Дорога додому: сьогодні річниця перепоховання Стуса

Василь Стус помер уночі 4 вересня 1985 року. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком ймовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.

Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних.

Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.

Поховали його на табірному цвинтарі у селі Борисово Чусовського району Пермської області.

А вже у листопаді 1989 року, завдяки клопотанням рідних і однодумців, серед яких були син Стуса Дмитро, син Тихого Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан (представляв інтереси матері Литвина), разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, поета перепоховали.

Їх прах привезли літаком із Уралу 18 листопада, о 20.30, в аеропорт «Бориспіль». Там зі свічками й корогвами чекали близько 300 людей. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви на Куренівці, де зранку 19-го покійних відспівали.

«Приблизно 30 тисяч людей вийшло на вулиці Києва, − згадував колишній товариш Стуса Василь Овсієнко. − Як ішли Володимирською повз будівлю КДБ, то боялися, щоби не було провокацій. Але це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори, де нас не лупили древками й кийками».

Труни спочатку повезли на Софіївську площу, потім – до пам’ятника Тарасові Шевченку. А звідти вже несли на руках до Байкового кладовища. Рух у центрі міста зупинився. Люди стояли зі свічками вздовж Володимирської вулиці. На мітингу виступили В’ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська.

На могилах установили однакові дубові хрести. У березні 1990-го їх підпалили. Винних не знайшли. 1993 року встановили три козацькі хрести із сірого пісковику.

Як цитує одного з організаторів перепоховання «Історична правда», першою близько 19-ої години вийняли Стусову домовину: «Зняли віко. Тіло не накрите. Усе чорне: обличчя, зеківський одяг, подушка під головою, стружки в домовині. Тіло всохло, носовий хрящ запав, але нема сумніву, що це Стус.

Треба зауважити, що ми мали такі сумніви. Дмитро глянув і сказав: «Це тато». Стягнув шапочку з голови, закрив нею своє обличчя і скрушно відвернувся.

Ефект чорноти підсилює темрява та штучне освітлення. Голова повернута трохи вліво.

Як перекласти тіло в цинкову домовину? Зламали бокову стінку з думкою пересунути його. Пробуємо, але бачимо, що тіло розламається. Тоді накриваємо його міцною тканиною, щільно притискуємо і перекидаємо домовину. Кладемо тіло на дошки, накриваємо другим шматком тканини зі спини, беремо щільно руками обидва шматки і, як у мішку, кладемо вже в цинкову домовину. Працюємо в ґумових рукавичках і марлевих пов'язках.

Якогось особливого запаху не чути, тільки ніби цвіль.

Памיятаючи версію про можливе вбивство В. Стуса нарами по голові, я придивився, але не запримітив на ній ніяких пошкоджень. А Шовкошитний пізніше сказав, що бачив такі пошкодження. Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам було не до огляду.

Я не схильний до містифікацій, але учасник ексґумації поет Юрій Бєліков перед тим показував знімок Стуса екстрасенсу. Той сказав: «Цей чоловік убитий ударом по голові».

Поклали під голову «пропускну» від церкви, хрестик, покрили тіло покривалом, поставили коло рук незапалені свічки, помолилися, попрощалися і закрили домовину віком».

Перепохованню Василя Стуса присвячена третя частина фільму Станіслава Чернілевського «Просвітлої дороги свічка чорна».

Василь Стус − український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Відстоював вільний розвиток української культури. Творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою. Двічі арештований та ув’язнений. Помер 4 вересня 1985 року в таборі біля села Кучино Пермської області.

Юрій Литвин − український поет, письменник, журналіст і правозахисник. Заарештований та звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у мордовських таборах для політв’язнів. Помер 5 вересня 1984 року в таборі біля села Кучино Пермської області.

Олекса Тихий − український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Був засуджений загалом на 22 роки – відсидів 14. Виступав на захист української мови. Помер в лікарні табору біля села Кучино Пермської області 6 травня 1984 року.

Нагадаємо, у травні 2019 року вийшла друком книга Кіпіані  «Справа Василя Стуса».

Вона на 90% складається з архівних документів. Думки автора побудовані на фактах, які містяться зокрема в фактологічній частині книги.

У серпні 2019 року Віктор Медведчук подав позов до суду, яким вимагав заборонити розповсюдження книги.

Читайте також: У суді заборонили розповсюдження книги «Справа Василя Стуса»: що далі

Зауважимо, Медведчук був державним захисником українського поета Василя Стуса. Його часто звинувачують у порушенні норм адвокатської етики під час цього процесу. Сам він своєї провини не визнає.

Читайте також: Стус, якого хочуть заборонити: у Львові презентували нову книгу про поета

19 жовтня Дарницький районний суд Києва зобов’язав автора книги «Справа Василя Стуса» Вахтанга Кіпіані та видавництво «Віват» видалити з твору інформацію про голову політради партії «ОПЗЖ» Віктора Медведчука та заборонити розповсюдження друкованого тиражу до усунення порушення немайнових прав Медведчука.