Російська ковбаса і мітинги під загрозою смерті: як живе Херсон в умовах окупації

Херсон залишається єдиним обласним центром України, який знаходиться під окупацією. Росіяни намагаються встановити свої порядки і навіть готуються провести псевдореферендум, аби створити так звану «Херсонську народну республіку».

Натомість херсонці ще 2014-го довели, що Херсон – це Україна і жодних республік тут бути не може. Те саме відбувається і сьогодні: незважаючи на прямі погрози і тиск з боку росії, люди продовжують виходити на мітинги, волонтерити і допомагати один одному дожити до перемоги.

Як живе місто в умовах окупації ІА Дивись.info розпитала у пані Оксани, якій вдалося виїхати з тимчасово окупованої території на сороковий день. З міркувань безпеки вона не називає своє прізвище, адже у місті залишилися її рідні.   

Найбільший страх – заморожений конфлікт

«Херсон завжди був вразливий. Тут є Каховська ГЕС і Північнокримський канал, який постачав воду до Криму і який відключили. Спроби (дестабілізувати ситуацію, - ред.) були постійно. Ми це відчули особливо гостро після окупації Криму 2014 року. Десятки людей вийшли і дали зрозуміти, що ніякої «ХНР» тут не буде, Херсон – це Україна. Тоді ми зруйнували міф, що Херсон – проросійське місто тому, що тут російська мова. Але з того часу жили не те, щоб з очікуванням, а з розумінням, що таке може повторитися», - говорить пані Оксана.  

Вона зазначає, що заяви про можливе вторгнення росії хвилювали суспільство, та ніхто не вірив у повномасштабну війну, коли одночасно ударів зазнають усі куточки України.  

«Про війну ми дізналися одні з перших. Знаменита тепер Чорнобаївка, яка вже стала символом, – це передмістя Херсона. Коли почали бомбити військову частину, ми це, звичайно, почули. 24 лютого люди прокинулися в жаху і цей жах досі не минає», – говорить жінка.  

Сьогодні вона згадує про колони російської техніки, які фіксували на Херсонщині з боку Криму, і про запеклі бої, які точилися поблизу міста.  

«Це було справді страшно. В нас є один блогер, який вирішив поїхати подивитися і зняти, що там відбувається. Він навіть не встиг доїхати до місця, його авто накрило такою ударною хвилею, що він дуже швидко звідти втікав. Для мене це був шок, - говорить жінка. - Бракувало інформації. Всі знімали на відео, хто був поряд, і ми були прикуті до цього. А техніка йшла, йшла і йшла. Потім коли ми побачили, що сталося з тим мостом… Бої були сильні…»

1 березня російські війська увійшли у Херсон. Та дуже швидко військових змінила росгвардія та ФСБ. Місто опинилося у повній блокаді.

«Доставка ліків, продуктів стала неможлива. Місто почало жити на тих ресурсах, які залишились. Дуже виросли ціни. Пізніше з області почали завозити фермерську продукцію і ситуація трохи внормувалася. М'ясо, молоко, овочі. Це дякуючи міському голові (Ігор Колихаєв – мер Херсона залишився у місті),  він це зміг організувати. Хоча офіційно нічого нема, ніяких коридорів», - продовжує жінка.

Вона зазначає, голоду в Херсоні нема, в самому місті не ведуться бойові дії, проте люди чують вибухи, які постійно долинають з околиць. Продовжує, хоч і під тиском, працювати місцева українська влада, яка намагається забезпечити життєдіяльність міста. Набагато гірша ситуація у селах, де нема ні газу, ні світла, ні води, а в дворах стоять орки. Окремі села Херсонщини повністю знищені, в інших продовжують стріляти.

Є голови ТГ, яким погрожують, їх викрадають. Є й ті, які написали заяви на звільнення або й зовсім виїхали, оскільки на них сильно тиснули і вони більше не могли виконувати своїх обов’язків. Їх до цього тримали у заручниках. І вони приймали рішення, що треба їхати. Що відбувається з людьми – невідомо. Особливо переживають ті, чиї родичі знаходяться в окупованих селах, адже з ними нема зв’язку.    

«Найстрашніше, війна - це не тільки ЗСУ, це і політика. Більша частина Херсонщини під окупацією. Я навіть не можу собі уявити, що так і залишиться. Адже такі прецеденти є», – ділиться переживаннями українка.

Повернення у 90-ті

З приходом росіян до міста повернулись дев’яності, коли економіка не працює, а найкраща валюта - обмін. Наприклад, прального порошку на цукор, одних ліків на інші. І поки одні віддають ледь не останнє, купують ліки і продукти для тих, хто не може сам цього зробити, знаходяться й такі, які заробляють на чужому горі.

«Коли мене питали, що я зроблю першим, як тільки виїду з окупованої території, я сміялась, що розплачусь коли побачу українських військових (так і сталося, - сміється) і куплю ковбасу, бо чомусь так її всім хотілося, до оскоми. Так ось знайшлися вже ті, хто привозить по суті контрабандою російські продукти і продають їх у Херсоні. Російська молочна ковбаса коштує 500 гривень за кілограм. Вже були фото і яєць з російськими логотипами, і молока», – розповідає пані Оксана.

Вона також зазначає, частину російських продуктів роздають як гуманітарку. І якщо в перші дні орки ганялись за людьми, щоб хоч комусь її вручити, то тепер вже є люди, які готові її прийняти. Щоправда, частина з них привезена самими ж росіянами для створення масового ефекту і зйомки пропагандистських роликів.

«Одна з найбільших проблем – дефіцит ліків, особливо тих, які потрібно приймати постійно, наприклад, тероксини (гормональні препарати від щитовидної залози, - ред.). Я написала пост у фейсбуці про те, що вони мені потрібні, і через два тижні мені пише знайома: «Я знайшла, в мене є». Я пишаюсь херсонцями, це неймовірні люди. Так само і з іншими ліками. Кожен перебирав вдома те, що мав. Нам тільки здається, що в нас нічого нема. Той же цитрамон чи заспокійливе. Якщо я розумію, що мені цього не потрібно, а людині може допомогти, то чому не віддати», – розповідає пані Оксана.

Вона з гордістю говорить про те, як люди допомагають один одному, як організована ланка від голів ОСББ до міської ради, щоби кожен, кому потрібна допомога, зміг її отримати. Як прихистили одні одних в підвалі чи з якою відвагою волонтери привозять необхідне.

«Коли бачиш такі прояви людяності, ти розумієш, що ти не сам. І тобі теж хочеться робити щось добре. Купити якусь хлібину для потребуючих чи занести якесь молоко, борошно бабці, в якої три коти і собака. Інколи люди просто дивляться на якісь товари, але не насмілюються попросити – ти розумієш, що треба і просто береш та купуєш», – говорить жінка.

Ще одна проблема – відсутність готівки. Адже всі виплати отримують на картку, а в магазинах карткою розплатитись не можна, оскільки це окупована територія і банки перестали виконувати свою функцію.

«До тих банкоматів, до яких все ж завезли готівку, стоять величезні черги. Активувались і спекулянти, які доходить до того, що беруть вже до десяти відсотків за видачу готівку. Також проблема з видачею пенсій через Укрпошту», – розповідає пані Оксана.     

Хто не доїхав – той вже нічого не розкаже

Та найстрашніше – не відсутність готівки чи продуктів, а постійна нагнітаюча присутність росіян, які, «визволяючи», намагаються насильно привчити людей до нових порядків. Найважче в таких умовах активним людям, які звикли говорити вголос, проявляти ініціативу і брати на себе відповідальність. 

«Ефект постійної присутності (росіян, - ред.) нагнітає.  Відчуття, що немає української влади, поліції. Хоч ми завжди критикуємо, але зараз відчули, що таке, коли їх нема, їх дуже не вистачає. Ми всі розуміли, що можуть бути погрози, матюки, ми до цього якось звикли, що таке бувало і в Україні. Але щоб люди почали зникати через те, що прийшов на мітинг чи щось сказав – це зовсім інше. І якщо це публічна людина, то це можна якось прослідкувати. А якщо людина неактивна в соцмережах, у неї нема знайомих, які можуть за неї заступитись, то її дуже складно знайти. І потім лише гортаєш стрічку у фейсбуку чи інстаграмі, а там «допоможіть знайти», «можливо, хтось бачив, хтось знає»… Таких випадків дуже багато», – розповідає пані Оксана.

І наголошує, в критичних умовах дуже важливо, в якому середовищі ти знаходишся.

«Кажуть, що треба знати і протилежну точку зору, але я переконалась, мене врятувало те, що серед моїх знайомих всі дуже патріотичні, готові допомогти. Коли не знаєш, що робиться – гортаєш стрічку у фейсбук, а там всі з тобою на одній хвилі. Це важливо – оточення. Особливо в таких критичних ситуаціях», - переконана жінка.

Адже тих, хто готовий наживатись чи йти на поступки ворогам, набагато менше. Але кричать вони настільки голосно, що часом за цим криком не видно моральних і гідних людей, патріотів. Саме тому, на її думку, так важливо виходити на мітинги, щоб люди не втрачали надію, адже морально всім дуже складно.

«Спочатку люди виходили щодня. Вони терпіли, потім включали свою музику, Бременських музикантів, щоб заглушити наші пісні, гімн. Потім почали використовувати світлошумові гранати, постріли в повітря. Тоді кількість людей, які виходили, зменшилась. А потім люди почали зникати. Є навіть серед моїх знайомих, яких затримували. Когось відпускали, когось ні. Кажуть, що їх тримають у Херсоні, інші кажуть, що вивозять у Крим. Іноді забирають просто для профілактики, щоб інші боялись. Зараз мітинги відбуваються раз у тиждень – у неділю», - розповідає жінка. 

За її словами, нема точної інформації про зниклих. А офіційні дані – це лише підтверджені випадки. Непідтверджених набагато більше.

«Це важкий вибір. Ми розуміємо, Україна дивиться і весь світ теж. Тому хочемо показати, більшість херсонців категорично проти окупації. Це люди, які викликають захоплення. При такому тиску і з такими погрозами вони все одно виходять і заявляють про свою позицію. Все місто не може вийти, та ця група людей не дає згаснути надії на те, що ми Україна, українське місто і найближчим часом нас визволять», - говорить пані Оксана.

Тим часом окупанти запровадили сувору комендантську годину. Там, де раніше вирувало життя, сьогодні скляна тиша, яку лише час від часу порушує собачий гавкіт. Для людей це сигнал – щось відбувається.

«У Херсоні вони (росіяни, - ред.) взяли тактику показової ввічливості. «Вежлівиє люді», які прийшли рятувати. Від чого? Ми не знаємо. Вони вели себе дуже лагідно, спокійно. Ходили магазинами, люди лякалися, вони ж повністю екіпіровані, стояли в чергах, разом з усіма розплачувались на касі. З іншого боку, в інший день або інші військові в цей самий час під’їжджали до магазинів, виривали замки і виносили все з цього магазину. Не буває поганих або добрих русскіх, вони вороги, так ми до цього і ставилися.  І розуміли, що ця їхня показова ввічливість – це тільки показово. Вона не скасовує того, що люди зникали, у них стріляли, нічних обшуків», – говорить жінка.

Пересуваючись містом, потрібно показувати документи на блокпостах. Також вони люблять «навідуватись» посеред ночі. Шукають найперше ветеранів АТО, сім’ї українських захисників, правоохоронців, політиків, держслужбовців.

«Четверта, п’ята, шоста ранку в групі з будинку хтось пише: «До нас прийшли орки». Весь будинок просто сидить і чекає, що буде далі. Якщо люди не відчиняли – підривали двері, виривали замки. Тому їх ввічливість – це лише показово. Не можна це сприймати як норму, тому що ти знаєш про все, що вони роблять. Сьогодні стоїть з тобою в черзі, а завтра катує твого знайомого», – розповідає пані Оксана.

Крім цього, вони «лагідно» привчають до своїх порядків, масово розпускаючи фейки і плітки серед жителів, аби посіяти паніку.

«На будівлі обласної ради прибрали український прапор – це, як цвях вбивається в тебе. Так, це просто прапор, символ. Але коли його нема, то це особиста втрата, ніби частинки тебе вже нема. Таким чином вони привчають нас до чогось іншого. До чого ми не хочемо звикати. Також відключили українське телебачення, примітно, що і російських новин тоді теж не було. Просто залишились якісь канали про мисливство і рибалку, телевізор можна було викинути», - розповідає жінка.

Щодня з Херсона виїжджали декілька тисяч авто, які їхали до Миколаєва, адже іншої дороги просто нема. Люди їхали на свій страх і ризик, адже офіційних гуманітарних коридорів нема. А відстань 70 кілометрів вдалось подолати за 12 годин! Тих, у кого нема машини, забирають знайомі, люди кооперуються. Хоча є й такі, які зароблять на тому, щоби вивозити людей. Ціни звучать від 2500 гривень до 250 доларів.

«Ми постійно проходили блокпости, бачили наслідки бойових дій, уламки ракет. Всіх чоловіків ретельно перевіряють, я навіть бачила, коли одного просили роздягнутись. Шукали татуювання чи шрами від бойових ран. Ніхто з тобою не розмовляє, максимум можуть спитати, куди їдете. Але це зрозуміло, що в Миколаїв. Вони перевіряють телефони, якщо здається, що все видалив, то вони знають, куди заходити, щоби подивитись кеш і все інше. Всі їдуть на свій страх і ризик, розуміючи: твоя безпека в твоїх руках. Ми виїхали, багато людей виїхали, але ті, хто не виїхав – цього не розкажуть», – говорить пані Оксана.

Зазначимо, на момент написання статті окупанти вже заявили, що більше не випускатимуть людей із міста.

«Коли побачили перших українських військових, то розплакались. Дитина віддала все смачненьке, що ми їй приготували у дорогу. Хлопці не хотіли брати, казали, що їх усім забезпечують, але він так просив, що таки взяли. Від наших віє добротою, а ті – некрасиві, ніби з проказою, навіть дивитись на них не хочеш. Дорогу ускладнює і те, що в Україні діє комендантська година. Але і тут нам допомогли – існують цілі групи, які знаходять людям прихисток на ніч. Як в Миколаєві, так і по всій Україні, де нам декілька разів довелося зупинятись. Велика вдячність їм», – говорить пані Оксана.

Поки росіяни готуються до проведення псевдореферендуму на Херсонщині, українці продовжують демонструвати силу волі та прагнення до свободи. Наголошуючи всьому світу: «Херсон – це Україна». Так було і так буде!