Дізнатися стать, вік, причину смерті, ким була людина, як жила, від яких недуг страждала, можна з кісток через сотні років і навіть відтворити зовнішність князя чи красуні-шляхтички. А читають ці таємні знаки на скелетах антропологи.

ІА Дивись.info поспілкувалася антропологинею  Ольгою Мінейко, яка до того ж єдиною у Західній Україні палеопатологинею.

Коли бракує людини

– Як Ви прийшли в антропологію і що саме Ви вивчаєте?

– Антропологія – це наука про людину, її життєдіяльність. Але мій шлях в антропологію був досить довгим. Скажімо так, я ніколи не мріяла про те, щоби стати антропологом. Та й загалом не уявляю, як про це можна мріяти? Тому що професія досить таки специфічна. Свого часу, коли навчалася в школі, мені більше подобалися природничі науки. Мріяла стати мікробіологом-вірусологом. Але я розуміла, що ця галузь в Україні майже не розвивається. Так чи інакше доведеться навчатися десь за кордоном, і така перспектива мене не надто тішила. Згодом, оскільки у мене були певні творчі нахили, мене готували більше як гуманітарія. І я покірно йшла тим шляхом доти, доки не закінчила школу. Тоді вирішила все-таки трохи змінити напрям майбутньої професії: хотіла стати або політологом, або журналістом-міжнародником і їздити десь гарячими точками та знімати цікаві репортажі. Вчилася я добре, вступала сама, без репетиторів і дуже боялася помилитися. У той час вступ відбувався зовсім інакше, ніж сьогодні. Це були тільки вступні іспити, без ЗНО, які відбувалися день за днем. Я обрала три напрямки. Коли прийшла за результатами, які вивішували у подвір’ї географічного факультету ЛНУ, було дуже багато абітурієнтів і батьків, і я не знайшла себе у списках. Вирішила, що не вступила на журналістику, а наступного дня відбувалися іспити на історичний факультет, де я навмання обрала спеціалізацію «археологія». Коли ж мені довелося змінювати оригінали документів, які я вже здала на журналістику, і переносити їх на історичний факультет, то дізналася, що вступила на обидва факультети. Батьки пропонували мені таки залишитися на журналістиці, але часу залишалося обмаль, тому обрала все ж таки археологію.

– Тобто це вийшло трохи випадково?

– Так, це була абсолютна випадковість. Навчатися мені було дуже цікаво, бо про археологію я абсолютно нічого не знала. Не скажу, що все легко давалося. Але на першому курсі досить непогано склала іспити, і мені запропонували взяти участь у міжнародній студентській конференції. Йшла я туди неохоче. Тодішній директор Інституту археології ЛНУ Михайло Андрійович Филипчук запропонував представити його матеріали на цій конференції. Спитав, який період мене найбільше цікавить. У той час мені найбільше подобалась семантика християнських храмів, сакральних споруд. Таких матеріалів у нього не було, але він дав мені найближчу тему – поховальний обряд. Видав мені купу археологічних звітів, які, чесно кажучи, вдома боялася розкрити, бо всюди були скелети, поховання. Мене це страшенно лякало. На початках, коли я ознайомлювалася з матеріалом, то в кімнаті, обов’язково, мав знаходитися хтось з родичів. Але згодом звикла і коли почала більше зацікавлюватися та вникати в інформацію, подану у звітах, то мені бракувало людини. Тобто за усіма цими артефактами, даними, ми могли дізнатися про житла, господарство, вірування, побут людей, чим вони займалися, навіть які глечики використовували та як їх випалювали, але самої людини, як вона виглядала, чим займалася, як вона проживала своє життя, не було. Тоді я почала дізнаватися, як можна отримати таку інформацію.

Я писала про поховальний обряд і мені треба було ознайомитися з джерельною базою. У той час до Львова мала навідатися відома антропологиня Олександра Деонізіївна Козак. Вона працювала у Києві, навчалася у Німеччині упродовж 12 років. Вона вважалася гуру антропології, зокрема палеопатології. Коли почала знайомитися з її статтями, щоби мати тему для розмови, тоді я почала більше зацікавлюватися. Але сталося так, що вона не змогла приїхати, а у Львові жодного іншого спеціаліста з антропології на той час не було. І мені довелося їхати у Київ. Зустріч мала тривати кілька хвилин, а тим часом вона затягнулася на понад чотири години. Розмова мене дуже захопила. І я тоді вперто, будучи лише на першому курсі, вирішила, що хочу спробувати себе у цій галузі. Тому що це було саме те, чого мені бракувало, скажімо, в археології. Навчатися довелося досить довгий період. Оскільки у Львові спеціалістів не було, медицину, антропологію, всю основну базу вивчала дистанційно сама. А 2008 року, з 3 курсу, почала більш-менш самостійно опрацьовувати якісь матеріали. Мені навіть починали довіряти перші мої скелети.

– Тобто Ви єдиний антрополог у Західній Україні?

– Майже, радше я єдиний палеопатолог у Західній Україні. Антропологія дуже широка галузь, яка має свої спеціалізації. Хтось займається окремими періодами, хтось етнічною антропологією, одонтологією, а моя спеціалізація – палеопатологія, тобто наука, яка вивчає хвороби давніх людей. На основі ознак, які ми знаходимо на кістках, намагаємося реконструювати саме життя людини. Іноді вдається це встановити від народження і до самої смерті, а також визначити причини смерті людей. Хоча це, знову ж таки, залежить від збереженості матеріалу, від його повноти і багатьох інших аспектів. Також у Львові нещодавно почав працювати доктор історичних наук Сергій Петрович Сегеда. Але тоді, коли я починала навчатися, не було нікого. Навіть побутував такий жарт, що у Львові антропологи з’являються кожні 30 років і так само безслідно зникають.

– А чому такий жарт виник?

– Тому що завжди з’являються студенти, які зацікавлюються антропологією. На жаль, зацікавлення вистачає на написання курсової роботи і немає практики, а без практики неможливо зрозуміти, навіщо ці знання. Коли починаєш практично працювати з кістками, з’являється уявлення і бажання просуватися далі. А якщо це лише теорія, то в теорії дуже легко загубитися. Отже, у Львові не було нікого і навіть не було серій, придатних для навчання. Окремі поховання зберігалися, наприклад, в Історичному музеї, інші – в Інституті українознавства, але мені їх довіряли неохоче, тому що не знали, як я працюю і чи залишуся в цій галузі, чи ні.

Кісточка до кісточки

– То ж коли відбулася Ваша перша антропологічна експедиція?

– Перша антропологічна експедиція відбулася на третьому курсі 2008 року, а 2009 року до мене вже почали звертатися самі археологи і запрошувати в свої експедиції, проводити дослідження. Звичайно, це були нетривалі виїзди, доводилося опрацьовувати буквально кілька скелетів. Зараз я працюю з більш масштабними серіями. У той час мені і того було досить. Тоді в багатьох археологів не було уявлення, як саме потрібно відбирати антропологічний матеріал, як з ним працювати, побутувала думка, що достатньо відібрати лише черепи з поховань або частину скелету, дуже часто губилися маленькі кісточки – як-то хребці, ребра, пальці. А антропологам, щоби повністю реконструювати життя людини чи встановити якусь хворобу, може саме забракнути пальця чи фрагментику, якого могли недогледіти. Тому, я вважаю, антрополог повинен бути в складі археологічної експедиції з самого початку так, як це прийнято , скажімо, в Європі.

– Яке найбільш масове поховання доводилося досліджувати?

– Моя спеціалізація не лише палеопатологія, але й воєнна антропологія (чи «антропологія полів битв»), тому переважно я вивчаю масові поховання. Таких спеціалістів в Україні обмаль. Наймасовіше поховання – це поле Берестецької битви (1651 р.). Воно було вивчене найкраще, оскільки цими дослідженнями я займалася близько 10 років. Основною проблемою цих досліджень було те, що останки, виявлені ще 70-90-их роках, були вторинно змішані в експозиції самого музею. Тобто ідентифікувати окремі скелети людей було майже неможливо, а їх було близько 150 осіб. Кістяки були в різному стані збереження. Йдеться про людей, які не були захоронені в окремій могилі, їхні останки знаходилися безпосередньо на полі битви і були законсервовані природними умовами. Взагалі виявлення цього масового поховання було випадковим. У 70-их роках виникла потреба у меліорації ділянки між селами Пляшева та Острів Радивилівського району Рівненської області, і власне тоді почали знаходити окремі кістки. Запросили одного з найкращих археологів того часу Ігоря Кириловича Свєшнікова. Він почав дослідження, в ході яких і було виявлено це масове поховання. Воно налічувало близько 90 поховань. Решту серії становлять поховання, які були віднайдені ще на початку ХХ століття відомим істориком Іваном Каманіним. Це, власне, захоронення, які знаходилися у братських могилах в урочищі Монастирщина. Дуже важко було їх розрізнити між собою, бо останки, які знаходилися у кількох братських могилах, збирали у різний період. Тобто це не були захоронення, здійснені одразу після самої битви, а за деякий час. Вони мали різний ступінь збереженості. Крім того, неправильне зберігання в складі музейної експозиції призвело до пошкодження антропологічного матеріалу, що ускладнило ідентифікацію цих осіб.

Також я мала невеликий досвід роботи з працівниками Меморіально-пошукового центру «Доля», але це поховання, які стосуються ХХ століття – жертви масових репресій, політичні в’язні, жертви Першої та Другої світових воєн. Одним із наймасштабніших було поховання, віднайдене у Дрогобичі, поблизу в’язниці на вулиці Стрийській. Колись там був колгоспний сад, у якому й відбулися масові розстріли ув’язнених. Ще у 90-их роках було виявлене масове поховання, яке можна датувати 1941 роком. Натомість у 2019 році нам вдалося виявити близько 20 різних братських могил, у яких знаходилося від 1 до 10 осіб, ці поховання здійснювались не одномоментно, а в період 1939 -1950 рр. Всі останки були у різному стані збереження, тобто їх ховали відразу після розстрілів і за деякий період, часом навіть через декілька місяців після смерті. Іноді дослідження ускладнювалося тим, що  всі останки були пересипані якоюсь речовиною, щоби нейтралізувати вплив гнильних речовин, а крім того, щоби, власне, знищити самі сліди цих злочинів. І в той час вдалося виявити 78 останків, при чому палеопатологія дозволяє встановити не лише кількість осіб, їхню стать, але й простежити певні особливості їхньої життєдіяльності, зокрема встановити професійну приналежність, соціальний стан. Що стосується Дрогобича, то більшість загиблих – місцеве населення. Це не були військові чи повстанці. У складі цього масового захоронення вдалося чітко виділити не більше 8 осіб, які могли займатися професійно військовою діяльністю і бути причетними до повстанського руху.

– А за якими ознаками визначається, що людина була військовим?

– Річ у тім, що є дуже багато різноманітних методик. В антропології є класичні методики визначення віку, статі, етнічної краніології тощо. Але матеріали з масових поховань зазвичай дуже сильно поруйновані, зокрема й тому, що під час розстрілу зазвичай стріляли у голову, і черепи деформовані та не піддаються реставрації. Ми не можемо залучати ці методи при їхньому вивченні. Натомість професійну приналежність ми визначаємо на основі дослідження маркерів окупаційного стресу, які розташовуються на кістках посткраніального скелета. Ці методики розроблені у Франції, США, Німеччині, Італії, і там широко застосовуються.  Вже у нас, на базі відділу біоархеології Інституту археології НАНУ, розробки були адаптовані до наших матеріалів. Тобто ми вибрали основну частину тих ознак, які найчастіше зустрічаються у нас. Зокрема, ми фіксуємо м’язовий рельєф. Це дозволяє на основі даних спортивної медицини уявити, як людина рухалася, на які групи м’язів припадали найбільші навантаження. Окрім того, ми враховуємо різні прижиттєві травми. Це можуть бути побутові травми чи травми військового характеру, при цьому вони різняться за локалізацією, своєю формою, ступенем загоєння тощо. Все це у сукупності дозволяє побачити, чим людина займалася: чи вона професійно займалася військовою справою, чи щойно прийшла в армію. Ось я вже говорила про Берестечко, там переважно загинуло місцеве населення під час битви, принаймні у тій невеликій вибірці, яку ми маємо. Вона репрезентована як чоловіками, так і жінками, хоча раніше вважалося, що жінки не брали участь у битвах. Тобто ці жінки справді не брали участь у битві (у нас є близько 40 жіночих скелетів) – вони прийшли з найближчого села Острів, та переховувалися у козацькому таборі. У цих жінок не виялено жодних ознак військової діяльності. Натомість у деяких чоловіків вдалося простежити такі ознаки. Це, зокрема, травми м’язових кріплень (т.зв. ентезисів), що пов’язані зі зміною професійної діяльності. Ми можемо сказати, що ці козаки, які залишилися обороняти відступаючих, були нещодавно набрані до війська, і їхні м’язи не були настільки розвинуті, як в тих людей, які займалися цим професійно. Також в них зафіксовано велику кількість перімортальних травм, які були завдані в останньому бою, в окремих випадках вдалося реконструювати окремі епізоди індивідуальних сутичок, простежити черговість отриманих поранень та встановити, яка з них стала летальною.

Загалом, є певна сукупність травм, яка найчастіше зустрічається, наприклад, у вершників, лучників тощо. Накладаючи усі ці ознаки на скелет, ми можемо побачити чи це професійний воїн, чи ні або, можливо, людина все життя займалася якоюсь іншою діяльністю, чи змінила її перед тим, як вступити до війська.

– До речі, як вдалося перебороти страх перед кісками?

– Скажімо, так – перемогла цікавість. Тому що я знаходила якісь ознаки, які не могла пояснити. Доводилося відкривати літературу, переглядати анатомію, шукати, як називається та чи інша ознака або кісточка. Найважче мені було працювати з дітьми (дитячі кісточки складаються з багатьох дрібних фрагментів) і з похованнями ХХ століття, тому що минув ще досить таки невеликий період після їхнього захоронення. І з таким матеріалом загалом морально працювати досить важко. Переборювати себе доводилося постійно. І мені здається, що мені це вдавалося. Тому що я акцентувала увагу на ознаках, а не на людях. Звичайно, коли ми відкриваємо якийсь скелет і бачимо, що людина страждала на якусь хворобу чи патологію, то можемо собі уявити не тільки симптоми, але як й вона почувалася, як страждала від хвороби, який період часу, як це позначалося на її житті, емоційному стані. Якщо заглиблюватися у ці деталі, то, звичайно, працювати досить важко. Часом доводилося просто себе переборювати.

У криптах Комарно

– Торік Ви брали участь у дослідженнях крипт у Комарно. Що вдалося там виявити?

– Такі дослідження є дуже цікавими. Тому що коли відкривають якийсь християнський могильник, у ньому зазвичай немає настільки добре датованого матеріалу. Що стосується Комарно, то ми точно знаємо, що ці крипти функціонували близько 120 років. Тобто ми знаємо, що ці люди жили у  XVII- XVIІI столітті, тут маємо дуже чітку прив’язку для певного періоду. Окрім того, цікавими є такі дослідження, тому що у криптах переважно ховали представників вищого духовенства та міську знать – шляхту. Це фактично були люди, які на той час вершили історію цього міста. Власне у ході тих досліджень нам вдалося встановити, що не всі поховання були здійснені у цій крипті. Найімовірніше, більшість останків потрапили туди під час такого собі прибирання іншої крипти (можливо, це було здійснено в останній чверті XVIII ст., після заборони австрійською владою ховати померлих в межах міських кладовищ). Тим не менше захоронення ми можемо датувати певним періодом. Окрім того, першопочатковим завданням для нас було встановити кількість осіб, які там були поховані. Так ось, згідно з результатами наших досліджень, було поховано у цій крипті понад 80 осіб, половину становили дитячі скелети. Це дуже цікаво, бо під час вивчення звичайних могильників нам дуже рідко вдається зафіксувати дитячі поховання, адже там дуже крихітні кісточки. А якщо такий могильник ще й багатошаровий, то зазвичай дитячі поховання будуть майже вщент зруйновані. Тут велика кількість дітей, і вдалося встановити їхній вік. Більшість дітей померли у віці до трьох років внаслідок ускладнень рутинних інфекційних захворювань. На їхніх кістках читаються ознаки риніту, менінгіту, отитів, цинги, а також різновиду туберкульозу. Адже в доантибіотикову добу туберкульоз був смертельним захворюванням. Окрім того, така кількість померлих дітей пояснюється ще й раннім відлученням їх від грудного годування, внаслідок чого різко знижується імунітет. Досить дивно, але ми не виявили жодного скелету підлітка. Тобто ми можемо з певністю сказати, що якщо дитина доживала до 7 років, то її життя складалося добре. Щодо дорослих, то 35 осіб – це чоловіки, трохи менше – жінки, які померли у різному віці, але більшість – до 35 років. Можу сказати, що ті процеси старіння, які ми спостерігаємо на кістках, вказують на те, що жінки дуже часто народжували, що позначалося на їхньому здоров’ї, а також часто помирали під час пологів. Зокрема, нам вдалося виявити 8 скелетів новонароджених дітей, які померли або внаслідок ускладнених пологів, або невдовзі після них. Що стосується жінок, то вони досить грацильні, тому нам не вдалося простежити ознак певного професійного напрямку чи важкої фізичної діяльності. Натомість серед чоловіків вдалося виявити скелети тих, хто займався військовою діяльністю. Ми знаємо, що XVII-XVIII століття – це час масштабних битв, які відбувались і на території України, в цей час змінюється саме озброєння. Можна припустити, що кілька чоловіків, у яких було виявлено приблизно по 4-6 загоєних травм, завданих різними типами зброї, могли, власне, брати участь у таких воєнних конфліктах. Цікаво те, що це останки, які належали шляхті, то, очевидно, що ці травми, найімовірніше, були завдані козаками.

Читайте також: Через археологію у Середньовіччя: що знайшли дослідники у криптах костелу в Комарно (фото)

– Ви дослідили лише одну крипту?

– Так. Цього року ми плануємо розкривати ще одну. Не знаємо, наскільки нам це вдасться, але, сподіваюся, ми зможемо отримати ще більше цікавої інформації.

– Як до антропологічних досліджень ставилося місцеве населення?

– В цілому коли починаються антропологічні дослідження, це викликає чималий резонанс у будь-якому населеному пункті. І чим далі від адміністративних центрів, тим важче знайти спільну мову з місцевим населенням. Звичайно, що люди цього бояться, і це нормально. Ми повинні боятися померлих. У Європі з подібним я не стикалася. Місцеве населення ставиться до подібних досліджень з розумінням, бо вони отримають інформацію про своїх предків.

Дослідження, які ніколи не приняються

– Чи залежить робота антрополога від сезонності?

– Антрополог може працювати увесь рік. Але коли ми, наприклад, працюємо з похованнями ХХ століття, то намагаємося обстежити останки у польових умовах. Тому що у Львові досі немає обладнаного приміщення для проведення антропологічних досліджень. У нас немає жодної лабораторії і не кожне приміщення можна для цього використати, адже якщо там хтось п’є каву, то йому не дуже буде приємно знаходитися поруч з великою кількістю людських останків. Тому ми намагаємося працювати у полі. Якщо це невеликі серії чи одиничні поховання, то, звичайно, вдається домовлятися з археологами чи якимось музейними установами, щоби вони зберігали у себе, а вже у них на базі їх вивчати. Крім того, антропологічні дослідження ніколи не завершуються. У нас немає фінальної точки, коли можна сказати, що ми зробили абсолютно все. Тому що ми починаємо з виявлення, фіксації, встановлення статі, віку, згодом починаємо більш детально вивчати патології, хвороби, професійні маркери. Потім виявляється, що нам потрібно відібрати проби для якихось додаткових аналізів, зокрема ДНК, ізотопного аналізу. Інколи буває, що останки вже перепоховані, але з’являється якийсь проєкт, і є можливість повернутися до них. Тоді частину інформації ми намагаємося відновити за своїми нотатками, але це не завжди вдається. Саме так склалося при вивченні ознак окупаційного стресу. Спочатку ми фіксували якусь невелику кількість ознак, згодом методика розширилися. Були ознаки, які ми не могли пояснити і ми їх занотовували. Пишучи звіт, намагаюся нотувати все, навіть те, чого не розумію. А через кілька років це вдається зробити завдяки детальним нотаткам.

– З якою метою здійснюється аналіз ДНК?

– Річ у тім, проблема використання даних ДНК полягає у тому, що в Україні немає жодної лабораторії, яка б могла якісно робити аналіз з кісткових решток. Тому ми змушені ці аналізи відбирати і відсилати в Європу, натомість у європейських лабораторіях не вистачає порівняльної бази. Оскільки у них є своя порівняльна база з їхніх територій, натомість українські території – це біля пляма. Крім того, нам вдавалося встановлювати генетичну спорідненість між померлими, а між померлим і живим – наразі ні. Десь 2015 року нам пропонували взяти участь у європейському проєкті, за яким начебто мали фінансувати створення двох генетичних лабораторій, водночас треба було знайти двох антропологів та генетиків, які б працювали з останками людей, які загинули на сході України. На жаль, спеціалістів, які б хотіли працювати з цими матеріалами, не знайшлося. Цей проєкт так нічим і не завершився. Загалом аналіз ДНК ми можемо використовувати як для підтвердження статі, віку, так і наявності певної хвороби, а також і для встановлення генетичної спорідненості. Оскільки у нас база невелика, ці аналізи коштовні. У нас майже немає окремих антропологічних проєктів. Антропологи завжди прив’язані до археологів і є частиною археологічних досліджень. А археологам не завжди вдається закласти в кошториси потребу на додаткові аналізи. Тому нам доводиться самим шукати додаткове фінансування, проєкти. І якщо нам вдається зробити якісний аналіз ДНК кількох проб з могильника чи якоїсь видатної особи – це вже великий результат.

 

– Скільки антропологічних експедицій у середньому відбувається протягом року?

– Ми знову ж таки залежні від роботи археологів. В сучасній українській антропології дуже мало дослідників, які цілеспрямовано вивчають поховальний обряд і навіть ті, що є, не завжди мають можливість зафіксувати могильники, локалізувати їх та обстежити. Тому ми залежимо від діяльності Рятівної археологічної служби, від інших археологів, які виявляють поховання. Буває рік, коли можна виявити кілька окремих поховань, їх обстежити. А був такий період, коли я брала участь у восьми чи дев’яти археологічних експедиціях як антрополог. Це було досить складно. Часом приїжджала додому і мала лише 20 хвилин, аби перепакувати речі і знову вирушити в дорогу. Ми цілком залежимо від результатів археологічних досліджень.

Один проти багатьох

– Яка експедиція Вам видалася найцікавішою?

– Найцікавіших експедицій як таких немає, тому що інколи я не хочу братися за якісь окремі поховання, коли потрібно написати звіти по сотнях поховань. А звертаються археологи, я знехотя погоджуюся, потім виявляється, що той один скелет був набагато цікавіший і повніший, ніж ціла серія, опрацьована до того. Ось зовсім нещодавно на площі Міцкевича під час археологічних досліджень, в одному з розкопів було знайдено не повністю збережене поховання, яке мені вдалося дослідити. Виявилося, що це чоловік віком 45-50 років, який був професійним лучником і його поховали біля оборонної споруди. В нього були такі зміни, які чітко свідчать про його діяльність, в тому числі велика кількість загоєних травм. Тобто ми можемо собі уявити, що ця людина могла неодноразово падати з валу. У нього були загоєні травми, завдані рубленими знаряддями – йому кидали сокиру у спину. Коли ми виявляємо такі поховання, найбільш цікавими для мене є ті випадки, коли вдається встановити, як людина жила, зробити остеобіографічну реконструкцію, побачити її спосіб життя. Ці моменти для мене є особливими. Я не акцентую на тому чи це сільський могильник, чи міський, чи це визначна особа, намагаюся підходити до всіх матеріалів з одною повнотою і однаковим зацікавленням.

Читайте також: Не я вибрала археологію, археологія вибрала мене, – Наталія Войцещук

– Які дослідження плануються нинішнього року?

– Кілька ексгумацій планується з Меморіально- пошуковим центром «Доля», а також презентувати віднайдені матеріали у вигляді виставки. Також продовжуємо вивчення крипт у Комарно. Плануємо більш масштабні проєкти, зокрема з польськими колегами, але, на жаль, в умовах карантину ми не певні, що нам вдасться їх здійснити.

У пошуках короля Данила

– Ви брали участь в експедиції, під час якої шукали фундаменти храму, де, ймовіно, був похований король Данило Галицький?

– З 2013 року в Холмі відбувався проєкт, метою якого було віднайдення та локалізація храму Різдва Пресвятої Богородиці, в якому, ймовірно, був похований король Данило і не лише він, а й його найближче оточення та родичі. І хоча насамперед йшлося про локалізацію храму, всі, звісно, сподівалися, що вдасться знайти поховання самого Данила Галицького. Ці дослідження проводилися у дуже цікавий спосіб – усередині церкви під час заміни підлоги робили невеличкі шурфи, де могли виявити фундаменти церкви, яка існувала на місці храму XVII століття. Наша наукова група переважно складалася з архітекторів. На початках антропологія була допоміжною частиною. 2013 року вдалося відкрити крипту і виявити кілька поховань у самій церкві. Цікавим було те, що деякі з цих поховань датувалися XIII століттям. Під час досліджень виявилося, що ці поховання належали чоловікам різного віку – від 18 до 55 років. Але в них чітко читалися професійні комплекси, тобто вони  були вершниками, один з них був лучником, кілька володіли рубленими знаряддями. Вони становили найближче оточення короля Данила. Це фактично була його свита.

2015 року вдалося закласти більший розкоп всередині церкви і натрапити на саркофаг. За своєю конструкцією він був дещо незвичний – з цегли і в ньому знаходилося поховання молодого чоловіка, віком приблизно 25-28 років. Були відібрані проби для радіовуглецевого аналізу, який показав, що поховання датується другою половиною ХІІІ століття. Тоді ми задумалися, хто міг бути похований у цьому саркофазі? Зазвичай таких молодих людей не ховали у храмі, до того ж – у саркофазі. І ми почали обстежувати найближче оточення короля Данила. Найімовірніше, ці останки належали його сину. Відомо, що один із його синів загинув у полоні в такому віці. У цього чоловіка також було виявлено низку загоєних і незагоєних ран. Зокрема це травми, які ми можемо пов’язувати із військовою діяльністю – травми плеча та коліна. А також були незагоєні переломи ребер та незагоєна гематома на лопатці, яку, очевидно, спричинив прямий удар у спину. Інших ознак, наприклад, хвороб чи генетичних ознак, які б вказували на приналежність цієї особи до роду Рюриковичів, ми, на жаль, не виявили. Нам здається, що з ймовірністю 90%, це поховання належало Романові Даниловичу. Відомо, що він помер близько 1260 року, незадовго до смерті потрапив у полон до литовців. Можливо, ось ті незагоєні травми були завдані йому у полоні.

– У чому складність ідентифікації таких осіб?

– Ми не завжди маємо скелети повної представленості, не завжди добре збережені кістки. І навіть коли ми їх отримуємо, потрібно знайти якісь такі особливості, які б вказували, що це саме та людина, і цей скелет не міг належати нікому іншому. Якщо це стосується Ярослава Мудрого чи Данила Галицького, то ми маємо якесь уявлення, як ці люди могли виглядати, як хворіли та як були травмовані. А ось про Романа Даниловича ми маємо дуже скупі історичні дані, тобто відомі його приблизний вік, приблизна дата смерті, у яких битвах він брав участь і де він міг травмуватися. Якихось описів, як саме він загинув, чим він хворів, у нас немає. І тому й результати приблизні.

Ще таким цікавим проєктом, у якому мені довелося брати участь, – була ідентифікація останків Адама Киселя – воєводи брацлавського і київського. Він походив з Низкиничів на Волині. Власне там після смерті і був похований 1653 року. Рід Киселів був досить відомим і брав досить активну участь в національно-визвольній війні XVII століття (Хмельниччина). І коли мені запропонували зайнятися ідентифікацією, я спочатку досить скептично до цього поставилася: поховання було здійснено у Свято-Успенському храмі села Низкиничі і воно неодноразово грабувалося. Не було чіткого уявлення, чи саме там похований Адам Кисіль. У крипті, яку мені довелося обстежити, знаходився підписаний саркофаг. Було достеменно відомо, що у цьому саркофазі знаходилися останки брата Адама Киселя Миколи, який на боці Польщі брав участь у національно-визвольній війні. Відомо, що він загинув у битві під Вінницею, яка відбулася у березні 1651 року , а обороною Вінницької фортеці займався Іван Богун. Саме тоді були у кризі прорубані ополонки, їх присипали сіном, і у такий спосіб потопити частину польської армії. В одну з таких ополонок потрапив брат Адама Киселя Микола. У той час поляки були настільки налякані, що не забирали тіл загиблих. Лише за кілька днів вдалося дістати рештки тіла Миколи Киселя. Виявилося, що з його скелету залишився лише череп і фрагмент ноги. Власне, маючи такі історичні дані, знаючи, що Адам Кисіль тривалий час хворів на подагру і в останні роки свого життя ледве пересувався, а в своїх мемуарах він писав, що йому важко вистояти усю Літургію, нам здалося, що це хороша нагода зайнятися ідентифікацією і є великі шанси це зробити.

Читайте також: Лопата для археолога – найперше знаряддя, – дослідниця Віра Гупало (інтерв’ю)

Коли ми розкрили саркофаг, то виявилося, що там знаходилися останки п’яти осіб. Таке буває досить часто. Навіть у тому ж Комарно, коли розкривали крипти, в одному з інсітних поховань, окрім основного скелета  молодої жінки, були ще кілька підпоховань, які здійснювалися згодом. Але якщо у Комарно переважно підпоховували дітей, що в даному випадку це були дорослі особи. Основним скелетом був скелет чоловіка 50-60 років без черепа. Як нам розповіли місцеві, череп зник після одного з пограбувань крипти. Куди він зник, ніхто не знає. Коли ж досліджували сам скелет, нам вдалося у нього простежити ознаки ураження подагрою. Ймовірно, що ці останки належали самому Адаму Киселю, але цікаво, що цей чоловік помер не від подагри, а внаслідок запалення кісткового мозку, так званого посттравматичного остеомієліту. Десь, очевидно, незадовго до смерті він, зістрибуючи з коня, зламав ліву ногу і перелом був складений неправильно, тому ускладнився запаленням кісткового мозку, внаслідок чого він і помер.

Власне у цьому саркофазі були фрагменти черепа, кістки ноги чоловіка трохи молодшого віку. Але ці дослідження були благодійними, тому не були закладені фінанси на додаткові аналізи. Можливо, у подальшому нам вдасться їх здійснити і довести приналежність скелета Адаму Киселю, а фрагменти, які знаходилися у похованні, можливо, належать Миколі Киселю.

Кіно і реальність

– Ви серіал «Кістки» бачили?

– Мені часто про нього говорять, та я жодної серії не бачила. Але підхід той самий – що в антропології, що у криміналістиці. Тобто ми намагаємося реконструювати життя людини, побачити її, іноді нам вдається зафіксувати якісь моменти, наприклад, хвороби, на які вона страждала, але їй було соромно зізнатися чи було не прийнято говорити про те, що болить зуб чи є гнійний кашель, численні виразки.

– Тобто Ви можете оцінити й рівень медицини тих часів?

– Так, він був дуже низький. Це стосується і хвороб доантибіотикової пори і незагоєних травм. В цілому життя у XVII-XVIII століттях було досить важким. Основним завданням було вижити. Саме проживання у малоопалюваних приміщеннях, антисанітарних умовах міст, низька гігієна впливали на тривалість життя та характер життя людини, його якість. І тому навіть коли ми маємо поховання якихось визначних осіб,представників вищих соціальних прошарків, то їхнє життя було абсолютно нелегким. Ті ж військові під час походів не мали можливості правильно харчуватися, займатися особистою гігієною  і отримувати бодай якусь медичну допомогу. Навіть якщо ця медицина і розвивалася, то лише в окремих випадках і не завжди правильно. Скажімо, в XVII-XVIII столітті сифіліс чи інші важкі захворювання часто лікували ртуттю, і пацієнт швидше помирав від отруєння важкими випарами, ніж від самої хвороби. Тобто недуги, з якими можна було жити десятки років, внаслідок лікування загострювалися і призводили до швидшої смерті.

Також дуже багато незагоєних травм з різноманітними ускладненнями фіксується, власне, у повстанців.  Тому що у них не було можливості звернутися до фахівців і часто-густо допомогу вони надавали самі собі. Власне велика кількість переломів, загоєних і незагоєних, може вказувати на те, що людина могла займатися військовою справою і брати участь у військових конфліктах, де не було можливості надати кваліфіковану медичну допомогу.

– Чи відрізняється робота антропологів в Україні і Європі?

– Українська антропологія, зокрема палеопатологія за своїм методичним рівнем не те, що не поступається європейській, іноді навіть випереджає, тому що ми не маємо відповідного технічного оснащення і методом диференційного аналізу, методом аналогій намагаємося розширити свою базу знань. Натомість в європейській антропології всі звикли, що є додаткові аналізи, і тому класичний антропологічний аналіз дедалі скорочується. Там акцентують увагу на меншій кількості ознак. Натомість в українській антропології бракує технічного забезпечення, у нас немає хороших лабораторій, можливості робити додаткові аналізи. Коли ми досліджуємо скелет чи дуже цікаву травму, яку раніше не зустрічали, чи ознаки якоїсь хвороби, то у нас навіть немає рентгену, щоб зробити рентгенограму і побачити, як ця кістка виглядає всередині, не кажучи вже про якісь ізотопні, мікроелементні дослідження тощо.  І звичайно, у нас немає лабораторії. Єдина, більш-менш оснащена лабораторія знаходиться в Інституті археології в Києві. У Львові такої лабораторії немає, і це дуже прикро. Тому що у міжвоєнний період у місті функціонував цілий Інститут антропології, який займався досить масштабними дослідженнями. На початку війни інститутські фонди частково було перевезено до Польщі, і сьогодні деякі зразки зберігаються у фондах Краківського та Вроцлавського університетів. Тепер усі дивуються, чому ця тяглість перервалася. Мені дуже часто пропонують працювати і за кордоном, і у Києві. Натомість я б хотіла залишитися у Львові. Антропологію потрібно розвивати, адже чим менше проводиться подібних досліджень, тим більше люди бояться таких речей, бояться контактувати з антропологами, бояться, що хвороби якісь передаються. Сподіваюся, що з’являтиметься  більше антропологів, бо сьогодні в Україні їх є усього 9, а матеріалів виявляють значно більше. Нам часто доводиться червоніти перед археологами, бо ми не встигаємо опрацювати увесь виявлений матеріал у зазначені терміни.

– Ви згадали, що люди бояться, що можуть передаватися захворювання. На території України є чимало чумних чи холерних поховань…

– Так. Вони є практично у кожному місті. Тому що ці пошесті були дуже масштабні. Кількість загиблих була така велика, що їх не встигали ховати, тому ховали переважно у братських могилах. Мушу сказати, що більшість з них, практично 99%, позначалися на картах для того, щоб не потрапити на них у майбутньому і не розкрити. Але є відомі випадки, коли досліджували такі поховання. Наприклад, у Великій Британії. Станом на сьогодні вони не становлять небезпеки. Більшу небезпеку становлять крипти і закриті комплекси, які не провітрювалися. Вони небезпечні не тому, що там поховані люди, які хворіли сифілісом, туберкульозом чи іншими інфекційними хворобами, а тому, що на стінах крипт і на самих останках могли розвиватися грибки. Коли такий грибок потрапляє в організм людини, він починає дуже активно адаптовуватися до нього, і це захворювання важко лікується та не завжди можна вчасно його виявити. Тому я не раджу людям навіть потикатися у крипти чи спускатися туди під час досліджень. У Європі перед тим, як зайти до крипти, спочатку відбираються різні бактеріологічні проби. В Україні це робиться трохи інакше – крипту відкривають і залишають її відкритою на певний час.

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Дудар Оксана
Шеф-редактор ІА Дивись.info. За освітою філолог, за покликанням журналіст. Життєве кредо – журналіст завжди повинен ставати на бік слабких і скривджених. Улюблена робота – їхати у відрядження.