«Ветерани хочуть почуватись нормальними серед інших»

ІА Дивись.info анонсувала розмову про повагу до військовослужбовців та ветеранів війни. Про це ми розпитали у військовослужбовця підрозділу «Нахтіґаль» та ветерана Модеста-Лева Радомського.

— Що для вас означає повага до ветеранів у повсякденному житті?

Щонайменше, чого я очікую від інших, це — повага до закону України. Якщо я, як ветеран, по закону маю якісь певні пільги або бонуси, то я хочу їх отримувати без зайвих питань і обурення з боку інших людей. Люди повинні мати розуміння, що в наш час ветеран це не обов'язково «дідок» з паличкою, якому 90 років. Ветераном може бути будь-хто: і хлопці, і дівчата, яким по 18 років. І у них не обов'язково будуть відсутні кінцівки. Ветерани — це такі самі люди, як і всі інші. Вони хочуть почуватись нормальними серед всіх інших. Найціннішим для мене є власне не почуття того, що я чимось кращий за інших, а те що я віддав свій час, своє здоров'я, свій професійний розвиток, але маю куди повернутись і мені тут раді і мене приймають, а не тикають пальцями і кажуть: «не 200, отже не воював»,або: «який ти ветеран, якщо в тебе ноги на місці».

— Які форми підтримки ветеранів ви вважаєте найважливішими після їхнього повернення до цивільного життя?

Найважливішим є створення можливостей для найшвидшого повернення до нормального життя, а також обізнаність населення.

— Чи достатньо, на вашу думку, українське суспільство цінує внесок ветеранів у захист держави?

Важко сказати. Відчувається дуже велика полярність від обіймів на вулиці і слізних подяк до «вертайтесь на свій Донбас і не заважайте нам тут жити». Насамперед держава має підготувати решту суспільства. Тоді можна буде оцінити.

— Яку роль відіграють освітні заклади в формуванні поваги до ветеранів серед молоді?

Освітні заклади — це дуже хороший інструмент для формування здорового суспільства загалом, зокрема, ставлення до ветеранів. Питання полягає в тому, чи вони ефективно вони використовуються. Знаю, що учні деяких шкіл відвідують центри реабілітації, такі як Superhumans, а також влаштовують зустрічі з ветеранами в школах. Це важливо і потрібно задля формування у суспільства розуміння внеску військових у їх мирне життя нині.

— Які ініціативи або приклади ви бачили, що ефективно підтримують ветеранів?

Дуже класно і цінно те, що для ветеранів є різні освітні і грантові програми. Це дуже круто повертає до життя, з якого ти випав на кілька років. До прикладу, я вже три роки на війні, мої колеги по роботі професійно розвиваються, а я в професійному плані тільки регресую. Відповідно, після повернення мені буде потрібний якийсь поштовх вперед, щоби надолужити втрачене.

— Чи зіштовхувались ви з випадками зневаги або упередженого ставлення до ветеранів? Як, на вашу думку, це можна змінити?

Так. Зовсім нещодавно. Наприклад, був у супермаркеті в одному з прифронтових міст, дуже хотілось морозива. Стояв в черзі з одним морозивом, а переді мною кілька жінок з купою товару, касирка попросила їх мене пропустити, я їм всім подякував і швиденько розрахувався. Натомість собі в спину почув обурені вислови, мовляв, ми повинні чекати, а їх мусимо пропускати без черги. (Аналогія до ситуації, що сталась з ветераном у Львові).

А втім, цей випадок — дрібниця, але він показує загальний настрій і не дуже додає мотивації продовжувати свою справу.

Для змін знову ж таки потрібна просвітницька діяльність. Але на деокупованих територіях люди набагато краще ставляться до військових.

— Як держава і громади можуть краще інтегрувати ветеранів у цивільне життя?

 Інклюзія. Інклюзія і ще раз інклюзія, а також можливості та підготовлене суспільство в усіх аспектах.

— Які заходи чи традиції ви б запропонували для вшанування ветеранів?

Мене не треба вшановувати. Треба вшановувати і пам'ятати тих, хто віддав за нас свої життя: тоді вони будуть жити вічно в нашій пам'яті. Дуже гарний захід присвячений пам'яті нещодавно був у гарнізонному храмі Львова: хто не зміг відвідати дуже рекомендую переглянути запис на ютубі.