Як вдавалося вижити українцям, зокрема учасникам національно-визвольної боротьби, у нацистських концтаборах. Про це і про внутрішню свободу у табірному пеклі можна довідатись із виставки, що відкрилася у «Тюрмі на Лонцького» «Тріумф людини. Мешканці України у нацистських концтаборах».

У період свого найбільшого розквіту табірна імперія СС налічувала 27 великих концтаборів і понад 1100 дрібніших філій. За весь час існування Третього Рейху через концтабори СС пройшли близько 2,3 мільйона людей, з них щонайменше 1,7 мільйона загинули, тобто 74% тих, хто переступив браму концтабору, так і не вийшли звідти.

 

Як розповіла Дивись.info співавторка виставки, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Олеся Ісаюк, точну кількість українців, що потрапили у табори, встановити неможливо, оскільки українці, не маючи власної держави, проходили у табірній статистиці як громадяни СРСР та інших держав, у складі яких були українські території. Лише група українських націоналістів, ув’язнених в Аушвіці, домоглася, аби їх визнали українцями. Історики говорять про близько 110 тисяч вихідців з України, ув’язнених у найбільшому з концтаборів Аушвіці: червоноармійців, остарбайтерів, членів ОУН та 95 тисяч євреїв із Закарпаття.

Діти. Знекровлені, живі скелети

Новонароджених дітей нацисти убивали. Трохи більших використовували як донорів крові. Їх майже не годували. Дворічна Ганнуся Стрижкова потрапила до Аушвіцу 4 грудня 1943 року – у так званий «сиротинець». Інколи в’язні-жінки, ризикуючи життям, передавали дітям харчі, часом навіть розповідали казки.

«Наше дитинство помирало в бараках гітлерівських концтаборів, але ми вижили, щоб побудувати теперішнє», – згадує Ганна Стрижкова, вибравшись із «сиротинця».

Через виснаження чотирирічна Ганнуся нагадувала «вимучений, знекровлений, ледь живий скелетик, весь у ранах, що гноїлися». У Києві дівчинка знайшла другу сім’ю – Михайла Коваля та Онисію Зазимко. Онисія стала для дівчинки донором і мамою.

Чудом вижила п’ятирічна Лариса Конашевич (Симонова), якій нацисти у 1942 році вирвали руки з суглобів, коли відривали з обіймів тітки. Від больового шоку дитина знепритомніла, її кинули до купи мертвих. Отямилася дівчинка у бараці Аушвіцу, де її врятував і підгодовував військовополонений Роман Продиус.

Лариса потім згадувала: «Я не раз відчувала холодне тіло і трупний запах. Мене навчили не кричати. Пацюки, жирні і нахабні, господарювали на балках, виїдали у померлих губи, носи, щоки…».

Після війни вдалося відшукати матір Лариси, з якою Роман Продиус згодом одружився і офіційно удочерив дівчинку, яку врятував.

Жінки. Шрами на все життя

«Пеклом для жінок» вважався концтабір Равенсбрюк неподалік Берліна. Сюди потрапляли учасниці руху опору з окупованих країн, а також жінки-військовополонені, які організували у таборі внутрішню мережу взаємодопомоги. Як ідеться у дослідженні, із 132 тисяч жінок та дітей, а також 20 тисяч чоловіків 40 національностей в цьому таборі загинули близько 28 тисяч осіб. Жіночі відділення також мали Аушвіц, Майданек, Бухенвальд. Тут опинялися остарбайтери-утікачки, медсестри, зв’язківки, учасниці антинацистського спротиву. Їм доводилось терпіти не тільки голод, важку працю, але й знущання наглядачів, сексуальне насилля.

Як зазначила Олеся Ісаюк, при кожному таборі був свій публічний дім, куди набирали красивих жінок з чергових транспортів. Похід туди значився як нагорода для особливо старанних серед табірної ієрархії. Для вагітних жінок найчастіше дорога вела у газову камеру.

Також ув’язнені жінки ставали жертвами медичних експериментів. У Равенсбрюку на ув’язнених випробовували медпрепарати, тренувались у пересадці нервів і кісток, випробовували дію препаратів з родини сульфаніламідів. Аушвіц став місцем псевдоекспериментів щодо спадковості та народжуваності.

Серед бранок нацистів була розвідниця ОУН Дарія Гнатківська – дружина Миколи Лебедя, який після арешту Бандери очолив ОУН. Дарію із маленькою донькою Зоєю утримували спершу у тюрмі на Лонцького як приманку для чоловіка, а тоді у внутрішній тюрмі Равенсбрюка. Дворічну блакитнооку Зою зробили об’єктом антропологічних обслідувань, аби довести належність дитини до «арійської раси». На щастя, вони вийшли на волю після війни. Дарія з чоловіком виїхали до США, де стали активними діячами української еміграції.

Інша полонянка Анастасія Гулей у 17 років вирішила тікати з будівництва залізниці у Кенігсхютте, мовляв, її брати на фронті, і вона не буде німцям залізну дорогу будувати. Втікачку спіймали і відправили в Аушвіц.

«Що найстрашніше було? Натовпи людей, які йшли у крематорії. Щоденні потоки! Смиренних, мирних людей… Як цих діток шкода було: йде, лялечку несе…», – згадувала Анастасія.

Коли танк гвардії старшини Ігоря Побірченка таранив огорожу фабрики смерті Анастасію після двох діб маршу по снігу та морозу везли вже до іншого концтабору Берген-Бельзен. Жінка пережила страшні часи. Тепер вона мешкає у Києві і свідчить про страшні злочини окупаційних режимів.

Військову фельдшерку Євгенію Клем через протест разом із 535 жінками нацисти взимку 1943 року перевезли із робочого табору до Равенсбрюка. Там Євгенія включилася у підпільний рух, очолила групу бранок з різних країн Європи. Була звільнена Червоною армією 30 квітня 1945 року. Однак після цього перебувала під постійною підозрою в Одесі, неодноразово викликалася на допити. Коли жінці заборонили викладати і вилучили її курс з Одеського педагогічного інституту – зневірена Євгенія 3 вересня 1953 року вчинила самогубство.

Серед ув’язнених була й онука Івана Франка Віра, яка 13 років поневірялася концтаборами тоталітарних систем. Півтори року вона просиділа у тюрмі на Лонцького, де зазнавала тортур, а в 1943-му потрапила у Равенсбрюк. У концтаборі Віра працювала на будівництві бараків та на земляних роботах.

Віра Франко.

Онука Франка згадувала: «Спроби втеч ми болісно відчували на собі – нас виводили босими на сніг, і ми стояли доти, доки не зловили втікачок. Стояли так, щоби жодна з нас не впала, бо тоді кінець. Одного разу стояли аж три дні… Здоровим дівчатам прищеплювали якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал. На моєму тілі такі порізи і шрами залишились на все життя».

ОУН. Бандерівці підуть на все

30 червня 1941 року у Львові проголосили Акт відновлення Української держави, після чого нацисти почали масові репресії проти ОУН. Восени 1941 року німецька поліція безпеки кинула до бараків Аушвіцу, Майданеку, Равенсбрюку, Бухенвальду, Маутхаузену та інших півтори тисячі бандерівців.

Степана Бандеру після Акту арештували і повезли в Берлін переконувати відкликати документ. Бандера відмовився. З січня 1942 року до вересня 1944 року його тримали у внутрішній тюрмі Целленбау (для особливо небезпечних в’язнів) концтабору Заксенхаузен. Степанові вдалося нав’язати контакт із командувачем Армії Крайової Стефаном Ровецьким. Обидва лідери визвольних рухів планували втечу, однак вона була зірвана, бо конвоїра, з яким було домовлено за відповідну суму, перевели в основний табір.

Братів Степана Василя та Олександра запроторили в Аушвіц, де вони  не дожили навіть до осені 1942 року.

«…Покалічений та побитий Василь не мав сили втримати тачку. Вона з цементом перевернулася. Скривавленого кинули до бочки з водою, у якій в’язні обмивали руки з цементу. Цемент роз’їдав і пік йому рани, і він від болю дуже кричав. …Ввечері хворому Бандері дали смертельну ін’єкцію», – записано у матеріалах виставки.

У вересні 1944 року Степана Бандеру звільнили з концтабору і спробували вкотре схилити до співпраці. Та безуспішно. Скориставшись безладом після чергового бомбардування, він утік і після війни очолив ОУН на еміграції. Із дослідження довідуємось, що співробітники ЦРУ тоді зазначали: «Бандерівці підуть на все заради своєї цілі, якою є незалежність України». Агент КДБ зміг дістатися до Степана Бандери лише 15 жовтня 1959 року…

Читайте також: Сусіди зберегли речі родини, бо знали, що колись їх повернуть, – Оксана Бандера

Один з лідерів ОУН Омелян Коваль згадував, як ув’язнених замість цівки убивали предметом, з якого стирчав гострий цвях. Цвях ударяв у потилицю і тіло без зойку валилося. А тоді «трупи викидали, як дрова».

18 січня 1945 року Омеляна Коваля погнали у чотириденний «марш смерті» до Маутгаузена, після чого запроторили до концтаборів Мельк та Ебензе. Визволений американськими військами Омелян Коваль виїхав до Бельгії, де очолив Український допомоговий комітет. Зрештою він повернувся в незалежну Україну і помер у віці 98-ти років у січні 2019 року у Львові.

Ще один оунівець Микола Климишин не тільки вижив, але й допоміг вижити іншим, створивши систему взаємодопомоги українцям: завжди перевіряв, чи є в новоприбулих хліб,тепла білизна. Працював на різних табірних роботах: носив каміння, сортував конфісковане взуття, вів облік ув’язнених. Був звільнений 1944-го, емігрував до США, де продовжив громадську активність.

Дочекався визволення із Целленбау також Тома Лапичак, який лікував своїх співв’язнів. Хворі писали йому записки із симптомами, а він відписував імовірний діагноз та лікування. Тома вийшов на волю разом зі своєю нареченою Аріадною Котко, яку запроторили до табору разом з лікарем. Вони виїхали до США і відкрили свою приватну клініку.

Священники. Міст для мучеників

На початку 1943 року в Тюрмі на Лонцького опинився колишній військовий капелан, член ОУН Омелян Ковч, який виносив людей із підпаленої есесівцями синагоги у Перемишлянах. Він всіляко долучався до порятунку євреїв, виготовляючи метричні виписки про хрещення.

Із тюрми незламного священника відправили у «фабрику смерті» Майданек. Отець писав, що ув’язнені вмирають по-різному, і він допомагає їм «перейти міст». Омелян Ковч не дожив до визволення – його тіло разом із тисячами інших спалено в крематорії Майданека. Єврейська Рада України присвоїла йому звання «Праведник народів світу», а УГКЦ проголосила блаженним священномучеником.

Зазнав репресій також Семен Іжик, який мав парафії у бойківських та лемківських селах. Він був заарештований восени 1943-го: за участь в ОУН отець пройшов 5 тюрем, та не здався. Після війни отець організував Лігу українських політичних в’язнів, став душпастирем у таборі для переміщених осіб у місті Ганновер. Згодом виїхав до Канади, де видавав український католицький тижневик «Поступ» та дитячий журнал «Мій приятель».

Через концтабір для священників, яким називали Дахау, пройшли, зокрема, православні отці Ігумен Іоанн (Василь Іваняс) та Ієромонах Феодосій (Тома Росоха). Загалом лише туди, згідно з дослідженнями, запроторили 2720 священників понад 20-ти національностей.

Євреї. «Ти біжиш, а по тобі стріляють»

Концтабір Собібор, що неподалік сучасного кордону з Україною, на рівні з таборами Белжець та Треблінка був одним із центрів масового винищення євреїв у рамках операції «Рейнгард». Протягом 1942-1943 років у цих таборах було знищено 1,4 мільйона євреїв, в тому числі із Західної України.

В’язень Собібору Аркадій Вайспапір із Херсонщини свідчив, як йому на питання: «Що це за дим?» – відповіли: «Це Ваші товариші горять». Нацисти вбили його маму, сестру та брата, а радянська влада вбила батька як ворога народу. Аркадію вдалося вижити лише завдяки прізвищу по матері – Кисельов. Не маючи іншої надії на порятунок, чоловік взяв участь у повстанні 14 жовтня 1943 року.

«Ти біжиш, а по тобі стріляють. Багатьох перестріляли, але більшість вирвалася. Ми вискочили…», – залишив свідчення Аркадій.

Врятувався із концтабору Маутгаузен старший лейтенант Червоної армії Михайло Рибчинський, який приєднався до масової втечі «блоку смертників» уночі 2 лютого 1945 року. За утікачами організували «Мюльфіртельське полювання на зайців». На щастя, від переслідувачів Михайла сховала австрійська родина, врятувавши йому життя.

Родину Тільди Гальперт (Аккерман) ув’язнили в Мукачівському гетто навесні 1944-го. Під час селекції в Аушвіц-Біркенау її родичів відправили до газових камер, Тільді пощастило – вона потрапила на радіозавод «Гагенух», де змогла вижити. Жінка повернулась на Батьківщину і в Ужгороді виростила двох синів із чоловіком, що теж пройшов нацистські табори.

Давид Будник з Білої Церкви потрапив у Синецький табір біля Відрогів Бабиного Яру. Його змушували викопувати тіла розстріляних у Бабиному Яру та палити їх, просіваючи потім рештки через сито. Від смерті врятував випадок – викопуючи мертвих в’язні змогли відшукати ключ до дверей землянки. Втікачі ліквідували охоронців і побігли по яру. Вижили лише 18 осіб, серед них – Давид.

Військовополонені. Непосильна каторга

До початку 1945 року до різного типу таборів потрапили близько трьох мільйонів червоноармійців. Половина з них не вижила через нелюдські умови утримання та непосильну працю.

Червоноармійці в німецькому таборі для військовополонених.

«Серед колишніх червоноармійців у концтаборах Бухенвальд і Маутгаузен, де було найбільше військовополонених, за обрахунками дослідників, щонайменше третини українців стали кістяком підпільної системи спротиву. Саме вони піднімали повстання, влаштовували втечі, зустрічали війська союзників», – наголосила дослідниця Олеся Ісаюк.

Концтабір Маутгаузен, що у горах Австрії, розрісся тоді на 50 таборів по всій території. Рабів використовували на гранітних каменоломнях. Каторжна праця стала утіленням концепції «знищення через працю».

Генерал-майор Червоної армії Семен Ткаченко потрапив у «котел» у 1941-му, спочатку поранений командир втік з полону, але згодом був таки схоплений і входив до генералів-бранців офлагу. На співпрацю з нацистами не пішов, хоча різко критикував Сталіна.

«Тяжкі непосильні роботи на каменярні (12 годин на день), голод, побиття, цькування собаками, шибениці, розстріли, люди не витримували й ішли на дріт, щоб есесівці вбили з вежі, вішалися на своїх ременях, божеволіли, живцем падали мертвими. Незважаючи на ці моторошні умови, Семен Акимович завжди залишався бадьорою й чесною людиною», – згадував його товариш.

Генерал-майор Ткаченко очолював таємний комітет. У Заксенхаузені приєднався до змовників, які готували повстання, але загинув у бою.

Карався у німецьких таборах і Нурі Халілов – кримський татарин, який згодом святкував перемогу над нацизмом вже за радянським дротом. Сталін «віддячив» йому, як і 200 тисячам його земляків, майже півстоліттям депортації. Мама і сестра Нурі померли у депортації.

У Бухенвальд потрапив морпіх із Вінниці Михайло Бацула, який обороняв Севастополь. У боях на Сапун-горі він отримав 10 поранень, з них три важкі. Незламний Бацула взявся організовувати рух опору. Після «маршу смерті» до Дахау група в’язнів змогла втекти. Михайло також вирвався.

Остарбайтери.  Смертельна «повинність»

Від 1,7 мільйона до 2,4 мільйона молодих українців спіткала доля примусових робіт у Німеччині – з них після війни репатріювались, повернулися на Батьківщину близько мільйона. За найменші провини – побиття, за втечу – концтабір, умови – проживання в ізоляції.

Іван Маймур із Дніпропетровщини після 3 років у Дахау у свої 20-ть важив 45 кілограмів. Івана підлітком забрали на примусові роботи. У табір він потрапив після втечі з військового заводу. Після визволення він ще рік провів у радянському фільтраційному таборі на Соловках, а тоді поїхав відбудовувати металургійний завод у Дніпродзержинську. Донька Івана розповіла, що батько вивів собі страшне татуювання-номер із руки.

«Кожному своє» – таким був надпис на брамі концтабору Бухенвальд. Табір мав 174 філії. Із 266 тисяч в’язнів 56 тисяч загинули. За свідченнями, у таборі псевдомедичним дослідам піддали 729 осіб, з яких 154 померли. Дата звільнення в’язнів, 11 квітня 1945 року, відзначається тепер як Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів.

Перекличка перед початком робочого дня у концтаборі Бухенвальд.

Концтабір Бухенвальд пережив Володимир Галяпа, який тікав із робітничого табору. Він працював на заводі військового спорядження ДАВ. Був активним діячем опору. Після повстання і визволення повернувся до Києва. У цей же табір потрапив Олександр Бичок, який працював у столярній майстерні заводу ДАВ, брав активну участь у табірному підпіллі та повстанні в’язнів 11 квітня.

Читайте також: «Історія з Іваном Хомою». Про створення ОУН, яка запропонувала українцям бути творцями історії, а не її жертвами

Пережив Аушвіц і ще три концтабори харків’янин Ігор Маліцький. Він переховував із матір’ю знайомих євреїв, а тоді, відчувши небезпеку, тікав пішки на Кіровоградщину. Звідти його і вивезли на примусові роботи. Ігор згадує, як в Аушвіці із 400 щойно прибулих чоловік у карантинному блоці в живих лишилось лише 200. Сьогодні професор Ігор Маліцький є автором понад ста наукових праць, більше 60 посібників, 15 авторських свідоцтв і патентів у галузі машинобудування, і ще одним доказом тріумфу людського духу навіть у табірному пеклі.

На одному зі стендів виставки можна прочитати цитату австрійського психотерапевта, філософа, в’язня Аушвіца Віктора Франкла і зрозуміти, що символізує «Тріумф людини» у назві виставки.

«Ми, колишні мешканці концентраційних таборів, пам’ятаємо людей, які ходили між бараками, заспокоюючи інших, віддаючи останній шматок хліба. Нехай їх було лише декілька, але їхня поведінка – незаперечний доказ, що людину можна позбавити всього, крім єдиного: останньої людської свободи – обирати власне ставлення до будь-яких наявних обставин, обирати власний шлях».

Читайте також: Пам’яті жертв Голокосту: як у Жовкві рятували євреїв під час Другої світової війни

Зазначимо, що авторами проєкту «Тріумф людини. Мешканці України у нацистських концтаборах» є Володимир Бірчак, Ігор Бігун та Олеся Ісаюк. До створення виставки долучилися Український інститут національної пам’яті, Центр досліджень визвольного руху, Національний музей історії України у  Другій Світовій війні, Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького», Галузевий державний архів СБУ, Національний літературно-меморіальний музей Івана Франка та ряд інших інституцій.

Підготувала Христина ГОГОЛЬ

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Дудар Оксана
Шеф-редактор ІА Дивись.info. За освітою філолог, за покликанням журналіст. Життєве кредо – журналіст завжди повинен ставати на бік слабких і скривджених. Улюблена робота – їхати у відрядження.