дивись.info

Один із перших українських модерністів: Стефаник, про якого не розповідали у школі

Один із перших українських модерністів: Стефаник, про якого не розповідали у школі
Сьогодні 150-річчя з дня народження письменника Василя Стефаника

Сьогодні, 14 травня, в Україні відзначають 150-літній ювілей українського новеліста родом з Прикарпаття Василя Стефаника.

Його життя було насиченим різноманітними подіями та викликами, однак письменник досягнув того, аби його визнали на світовому рівні. Тож ким був Стефаник, якого впізнають за новелами про знедолених селян, розповідаємо у матеріалі ІА Дивись.info.

Майбутній письменник виріс у заможній селянській родині у селі Русів на Прикарпатті. Хоч батьки і не шкодували коштів на начання та розвиток сина, хлопчик зазнавав у школі знущань і принижень, зокрема через низький зріст. Так він навчався у багатьох освітніх закладах – то в Снятині, то в Коломиї, то у Дрогобичі.

У 17 років він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Ольгою. Його виганяють через два роки із Коломийської гімназії, де він навчався, нібито за політичні погляди. Перед двадцятиріччям він знайомиться із Іваном Франком у Дрогобичі, потім вступає до Ягеллонського унверситету в Кракові на медичний факультет.

У 23 роки чоловік одружується на Ользі Гаморак, у них народжуються сини, а подружжя проживає у селі Стецеві на Прикарпатті. Утім, їхньому сімейному щастю не судилось бути довгим: дружина помирає через 10 років.

Стефаник був переконаний у тому, що більшовицько-сталінський тоталітарний режим є ворожим народові. В одній із останніх поїздок до Львова з сином Киролом його приймав консул, який поскаржився, мовляв, польські газети поширюють інформацію про голод в Україні, та просив його написати спростування, однак письменник відмовився, бо на той момент у його помешканні ночувало двоє біженців – вони розповіли йому розповіли, що дійсно в Україні зарз страшенний голод. Консул розгнівався і позбавив Стефаника пенсії.

Довідавшись, що уряд УРСР позбавив митця пенсії, митрополит Андрей Шептицький призначив йому таку ж пенсію. Стефаник попросив касира, щоби той видав йому усю суму дрібними монетами. З великою торбою копійок письменник прийшов і роздав всю свою пенсію, до єдиного гроша, бідним і просив помолитися за упокій душ жертв голодомору в Україні 1933 року.

«Стефаник, якого ми звикли осмислювати у певних, готових образах, Стефаник, який постійно тільки й думає, як погано живеться селянинові, і який вистражданий його побут та життя. Тобто тягнеться ця ліня, започаткована ще Шевченком про те, що письменники стають великими тоді, коли починають думати про біди народу. Абсолютно українофільська річ, яка мала би бути просто повісткою дня певного часу в якомусь обмеженому часі, але ця мода вийшла за межі, і кожен письменник XIX століття та початку ХХ мірявся цим — що він зробив і написав для народу, як його спозиціонував», – каже літературний критик Євгеній Стасіневич.

Читайте також: Модний Шевченко, або Як одягалися у XIX столітті

І додає, що зі Стефаником відбувається дивна аберація (омана – ред.), бо ми сприймаємо його мало не як такого глибоко закоріненого в селянський побут, який сам працює, а потім у нечасті хвилини відпочинку сідає писати. Та насправді письменник як особистість і його образ — речі доволі різні.

«Він походить із заможної, хоч і селянської родини, але загалом Стефаник — інтелігент. Він може часто говорити, як ненавилить місто і коли приїжджає до Львова, може плюватися та говорити: «Та що я розумію з ваших балачок, я взагалі мужик». Але це цілком собі роль і маска, незгірша від образу Тараса Григоровича, який на пізніх фотографіях в оточенні своїх друзів, коли вони всі у фраках і костюмах, він сидить у смушевій шапці. Це певний імідж, це гра на якусь роль, яка вже не з його власної волі була сформована. І Стефаник так само, якщо глянути на його фотографії, цілком такий собі франт», – пояснює дослідник.

Коли Василю Стафанику було майже 20 років, він починає писати, але перша книжка виходить наприкінці XIX століття — «Синя книжечка». Збірку новел, що вийшла у Чернівцях, зустріли захопленими відгуками найбільші літературні авторитети, серед яких, крім Івана Франка, були Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Книга стала помітною віхою в розвитку української прози.

«Усі перебувають у неймовірному захваті, втім, бачать саме те, про що часто нам розповідають на уроках літератури у школах — Стефаник пише про село. Й інші письменники зауважують, що Василь Стефаник пориває із традицією оспівування села. Якби не було у Шевченка, Панаса Мирного і Нечуя-Левицького, вони все одно великою мірою романтизують село. Але Стефаник — перший, хто рве з цим абсолютно радикально. Він говорить, що село — не територія раю, такого не було ніколи, і ті, хто мав справу з селом, прекрасно уявляють собі тю тяжку фізичну, проклятущу роботу на землі», – пояснює критик.

З одного боку, Стефаник ідеологічно дуже важливий і все ж таки розставляє правильні акценти: не треба романтизувати те, що не романтизується. Але насправді він один із перший модерністів на теранах України.

«Стефаник бере тяжкий фактаж. Згадайте «Камінний хрест» чи «Новину». Там є такі історії на розрив аорти. В одному випадку селянин має мігрувати до Канади, бо йому тут бракує життя і він на знак тяжкої долі ложить камінний хрест. Тут питання, чи на знак такої долі він його ложить чи все ж таки на знак того, що він не зламався. Важливий прийом у Стефаника полягає у тому, що він показує селян якщо не спроможних до бунту, то до постійної боротьби. Тобто вважати ці тексти песимістичними не випадає», – зазначає Євгеній Стасіневич.

Критик додає, що Стефаник часто бував у Кракові, там учився та бачив польських передмодерністів. Він за письменницьким темпераментом модерніст, просто тематика від нас затіняє цей момент.

«Він часто вибирає дві-три барви і просто постійно перекомбіновує ці емоції, але ніколи не йде до моралізаторства, не бере право голосу собі, не йде в довгий діалог. Знаєте, у чому ще була проблема тих, хто брався писати про село? Вони часто не могли зупинитися і думали, щоб якнайкраще показати рустикальне життя. Треба поставити героїв, підслухати їхні розмови, аби розмовляли безконечо. Стефаник цього не робив: його герої можуть розмовляти, але ми його не бачимо фігурантом.

Він як новеліст, наприклад, дуже відрізняється він Франка, у якого присутня велика ідея, а Стефаник завжди грає на ньюансах і емоціях. Це те, що перекреслюється при першому ж наближені. Ми думаємо, що Стефаник – це похмура проза. Але. якщо придивитись, найчастіше це дуже тонко зроблено, просто на тяжкому матеріалі», – говорить літкритик.

Та додає, що Василь Стефаник взагалі не вмів вигадувати. Для того, щоби писати, йому була потрібна виписка із хроніки, Стефаник чіплявся за цей факт і писав модерністські новели.

«Ці новели добре аранджовані та запам’ятовувані. Чи багато ми пам’ятаємо новел від Франка? Та ні. Згадуємо Стефаника, одразу в голові виринає два-чотири тексти», – пояснює Стасіневич.

Пам’ятник Василю Стефанику перед головним входом до будинку бібліотеки. Джерело: Ілля Лєвін

Пізніше на долю письменника випадають тяжкі хвороби. У 1930 році майже 60-річний Стефаник переносить частковий параліч. Його здоров’я погіршується, чоловік марніє на очах. За кілька років чоловік помирає, його поховали у рідному Русові.

Мар’яна КОВАЛЕНКО

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.