«Вчи історію, готуй революцію», — львів'яни про участь в Революції Гідності

Журналістка IA Дивись. іnfо відвідала відкриття та розповідає детальніше про спогади подружжя львів'ян та світлини, які музею Грушевського передав Національний музей історії України.

Про що виставка

У двох залах презентували світлини, які зробили під час Революції Гідності протягом 2013 та 2014 років. У першому залі — фотографії, які надав музей в Києві, а в другому — світлини львів'ян, які брали участь в тогочасних подіях та речі з приватних збірок учасників Тараса Рака та Олександра Олешка. Мета виставки — згадати та вшанувати пам'ять усіх тих, хто загинув під час тих подій.

Організатори наголошують, що Революція Гідності мала мирний характер, як і попередні народні виступи — Революція на граніті та Помаранчева революція. Українці вийшли на протести проти згортання євроінтеграції та загрози повернення України до сфери впливу Росії.

«У листопаді 2013 року сталася подія, яка змінила не тільки політичні ситуації, не тільки суспільний устрій сучасної України, а фактично змінила нашу історію. Люди вийшли на мирні протести проти того, щоб ми знову стали колонією, вкотре стали колонією Росії», — зазначила Софія Легін, учена секретарка Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові.

Однак після силового розгону студентів у ніч на 30 листопада протести набули іншого характеру.

«І після цього в Київ поїхало багато тисяч людей. І не тільки в Київ: хто не мав змоги бути на Майдані, хто не мав змоги бути на Грушевській вулиці, на Інститутській, вони збиралися тут у Львові, біля пам'ятника Шевченка», — нагадала дослідниця.

Протистояння загострювалося, а подальші події привели до трагедії — загибелі протестувальників.

Збереження пам’яті та національного спротиву

Важливо не лише зберегти пам’ять про події Майдану, а й усвідомити їхній глибший історичний контекст.

«Єдине, мені дуже би не хотілося, щоб ці події колись просто стали буквально одним-двома абзацами в підручнику з історії. Хотілося, щоб ті люди, символом Небесної Сотні, яким став Нігоян, лишилися не лише прізвищами на папері», — наголосила Софія Легін.

Вона підкреслила, що загиблі учасники Майдану були не просто жертвами протистояння, а першими жертвами сучасної російсько-української війни.

Виставковий проєкт «Ангели України» покликаний нагадати про ці події та зберегти пам’ять про Героїв Майдану.

Медики Майдану: історія подружжя зі Львова

Події Революції Гідності 2013-2014 років стали випробуванням для тисяч українців, які виходили на протести не лише в Києві, а й у регіонах. Серед них було львівське подружжя Тараса та Людмили Раків, які з перших днів долучилися до медичної допомоги протестувальникам.

Чоловік згадує, що найбільше хвилювало не питання життя і смерті, а невідомість майбутнього: «Думаєш, а звідки ти знаєш, що буде потім? Ти вернешся — і куди? Це було найбільш лячно. Не те, що виживеш чи ні, а що з тобою буде далі».

Втім, сумнівів у необхідності діяти не було. Медична служба Майдану стала важливим елементом протестного руху. І хоча головною метою була допомога пораненим, подружжя підкреслює, що вони дотримувалися чіткої позиції: «Ми були по-скромному, скажемо, не наносити тілесних ушкоджень у протистояннях, а навпаки — ремонтувати тих, кому їх наносили».

Чоловік вирушив до Києва, а дружина залишилася у Львові, де згодом фактично очолила медичну службу львівського Майдану.

Спочатку, розповідає Людмила Рак, вона не планувала брати участь у протестах, аж поки одну листопадову ніч їх не розбудив телефонний дзвінок її матері з Чехії.

«Вона вже бачила по новинах, що відбувається на Майдані, і, знаючи мій шлях у трьох революціях, була переконана, що ми сто відсотків там, десь вже в автозаках. Вона дзвонить і питає: "Ви де? Звідки вас діставати?" Я кажу: "Мамо, ми вдома". Поклали слухавку, відкрили новини — і після того вже жодних сумнівів не було. Як лікар за освітою, я не могла дозволити собі залишити людей без допомоги».

Львівська медслужба: «Боялися йти в лікарні»

У той час, коли більшість уваги була прикута до подій у столиці, у Львові також не бракувало роботи для медиків.

«Багато хто вважав, що у Львові медична служба не потрібна, але це неправда. До нас приїжджали поранені з Києва, які боялися звертатися в лікарні. Ми надавали допомогу на місці».

Один із важливих моментів, пригадує Людмила Рак, трапився в будівлі Львівської облдержадміністрації:

«Я на той момент керувала військовою медслужбою. Раптом заходять хлопці з "Правого сектору", перекривають всі входи й виходи й кажуть: "Ви або тут на місці надаєте допомогу хлопцю, або ми йдемо". У пораненого було кульове поранення. У медуніверситеті нас учили багатьом речам, але не тому, як діставати кулі в польових умовах. Я дзвоню другові, кардіохірургу Жені, який, на жаль, загинув під Бахмутом, і кажу йому про це. Він мені: "Для початку заспокойся". І в телефонному режимі ми разом дістали ту кулю».

Один із пацієнтів, якого вона пам’ятає досі, — літній чоловік, який стояв на барикадах у Києві.

«Йому було близько 70 років, він мав пневмонію, але категорично відмовлявся покинути Майдан, бо "треба тримати Беркут". Довелося тричі на день їздити на барикади, щоб ставити йому крапельниці, бо інакше він просто б не лікувався».

«Ти розумієш, де був, лише коли повертаєшся додому»

«Коли ти біжиш, тебе накривають хлопці з дерев'яними щитами, і в той момент ти не усвідомлюєш небезпеки. Лише коли повертаєшся додому, починаєш розуміти, де ти був і що відбувалося».

Жінка також приховувала свою участь у подіях не лише від чоловіка, а й від матері, яка переживала за неї: «Одного дня мама дзвонить і питає: "Де ти є?" Кажу: "Мамо, вдома, дивлюсь телевізор". А вона: "А що там так бахкає?" Кажу: "Та то в телевізорі Майдан показують". А вона: "Якщо ти вдома, то чому я бачу тебе на Майдані по телевізору?"».

Львів'янка досі не може збагнути, як у медиків могли стріляти: «Перші постріли були ще з гумових куль, і я навіть тоді не могла усвідомити, що медики можуть бути мішенню. У нас були червоні хрести на касках і футболках, але для силовиків це стало лише міткою для прицілу».

Вона згадує, як важливо було ідентифікувати себе для своїх, але водночас це означало додатковий ризик: «Крик "Медика!" був сигналом бігти. Ми наївно думали, що міжнародні конвенції нас захистять. Але ні – ні на Майдані, ні пізніше на фронті. Я вже згадувала друга, який мені допомагав телефоном, коли я витягала кулю. Він загинув від удару російського дрона, який скинув снаряд на медичний евакуаційний транспорт».

Про експонати

«На манекені — моя каска. Ми її зняли, бо хотіли, щоб люди могли побачити її ближче. Тут є й інші особисті речі, які мають для мене особливе значення. Це той самий бронежилет, який я колись купив за місячну зарплату. Тепер він повноцінний бронік другого класу захисту. Він міг зупинити пістолетну кулю зі сталевим осердям або постріл із мисливської рушниці. Але проти гвинтівки чи автомата Калашникова він уже був безсилий».

Пізніше чоловік вдосконалив його: додав плечові накладки, зробив його зручнішим. Решта амуніції — трофейна. Це спорядження бійців «Беркута». Вони вже не потребували його, а для інших воно стало необхідним. Але, як зізнається Тарас Рак, він не носив це спорядження: «Я розумів, що, можливо, той, кому належав цей бронежилет чи каска, ще годину тому кидав у наших гранати».

Скільки триватиме виставка

Виставку «Ангели України» у меморіальному музеї Михайла Грушевського (вул. Івана Франка, 154) можна переглянути щонайменше до кінця березня (точна дата закінчення не зазначена). Вхід — 50 грн.

Читайте також: «Спів у лабіринті»: у Львові відкрили виставку про повагу до внутрішнього «я»