Знесіння, або Як живе пам’ять про місце, з якого почався Львів
«По цісарскім лісі блудили вовки…», — співав в одній зі своїх батярських пісень Віктор Морозов, ностальгуючи за прадавнім Львовом та його частиною, що нині відома як Знесіння.
Даремно, що і сам Морозов, і слухачі пісні «То було так давно», цієї місцини у настільки давньому її вигляді не бачили. Усе, що по ній залишилося, — лісисті пагорби Кайзервальду й те, про що люди попіклувалися заради інших, майбутніх, себе: знимки, ікони, листи…
Знесіння багато чого пам’ятає. Могилою воякам УГА на місцевому цвинтарі воно пригадує визвольні змагання ХХ століття; піщаним і глинистим ґрунтом — родовища, завдяки яким насправді постав Львів, а своїм музеєм не дає собі забути про себе ж самого.
Повертаючи минуле
Музей «Львів-Знесіння Горішне» розташований біля церкви Вознесіння Господнього, у колишній плебанії, себто домі священника, і тулиться в білій одноповерховій хатині разом з бібліотекою. Тому спершу відвідувачів своїми запилюженими палітурками зустрічають книжки й лише за десяток кроків, в іншій кімнаті, — люди. З чорно-білих знимків на стендах вони не дають забути про себе й те, що з ними було тут, на Знесінні, десятиліття тому.
«Місцеві з громади знайшли дві рідкісні фотографії перебування Шептицького тут, на Знесінні. Поряд з музеєм є церква Вознесіння Господнього і Шептицький бував у ній на Службі Божій, – розповідає засновниця музею пані Галина Скірська і додає деталь, яку, мабуть, мало би хто зауважив. – Бачте: Андрей Шептицький стоїть серед людей і яке світло йде від нього».
Створення музею припало на символічний час — 2015 року його відкрили до 150-річчя від дня народження Андрея Шептицького. Постать митрополита взагалі є ключовою: його фото, зроблене у 1930-х роках, висить посередині центрального стенду, а також окремо на одній зі стін.
Таку увагу до цієї постаті пані Галина пояснює дуже просто. Річ у тім, що від теперішнього Шевченківського Гаю простягаються землі, які Андрей Шептицький свого часу викупив. Там існувала церква, при якій перебували монахи. Вони вирощували овочі, якими забезпечували церкву Святого Юра та інші львівські храми. Так, землі митрополита пролягали аж до нинішніх Великих Кривчиць.
Про віру мешканців Знесіння у музеї нагадують і церковні фани. Вони досі зберігають пам’ять про старий дерев’яний храм, який донині не зберігся. Зараз на його місці височіє вже згадана раніше церква Вознесіння.
За словами пані Галини, фанам понад 150 років і вони ще пам’ятають богослужіння саме у первісній, дерев’яній церкві. Музейниця пригадує, що ці пам’ятки місцеві мешканці знайшли випадково на одному з горищ. Аж дивно, наскільки історія близько до нас, а ми — далеко від неї.
Берегиня пам’яті
Пані Галина до свого творіння ставиться з трепетом. Усі світлини (а їх 355 штук, датованих 10–90-ми роками ХХ століття) дбайливо розміщені на великих стендах. Засновниця музею навіть без підписів знає історію та час створення кожної знимки. Водночас складається враження, що кожного разу й сама для себе відкриває щось нове, помічає не бачені досі деталі щоразу, як ділиться із кимось своїм знанням.
Створення музею — це насамперед її заслуга. Пані Галина пригадує, що ідея зародилася спільно з місцевими мешканцями, які знали про історію своєї малої батьківщини.
«Я прийшла працювати сюди, в бібліотеку, і ця тема мене зацікавила. Місцеві теж хотіли музей, вони знали, що тут є цікава історія, і я вирішила зробити це. Люди й самі сприйняли цю ідею, надавали фото. Звичайно, я робила це, щоб зберегти історію цієї частини міста. Тому що Львів починався саме звідси, з цих пагорбів», — пригадує засновниця.
З першого ж погляду Галина Скірська видається жінкою інтелігентною, якій культура (і як сфера діяльності, і як притаманна людська риса) не чужа. Вона охайно вдягнена, вбрана в хустину, яка постійно спадає їй на праве плече. Судячи з того, як терпеливо вона щоразу поправляє цю хустку, пані Галина може похвалитися витримкою і спокоєм.
Життєва історія Галини Скірської теж цікава і переплетена з культурою щільно. Спершу вона була ученицею навчально-театральної студії при Львівському театрі імені Марії Заньковецької, згодом перейшла до іншої галузі: закінчила факультет журналістики Львівського національного університету.
Вочевидь пам’ятаючи про театральне минуле, пані Галина працювала журналісткою відділу культури у львівській газеті «Український шлях». Крім того, писала вірші, видані у чотирьох збірках: «Нічні хризантеми», «Колючий чортополох», «Квітослізки» та «Пресвітлість».
Так захоплення культурою привело її до роботи в бібліотеці, а згодом — до збереження пам’яті про Знесіння.
Передаючи в майбутнє
Попри важку працю над створенням музею (більшість світлин пані Галина власноруч збільшувала, ретушувала, іноді мала самостійно дізнаватися про походження фото — Ред.), відвідувачів у ньому мало.
Зі слів засновниці музею, вона й не надто рекламує свій заклад. Очевидно найбільше про нього знають власне мешканці Знесіння. Вони ж є і найчастішими відвідувачами музею й бібліотеки водночас.
Практично усіх пані Галина знає особисто. Можливо, без цього й не було б самого музею:
«Люди часом не хотіли давати, не довіряли ті фото. Ми заходили в будинок, я тих людей знала, бо вони читачі бібліотеки, бо вони тут виросли… зрештою, вони довірилися. Тоді ми сканували і роздруковували знимки», — пригадує пані Галина.
Незнайомими гостями музей поповнюється хіба що під час щорічних екскурсій, які проводять знесінськими пагорбами. Маршрути пролягають горою Стефана, повз Домівку врятованих тварин до музею. Також учасників водять до гори Баба Род, що неподалік. На тому місці свого часу українські січовики давали бій польським військам.
Окрім цих екскурсій, музей намагаються популяризувати на сторінці у Facebook. Та навіть попри використання соцмереж, за спостереженнями пані Галини, молодь музеєм цікавиться не надто. І ситуація виходить складна: людей, які пам’ятають історію Знесіння та можуть її переповісти, практично вже нема (знову ж зі слів пані Галини — Ред.), а ті, хто мав би нею цікавитися й передавати далі, цього не роблять.
Мабуть для цього люди й почали створювати музеї — аби точно вберегти те, що ризикує не бути оціненим вчасно.
«То ніколи си не верне/ Скорше світ си переверне/ Так ніколи вже не буде/ Не то місто/ Не ті люди», — продовжує з докором співати Віктор Морозов.
І справді. Ми не ті люди, щоб повернути минуле, але точно ті, аби зберегти пам’ять про нього.
