Декомунізація Львова: про художника-сценографа, на честь якого назвали вулицю

ІА Дивись.info започаткувала проєкт «Декомунізація Львова», аби розповідати містянам про видатних українців, на честь яких перейменували вулиці, що колись носили радянські назви.

Сьогодні оповідаємо про Євгена Лисика ‒ українського театрального художника, головного сценографа Львівської національної опери та учня Федіра Нірода й Романа Сельського.  

За творчість його як нагороджували  Державною премією УРСР імені Тараса Шевченка (1971 рік), присуджували звання Народного художника УРСР (1975 рік), так і критикували та відсторонювали від роботи.

У дитинстві малював коней та любив читати книги 

21 вересня 1930 році в сім’ї у селі Шнирів Бродівського району Львівської області у селянській родині Лисиків народився син. Його назвали Євгеном. 

Ще в ранньому віці він втратив матір. Тому хлопця виховував батько та дідусь, які вплинули на формування його світогляду.

Саме завдяки дідусю художник дуже любив природу та коней, яких часто малював. Водночас батько зацікавив сина театром. А ще – з дитинства Євген багато читав різних книжок, тому був інтелектуально розвиненим. Крім того, з ранніх літ почав малювати. Батько і дідусь підтримували таке захоплення хлопця та купували йому олівці та фарби.

У рідному селищі в цей час працював Народний дім, який відкрило товариство «Просвіта». Там функціонувала читальня, оркестр та аматорський театр. У деяких виставах грав батько Євгена.

У шкільні роки художника розгорілася Друга світова. У селище прийшла радянська армія, яка тероризувала місцевих мешканців та насаджувала свої порядки. Так, після закінчення війни та окупації західної частини України тоталітарною владою, батько Євгена вирішив переїхати до Львова, щоб його син здобув там належну освіту.

Перші кроки до  пізнання мистецтва у Львові

У 1947 році художник вступив до Львівського училища альфрейних робіт. Там він детальніше заглибився в історію світового мистецтва. Зокрема його особливо зацікавила творчість італійця Мікеланджело. Однак після закінчення училища Лисик не зміг продовжувати мистецької діяльності, бо пішов до армії, де служив на Далекому Сході. Саме там він створив свої перші декорації до аматорських вистав для полкового театру.

Після армії Євген Лисик влаштувався працювати на завод «Львівсільмаш». Проте одного разу випадково побачив оголошення про пошук виконавця у декораційний цех Львівського державного театру опери та балету. Тоді там головним художником був знаменитий Федір Нірод. Саме він став для митця першим наставником в сценографії.

У 1955 році вступив на відділення графіки до Львівського поліграфічного інституту імені І. Федорова. Однак там провчився лише рік через те, що відділення закрили. Згодом навчався в Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. Там він познайомився з ще одним відомим українським художником-імпресіоністом Романом Сельским, який викладав у навчальному закладі. Проте й тут Євгену Лисику не вдалося спокійно вчитися.

У 1959 році його відрахували за звинувачення в дотриманні ідей формалізму (коли більшу увагу звертають на форму ніж на зміст: абстракціонізм, футуризм, дадаїзм, кубізм). Так, модерне мистецтво засуджувалося радянською владою. Натомість художник прагнув віднайти та сформувати власний творчий стиль.

Тоді він намагався вступити до Московського державного академічного художнього інституту імені В. Сурикова. Однак після такої спроби його навчання поновили у Львові. 

У 1961 році Євген Лисик захистив свою дипломну роботу. Водночас він працював в Львівській опері як художник-постановник. Після цього митець представив свою першу сценографію до вистави, яка складалася з трьох балетів:  «Болеро» М. Равеля, «Слава космонавтам» Ю. Бірюкова та «Поема про негра» Дж. Гершвіна.

Поміж часом та простором: творчість Євгена Лисика

У Львівському національному оперному театрі імені Соломії Крушельницької Лисик створив сценографії до великої кількості вистав. Перший період його творчості припав на 60-ті роки. Тоді він долучився до постановки балету А. Хачатуряна «Спартак», що заклала певні основи його творчого стилю. 

Наступні роки художник виконав постановки: балетна трилогія «Досвітні вогні» на музику В. Кирейка, Л. Дичко та М. Скорика (1967), «Легенда про любов» А. Мелікова (1967), «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва (1968), «Пікова дама» П. Чайковського (1969), «Камінний господар» В. Губаренка (1969) тощо.

Сімдесяті роки ХХ століття можна вважати наступним періодом творчості митця, який був особливо плідним. Тоді він співпрацював з театрами інших міст в Україні та за кордоном. Відомими сценограмами того часу є образи у виставах «Створення світу» та «Есмеральда», які високо оцінені мистецтвознавцями та вражають глядачів своєю космічністю та глибокою символікою.

Читайте також Декомунізація Львова: художник, заслужений діяч мистецтв України, на честь якого назвали вулицю

У 1978 році Станкович знову підпав під радянську цензуру. Цього разу його критикували за національну тему в фольклорній опері «Коли цвіте папороть». Того ж року Львівську національну оперу закрили. Тоді митець залишився без можливості робити сценографії до вистав на великій сцені, хоча його трупа почала працювати в приміщенні Державного академічного драматичного театру імені М. Заньковецької. Крім того, у цей час про митця написали перші дослідження. Зокрема Ігор Диченко видав монографію «Євген Лисик», присвячену аналізу особливості творчості сценографа.

Читайте також Михайло Горинь: дисидент та правозахисник, на честь якого назвали вулицю у Львові

Опісля Євгену запропонували роботу в Державному академічному Великому театрі опери та балету в Білорусі. На що він погодився. Тут він створив постановки таких вистав: «Спартак» А. Хачатуряна, «Лускунчик» П. Чайковського, «Джордано Бруно» С. Кортеса, балети «Тіль Уленшпігель» Є. Глебова тв «Створення світу» А. Петрова тощо.

У 1980 році художник повернувся до Львова через звістку про смерть батька. До того ж, згодом відновилася робота Львівської опери, куди повернувся і Євген Лисик. У цьому періоді його творчості він долучився до постановки балету «Ромео і Джульєтта» та «Лускунчик».

Також художник викладав у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. А в 90-х роках прочитав лекції про сценографію студентам у США. В останні роки життя митець чимало подорожував та побував у різних країнах. 

У 1990 році відбулася остання прем’єра сценографа опери «Отелло» Дж. Верді. 

Помер Євген Лисик 4 травня 1991 році у Львові, де похований на Личаківському кладовищі.

Читайте також Декомунізація Львова: вулиця, названа на честь видатного мецената