий і зовсім незрозумілий, але він може мати важкі наслідки. В першу чергу, економічні, оскільки близькосхідний конфлікт, може надзвичайно сильно вплинути на рівень цін на нафту. І зовсім не в бік їхнього зниження.

Читайте також: Вибори в парламент Британії: жодна з партій не отримує більшості

Особливого загострення ця ситуація набере у разі початку збройного протистояння у Перській затоці. З іншого боку, перський конфлікт і здорожчання нафти – це позитив для нашого східного сусіда і можливість таким чином компенсувати свої втрати через економічні санкції з-боку США та Європи. А це, у свою чергу, може призвести до ескалації воєнних дій на сході нашої держави. Тому будемо сподіватись, що нафтовим магнатам на Близькому Сході все ж таки вдасться врегулювати свої амбіції та апетити і Україна не відчує наслідки їхнього протистояння на власному розвитку.

Третя річниця Порошенка

Три роки тому, а саме 7 червня 2014 року, відбулась інавгурація п’ятого Президента України. Петро Порошенко виграв ці вибори ще у першому турі з феноменальним результатом – 54% голосів. Усім тоді здавалося, що з таким рівнем довіри і підтримки йому вдасться здійснити неможливе і вивести Україну на зовсім новий рівень розвитку.

Читайте також: Старт медреформи: що про зміни думають лікарі

Минуло 3 роки з того часу. Тепер Президент Порошенко, згідно з даними різних соціологічних опитувань, хоча і залишився лідером президентського рейтингу, але має підтримку аж 10-11% виборців. А близько 40% населення або не хочуть взагалі йти на вибори, або хочуть проголосувати за когось, кого їм не пропонують соціологічні кантори у своїх опитувальниках.

Тобто ми спостерігаємо апатію виборців до сучасної політики і сучасних політиків, незважаючи на їхні політичні переконання. Спробуємо розібратись чому так сталося. Мені видається, що є кілька надзвичайно важливих факторів і проблем, з якими за ці три роки не вдалося впоратися Порошенкові.

По-перше, Порошенко став заручником своїх же передвиборчих обіцянок, які апріорі не можна було виконати навіть маючи повністю «ручні» парламент і уряд. У першу чергу, це стосується швидкого і переможного завершення так званої АТО на сході України. Так, титанічними зусиллями на міжнародній арені Україні вдалось локалізувати воєнні дії. Так, завдяки масштабному реформуванню і відновленню Армії нам вдалося і вдається стримувати агресорів у тих рамках, які прописані у Мінських домовленостях. Так, завдяки масштабним фінансовим вливанням в оборонний бюджет України, нам вдалося відмовитись від сьомої і подальших хвиль мобілізації. Але ніхто не забув і не вибачив Порошенкові обіцянки за кілька тижнів завершити АТО.

По-друге, Порошенкові так і не вдалося хоча б якось зрушити з місця чи не найболючіше питання для всіх українців – корупцію. Так, у нас понастворювали безліч антикорупційних органів і інституцій. Так, у нас чи не щодня ловлять хабарників із різними сумами чорного кешу. Але ж всі прекрасно розуміють, що насправді корупція в Україні процвітає і далі. Просто тепер нею займаються інші люди з іншими партійними квитками, але за тими самими схемами.

Читайте також: Посол Великої Британії підтвердила наявність у Насірова британського громадянства

По-третє, Порошенкові не вдалось розпочати стратегічні реформи в Україні. Починалось ніби все так оптимістично. У нас з’явилась Стратегія до 2020 року. Її так помпезно почали презентувати в Україні. Але все завершилось ще навіть не почавши. Уже на другий рік президентства ніхто про цю стратегію і не згадував. Більшість реформ відбуваються, або на папері, або полягають у черговому висмоктуванні грошей із пересічних українців.

Великими пшиками завершились і реформа міліції, і реформа прокуратури, реформа державної служби, і створення суспільного телебачення, і багато чого іншого. Судова реформа три роки пробуксовує на місці.

Читайте також: За старт медреформи не голосували 11 нардепів зі Львівщини

Реформа медицини зробила спробу старту лише в перший день четвертого року повноважень Президента. І це лише проба старту. Про реформу СБУ взагалі ніхто не згадує. Про реформу парламенту теж ані слова. Про зміну виборчої системи теж мовчимо. Про Центральну виборчу комісію, повноваження членів котрої завершились ще 3 роки тому, теж ні пари з вуст. І таких прикладів можна навести безліч. В порівнянні з цими всіма недоліками, надання безвізу українцям просто ховається.

По-четверте, Президент Порошенко одразу ж після інавгурації перетворився на кандидата в Президенти 2019 року. Замість того, щоб створити потужну команду для справжніх реформ, Порошенко почав топити своїх імовірних конкурентів. Першим під роздачу потрапив Яценюк. Другим на черзі виявився Садовий. Але поки він боровся із першими двома, то потихеньку виплила Юлія Тимошенко.

Читайте також: Про що говорить Facebook Петра Порошенка

Тепер всерйоз займаються і нею, витягуючи на публіку її часи перебування в прем’єрському кріслі і газові контракти, які вона понапідписувала у 2009 році. Але поряд з нею у Порошенка почав з’являтися ще один конкурент, якого в світ вивів сам Порошенко. Мова, звичайно, йде про Володимира Гройсмана, який уже давно намагається вирватись із Петрової орбіти, і йому це вдається.

Ну і, по-п’яте, Порошенко так і не навчився комунікувати з суспільством. Більшість його рішень залишаються незрозумілими для Українського народу. Більшість його кадрових призначень теж залишаються загадками для нас. Ми не розуміємо, що ж насправді відбувається на сході. Ми не розуміємо, куди котиться наша держава. Ми не розуміємо, чому все відбувається саме так, а не інакше. Саме тому ми не розуміємо Президента і його задоволеність тими кроками, які він здійснив за свої майже 1100 днів на найвищій посаді в державі. І чим ближче до травня 2019 року, тим менше ми розумітимемо. Бо за 2 роки до виборів уже ніхто нічого не робитиме, щоб насправді щось змінити. Тепер усі рішення прийматимуться лише для того, щоб забезпечити Порошенкові другий термін.

Наслідки буремної сесії облради

Для Львівщини минулий тиждень виявився напрочуд спокійним. Мабуть, усі намагалися осмислити, що ж відбулось у Львівській облраді 30 травня. І лише Аваков знову трохи збурив ситуацію, замінивши весь керівний склад патрульної поліції.

Її новим керівником став Роман Пилипенко, який до цього часу очолював патрульних у Запоріжжі, а його першим заступником – Андрій Богуш, який був начальником патрульної поліції Сєвєродонецька, Лисичанська та Рубіжного. Пояснили такі кадрові рішення черговою плановою ротацією, однак у це мало хто повірив. Пов’язувати ці рокіровки із подіями 30 травня, що відбулись у Львівській облраді, я не берусь.

Читайте також: Слідами зниклого ЛАЗу, або Історія з кримінальним присмаком

Однак такі припущення мають певну логіку, адже саме патрульні затримували проплачених гастролерів Нацкорпусу Білецького-Авакова після цих сумнозвісних подій. Щоправда, як вони їх затримали, так одразу ж і відпустили, але персональні дані зібрали. В українській політиці випадкових співпадінь практично ніколи не буває. Оцінювати роботи попереднього керівництва патрульки, як і прогнозувати можливу діяльність її нового керівництва я не буду, бо просто не бачу в цьому сенсу. Як на мене, то уся ця реформа поліції – це лише окозамилювання і бутафорія. Нам стало спокійніше на вулицях, у нас не зменшився рівень злочинності. На них приємніше дивитися, вони їздять на сучасних авто з увімкненими маячками, вони ходять по двоє у сучасній формі і сучасним оснащенням, але професіоналами від цього вони не стали. Для цього потрібен час, постійні навчання і тренування. Може тоді вони не чекатимуть наказу протидіяти правопорушенням, де б вони не відбувалися – під стінами облради, в її приміщенні чи на дорозі загального користування.

Дмитро ПОСИПАНКО,

політичний оглядач, спеціаліст, який займається комунікаціями, доступом до публічної інформації та демократією участі. Ведучий суспільно-політичної програми «Фракція» та перших телевізійних громадських обговорень «Право на вибір» на телеканалі «Перший Західний». Освіта: вища, магістр державного управління, випускник Національної школи публічної адміністрації у Варшаві. Хобі: політика, журналістика, піар і кінематографія про ці речі.

Усі матеріали автора читайте тут.

Ілюстрації: Ігор ДАНИЛИХА