Наталія Кобринська – галицька письменниця, яка заснувала український фемінізм

Про життя відомої українки розповідає ІА "Дивись.інфо".

                               Рід Озаркевичів

Кобринська походить зі священної родини Озаркевичів. Серед яких - дід Іван Озаркевич, ініціатор українського театрального мистецтва та перший популятизатор творів письменників України в Галичині. А батько, Іван Іванович Озаркевич, відомий греко-католицький священник, ба більше, депутат галицького сейму та австрійського парламенту. Дім, в якому зростала дівчина, був осередком української культури, тим центром, куди збиралася молодь.

Сім’я допомогла юній Наталі отримати освіту вдома. Спершу заняття їй проводила вчителька, а згодом навчав грамоті сам батько. Крім цього, вона брала уроки малярства та гри на фортепіано. А також вивчала іноземні мови – польську, німецьку та французьку. Поза уроками Наталя чимало часу проводила у домашній бібліотеці. Саме в ній вона вперше прочитала книги про права жінок.

                                 Молода вдова

У 19 років Наталія виходить заміж Теофіла Кобринського – теолога та композитора. Після одруження чоловік всіляко підтримує прояви молодої жінки. Зокрема погоджується з її основною вимогою – скинути з плеч Наталі культуру родинних зобов’язань та хатню роботу. А ще не заводити дітей та присвятити усю свою працю народу. Подружнє щастя тривало недовго. У 1882 році Теофіл раптово помирає, а жінка у віці 27 років стає вдовою.

Цікавим є те, що у день поховання чоловіка Наталія обрізує довге волосся та кладе його чоловікові у домовину. Цей знак свідчив про вірність. Молода вдова повертається до батьківського дому, де починає важко горювати. Батько, намагаючись розрадити везе доньку до Відня, де вона вступає у Товариство українських студентів «Січ». Нова країна поступово приводить Наталю до тями.

                                Новий статус

Саме тут жінка знайомиться з представники культурної еліти України. Серед них друг Івана Франка – Остап Терлецький – публіцист, який переконує Наталю взяти до рук перо. Вже незабаром жінка пише своє перше оповідання «Пані Шумінська». У ньому йдеться про роздуми багатодітної матері, діти якої не слідують традиціям і звичаям, а обирають власні життєві шляхи. Твір отримує схвалення і саме з цього оповідання починається Наталія Кобринська як письменниця.

Продовжуючи писати, вона починає вести активну громадську діяльність. Виступає за звільнення галицької жінки від усталеної у суспільстві ролі. Заявляє про те, що у жінок є власні громадянські права – насамперед право на вищу освіту.

У 1984 році у Станиславові Наталія засновує перше «Товариство руських жінок». Того ж року 8 грудня відбуваються перші загальні вибори. Саме цю дату вважають заснуванням українського фемінізму.

Палка промова Наталії на виборах вражає присутніх. Письменниця Олена Киселівська згодом згадує: «Вона була «п’янким нектаром, особливо для молодших душ, спраглих небуденства й нових доріг».                     

«Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духу через літературу, бо література була вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків», – зазначалося в програмних документах новоутвореного товариства.

                       Розвиток українського фемінізму

«Товариство руських жінок» починає активно відстежувати нові літературні напрями та популяризує їх в народі. Головна мета – заохотити жінок до писання. Активна діяльність Наталії дає свої плоди. Вона знайомиться з Іваном Франком, Михайлом Павликом та Іваном Нечуєм-Левицьким.

У активній боротьбі жінки стається справжній прогрес. Вона разом з Оленою Пчілкою видає жіночий альманах «Перший вінок». Вперше він бачить світ у Львові у червні 1887 року. Надбання, яке складається з 464 сторінок, вміщає у себе прозові, поетичні та публіцистичні твори сімнадцяти жінок-письменниць з усіх теренів України.

Попри титанічну працю, хороших слів авторки не почули. Багато критиків, зокрема чоловіків, відчули приховану загрозу таким рішучим проявом жіночої сили. Вони розуміли – в Україні змінюється соціально-політична ситуація. Національний свідомий жіночий голос набуває нових прав. Сама Наталія Кобринська історичну вартість «Першого вінка» вбачала в тому, що «інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські».

В альманасі звучить безпрецендента на той час заява – право жінок на гімназійну та університетську освіту. Кобринська збирає підписи під петицією до австрійського уряду з вимогою допустити жінок до вищої школи.

Жінка продовжує виснажливу боротьбу за права жінок. У 1893-1896рр. організовує видавництво «Жіноча бібліотека» і здійснює новий видавничий проєкт. Вона разом з Оленою Пчілкою задумують грандіозну ідею - об’єднати на ґрунті національної свідомості та боротьби за свої права не тільки галичанок, а й жінок із усієї України.

У 1899 році учениця та подруга Ольга Кобилянська знайомить її з відомими діячами української культури: М. Старицьким, І. Нечуй-Левицьким, М. Коцюбинським, Б. Грінченком.

                               Останні роки життя

Щоб розширити свій вплив та діяльність Наталя Кобринська вирішує переїхати до Львова, щоб знайти ще більше однодумців. Ці сподівання виявилися марними. Львів’янки виявилася неготовими до ідей жіночого руху. Згодом розчарована жінка уже вдруге повертається назад до рідного дому. Там відновляє роботу видавництво «Жіноча бібліотека». Плани руйнує Перша світова війна. За доносом австрійського коменданта її арештовують зі звинуваченням у шпигунстві на користь росії. Завдяки зусиллям українського письменника Андрія Чайковського жінці вдається уникнути австрійських концтаборів. Після випадку, у її домі часто гостюють січові стрільці. А вечорами вона з іншими жінками, своїми руками виготовляють перев’язувальний матеріал для фронту.  

 У розпал Першої світової Кобринська готує збірку «Воєнні новели». У них змальовує своє бачення війни та її руйнівний вплив на життя простих людей.

Письменниця робить другу спробу повернутися до Львова. Там жінка підхоплює тиф. І останні дні свого життя проживає на самоті. 22 січня 1920 року письменниці не стало. Активістку поховали на болехівському цвинтарі. По її смерті українські письменники Галичини видали збірку творів, присвячених її пам'яті «Першому українському борцеві за права жінки».