Пройтися шляхом ув’язнених дисидентів або Що можна побачити в «Тюрмі на Лонцького» у Львові

У межах Днів Європейської спадщини, що тривали у Львові, 13 вересня відбулася екскурсія музеєм «У мистецтві – вільні». Шляхом ув’язнених українців журналістку ІА Дивись.info провела завідувачка експозиційно-виставкового відділу «Тюрми на Лонцького» Вікторія Садова. Вона розповіла, як дисиденти, які тут перебували в ув’язнені, знаходили сили творити та продовжували свою боротьбу проти радянської влади.

Ініціаторка створення музею — колишня ув'язнена

У «Тюрмі на Лонцького» панували каральні органи трьох окупаційних влад: польської, німецької та радянської. Останні чинили тут беззаконня аж до здобуття Україною незалежності.

Будівля розташована на вулиці імені Ірини Калинець, перейменованої в межах декомунізації топоніміки міста. Саме поетка, освітянка та дисидентка Ірина Калинець стала однією з ініціаторок створення в будівлі музею, адже пройшла в ній ув’язнення та засудження до таборів разом зі своїм чоловіком — поетом Ігорем Калинцем.

Детальніше про видатну українку читайте у матеріалі.

У камерах катували різними способами

Екскурсія музеєм розпочинається від входу — після літньої спеки прямуємо в прохолодну та тьмяну будівлю. Вікторія Садова зазначає, що це приміщення польська влада побудувала на початку ХХ століття спеціально як слідчий ізолятор. Тут все оснащено для цього: на стінах є тривожні кнопки, які своїм сигналом закривають міжповерхові ґрати. У ряд розташовані камери-одиночки, де збереглися залізні ліжка від 1980-х років.

«У такій невеликій камері могло перебувати десятеро людей. Тому в ній була постійна задуха — не було чим дихати. У камері завжди світилося світло, щоб дезорієнтувати ув’язненого в часі. На допити викликали часто вночі. Не давали спати. Примушували стояти до зомлівання. Катували різними способами: від фізичних тортур до застосування електричного стільця. Годували гнилим оселедцем, а пити давали мало», — розповідає Вікторія Садова про умови перебування тут в’язнів у радянський період.

Ув'язнені прагнули незалежності України

Основною категорією ув’язнених, які знаходилися в тюрмі, були люди, які прагнули, щоб Україна стала незалежною державою. Зокрема, у 1960-х роках ХХ століття внаслідок масових репресій тут були під слідством дисиденти — представники української інтелігенції, які боролися проти всеохопного контролю радянської влади. Такі затримані могли перебувати під слідством від декількох місяців до років.

«У серпневі-вересневі дні 1965 року ніщо не порушувало звичайного ритму життя в Україні. А тим часом, чомусь не повернулися з літньої відпустки критик Іван Світличний, науковець-психолог Михайло Горинь, вчитель Михайло Озерний, студент Ярослав Геврич. Не повідомивши причин, не вийшли на роботу науковий працівник Львівського музею українського мистецтва Богдан Горинь, викладачі Львівського університету Михайло Осадчий та Михайло Косів, київські інженери Олександр Мартиненко та Іван Русин... Помалу поповзла чутка, що близько тридцяти викладачів вузів, художників, науковців раптом перебралися із-за кафедр, письмових столів, з лабораторій в помешкання з подвійними ґратами на вікнах», — так описує тодішні події В’ячеслав Чорновіл у книжці «Лихо з розуму».

Автор «Акта проголошення незалежності України» сидів у камері смертників

На одній з дверей є позначка «Камера смертників». Саме тут тримали в’язнів, які очікували на розстріл.

Одним з таких був Левко Лук’яненко. 22 січня 1961 року його арештували за антирадянську діяльність. Львівський суд засудив Лук’яненка до розстрілу за двома статтями – «Зрада Батьківщині» (ст. 56) та «Організаційна діяльність, спрямована до вчинення особливо небезпечних злочинів, а так само участь в антирадянській організації» (ст. 64).

У цій камері він пробув 72 доби, очікуючи на власну смерть. Однак початкове рішення згодом замінили на п’ятнадцять років позбавлення волі.

Після ув’язнення Лук’яненко продовжував свою громадську та правозахисну діяльність. Зокрема, він став одним із засновників Української Гельсінської Групи. Після чого його знову засудили на десять років ув’язнення в таборах.

Лише у 1989 році після звільнення Лук’яненко став депутатом Верховної Ради на перших демократичних виборах, а згодом – автором «Акта проголошення незалежності України».

Ув’язнені продовжували творити

У «Тюрмі на Лонцького» можна побачити, як ув’язнені продовжували боротьбу, попри неволю та важкі умови. Вони не припиняли творити: вишивали, малювали, писали вірші та прозу. Тепер деякі артефакти зберігаються в музеї-в’язниці.

«У таких умовах ув’язнені залишалися "людиною, яка робить", і "людиною, яка творить". Для них було важливо чинити опір проти радянської влади. Тому вони творили. А творчість рятувала людей ментально. Тоді їм було й легше пережити фізичний біль», — каже завідувачка експозиційно-виставкового відділу «Тюрми на Лонцького».

В одній із залів бачимо виставку тюремних вишивок. Їх створили люди, які перебували у львівських в’язницях.

«У своїх вишивках ув’язнені часто зверталися до вищих сил. Тому є багато Богородичних мотивів. Такі вишивки нагадують ікони, хоча й дуже примітивно, на перший погляд, виконані. Однак вишивав, хто як умів. А в умовах ув’язнення вишивку не так просто було зробити. Треба було взяти якесь полотно. Наприклад, його відірвати від сорочки. Потім наторочити кольорових ниток з одягу. А голок, звісно, не було, тому вишивали риб’ячою кісткою з того гнилого оселедця, якого давали їсти», – розповідає Вікторія Садова.

Жінка звернула увагу на вишивку, розміщену вкінці кімнати. Вона містить різні цифри, ініціали та зображення, які належить арфістці Вікторії Полтарєвій.

«Така вишивка є своєрідним альбомом. На ній є роки ув’язнення, номери камер, в які її переводили. Також є вишиті ноти, бо вона була музиканткою. Як ми з’ясували, ця жінка не розповідала навіть своєму синові, що перебувала під слідством. Цей син приїхав якось до Львова на фестиваль, побачив оголошення про музей і повідомив, що в нього є така вишита салфетка. Ми підняли цю архівну кримінальну справу. Він ознайомився з цим. Подарував вишивку музею».

Схожі вишивки створювали ув’язнені жінки протягом 1945-1946 років тут, у «Тюрмі на Лонцького».

У музеї можна й побачити й збережені тексти, які написали ув’язнені. Зокрема, рукописи історика та політв’язня Валентина Мороза, які він занотував у Мордовських таборах.

«Перший тюремний день — це безкінечність, заповнена болем. Абсолютно все — звуки, запахи, розміри, слова — зіткані з болю. Перший тюремний день — це людина без шкіри. Кожен спогад — розпечена крапля. Кожна думка — жарина. Перший тюремний день — це світ розрубаний на дві половини. Розрубано посередині кожен нерв…» (зі записів Валентина Мороза).

Під час Другої світової радянська влада тут масово розстріляла ув'язнених

У червні 1941 році в «Тюрмі на Лонцького» відбулися масові розстріли ув'язнених. Їх здійснювала радянська влада, коли наближалися до міста нацисти. НКВД вирішив не залишати тут політичних в'язнів.

Справа, яка містила розстріляні списки, була довгий час засекреченою. Лише у 2000-х роках архіви комуністичних спецслужб стали відкритими. За розстріляними списками, у цій в'язниці загинула 1681 людина. Однак Вікторія Садова підкреслює, що їхня кількість могла досягати до двох тисяч:

«Не всіх ув'язнених розстріляли в той спосіб, що практикувало НКВД — пострілом у потилицю, бо фронт насувався дуже швидко. Убити таку кількість людей за короткий час було не можливо. Тому в окремі підвальні приміщення зводили людей з інших камер, відкривали віконечко для подання їжі та розстрілювали їх автоматною чергою або кидали гранату. Тому упізнати померлих було неможливо. Коли відкрили ці тюрми з постріляними — це був шок для усієї Галичини.».

В одному із залів можна побачити кадри із документального кіно, де зафіксували стан «Тюрми на Лонцького» після відходу радянських військ зі Львова. На ній видно, як виносять тіла померлих для упізнання. Сам фільм робили нацисти. Тепер у музеї його показують в пам’ять про тих загиблих.

Остання зупинка — карцер

У «Тюрмі на Лонцького» можна побачити, як виглядав карцер. За словами Вікторії Садової, саме в такому карцері перебував останні дні свого життя поет Василь Стус:

«Такі карцери за теперішніми стандартами прирівнюються до тортур. Це так звана "цементна шуба". Цемент всотує вологу, тому таке приміщення стає справжнім холодильником. У карцері людині не дають їжі, а хліб — через день. Тому з ув’язненого виходить тепло, а калорії не надходять. Починаються гарячка, розвиватися різні запалення. Такі умови створюють, щоб людина зламалася і не змогла чинити фізичного спротиву».

Екскурсію Вікторія Садова закінчила поезією Василя Стуса:

«За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур'я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів'ям – просвітку нема.

Живеш –  і жди. Народжуйся – і жди.
Жди - перед сконом. Жди – у домовині.
Не назирай –  літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.

Ти весь –  на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти…»