«Старість на радість»: як львівські волонтери роблять щасливими літніх людей

Дивує, що така тендітна панянка може робити великі та нелегкі справи, зберігаючи при цьому усмішку на обличчі.

Більшість хороших ідей з’являється на кухні

Оксана Бриндзак – студентка, засновниця проекту «Старість на радість», мета якого – проведення культурно-просвітницьких заходів для жителів геріатричних пансіонатів.

«Як і більшість хороших ідей, ця ідея з’явилася на кухні під час розмови із бабусею та дідусем, коли вони розповідали про складну долю жінки, яка потрапила до будинку пристарілих. Тоді я ще не наважилася працювати в цій сфері. Згодом на третьому курсі навчання в університеті я почала писати про специфіку адаптації літніх людей у геріатричних пансіонатах. Щоб краще вивчити це питання, я поїхала в будинок пристарілих у Польщі. Літніми людьми там опікуються сестри-монахині греко-католицької церкви. У пансіонаті проживають 80 людей, із багатьма мені вдалося поспілкуватися. Після цього відвідала пансіонат поблизу Дрогобича. Найскладніше налагодити комунікацію із дирекцією було саме в тому будинку пристарілих, із яким ми працюємо зараз. Проте згодом дирекція змінилася і теперішній керівник ставиться до нас лояльно: дозволяє проводити різноманітні заходи, лише просить не порушувати порядок", - розповідає Оксана.

Проект "Старість на радість" ще досить молодий, адже група небайдужих волонтерів почала свою діяльність у жовтні 2017 року. Зараз їхня кількість не постійна і варіюється від 10 до15 людей. Одна з волонтерів проекту відвідує курси казкотерапії, інша захоплюється кінним спортом, ще одна працює у сфері ресторанного бізнесу, але всіх її об'єднує бажання робити життя літніх людей щасливішим.

Геріатричний у Львові

За цей недовгий період часу спільними зусиллями команда благодійного проекту вже втілила багато ініціатив в реальність й зупинятись на цьому не планує. Допомагають Львівському геріатричному пансіонату на вул. Медової печери, 71. Саме тут волонтери проводять різноманітні акції. Наприклад, раз на місяць в них запланована ароматерапія, двічі на місяць - кінопокази та кулінарні майстер-класи, крім того читають вірші та розмовляють зі старенькими. Спілкування ж для літніх самотніх людей – один з найприємніших моментів.

Оксана пригадує, що надзвичайно важко підібрати поезію, оскільки треба вибрати таку, щоб не навіювала негатив чи сумні спогади з минулого для підопічних: «Я читала вірші Василя Симоненка, хоча під час самого пошуку я не усвідомлювала, що вони, можливо, можуть їх вразити до глибини душі, тому під час прочитання дуже обережно підбирала інтонацію та навіть певні слова про смерть намагалася  замінити».

Зараз волонтери готуються до масштабного проекту, який відбудеться в червні. Це буде пікнік для всіх підопічних пансіонату. А їх тут 350 людей. Будуть запрошені українські виконавці. Організатори приготують багато смачної їжі та зроблять красиві декорації з квітів.

Непрості історії простих людей

У кожного підопічного пансіонату своя історія. Вони не схожі одна на одну, але мають єдине спільне: кожну людину сюди привели важкі життєві обставини. Когось вигнали з дому діти, а в когось нікого не залишилось з рідних; хтось втратив домівку, а є й такі, хто її не мав і жив на вулиці; дехто приїхав з іншої області, а хтось просто тікав від війни. Водночас у пансіонаті можна познайомитись із справді світлими людьми, які з усмішкою зустрічають та проводжають, бо відчувають, що комусь потрібні.

Оксана згадує одну історію, яку чула вже багато разів, але кожен раз наче вперше: «Маю тут улюблену та близьку мені бабцю Катю, до якої я постійно приходжу, а вона мене забуває й кожного разу розповідає про свою гірку долю: хлопець обіцяв їй одружитись, вона завагітніла, а він її покинув, потім жінка втратила сила, коли тому було двадцять років, й все життя прожила сама. Ця історія десь глибоко ховається в серці й дуже болить».

Я ще молода – мені й 90 нема. Тільки 86

- Я вже погано чую і бачу. Син і внуки за кордоном. Зі мною в кімнаті жила ще одна жінка, але вона померла півроку тому. Тепер я тут сама. Мене ніхто не провідує, але… Але так хочеться жити, - розповідає пані Марія. Потім ще слухаємо історії про її молодість, про чоловіка, про роботу. На столі помічаємо чорно-білий портрет красивої жінки, дуже схожої на нашу нову знайому. – Це моя мама, - веде далі розмову Марія.

Через якийсь час зібралися на вулиці, поставили крісла, щоб усі охочі мешканці цього будинку сіли до нас у коло. Один хлопець витягає гітару – почалися співи і навіть танці.

- Сідайте, тут ще є місця, - кажемо літній жіночці, яка стала коло нас.

- Та ні, ви що? Я не хочу лише сидіти на такому святі. Я ще молода – мені й 90 нема. Тільки 86, - каже усміхаючись.

Просять доставити ще одне крісло. Довідуюся від бабусі, яка сидить поруч, що зараз спуститься жінка, яка колись професійно займалася співом, потім осліпла - тепер живе тут. І справді, підходить вона, років 55, у красивому піджаку та штанях, із гарно вкладеним волоссям. Вирізняється з-поміж інших жінок, одягнених у халати й хустки. Просить мікрофон, щоб заспівати. І співає… Такий красивий голос, що, здається, усі ці талант-шоу шукають саме її. А співає про те, щоб діти не покидали своїх батьків, хоч сама опинилася тут, у будинку для пристарілих. Помічаю, як одна дівчина відвертається, щоб витерти сльози, а хтось їх навіть не приховує.

Текст: Ярина Балабаник, Тетяна Байбак

Фото: Тетяна Байбак