Спростування стереотипів, інновації, війна та інші виклики, або Як змінюються музеї у Львові

18 травня згадують Міжнародний день музеїв. З цієї нагоди журналістка ІА Дивись.іnfo поспілкувалася з представникам чотирьох музеїв у Львові:

• Директором Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка Богданом Тихолозом;
• заступницею генерального директора Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові Оксаною Білою;
• директоркою музею «Територія Терору» Ольгою Гончар;
• директор  Музею народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького Михайлом Закопцем.

Разом з ними ми спробували з’ясувати:

1. які стереотипи про музей  продовжують існувати в суспільстві;
2. як змінилася роль музеї з початку повномасштабної російсько-української війни;
3. як музей заохочує молоду аудиторію та впроваджує інновації;
4. як сприяє формувати української ідентичності;
5. основні виклики у діяльності й не тільки.

Вкінці тексту ви дізнаєтеся, який експонат може зацікавити відвідувачів та відвідувачок цих музеїв у Львові усього за 10 хвилин. Усе це — читайте далі у матеріалі нижче.

Обережно — стереотипи! Або які упередження про музеї досі існують

Богдан Тихолоз: Коли ми говоримо про українське суспільство, то я б виділив два ключові стереотипи. Перший — те, що музей — таке собі «тихе болото» на марґінесі активних суспільних рухів, тобто спокійне місце, де від нудьги дохнуть мухи, суворі працівники відганяють указками надто допитливих відвідувачів від експонатів, що припадають порохами. Цей стереотип, пов'язаний із поганими радянськими музеями, які були створені не для відвідувачів (не для того, аби суспільство почувалося там затишно, комфортно, був простір для саморозвитку), а тільки — як інструмент пропаганди.

Другий стереотип — випливає з першого, пов'язаний із фазою розвитку українських музеїв, коли вони були інструментами радянської влади. За цим стереотипом музей — не місце, де розповідають історії, закохують у людей чи твори мистецтва, а це простір — де нав'язують певні ідеологеми.

Хоча обидва стереотипи родом із радянської епохи, однак деякі з них залишаються досить живучими й тепер. Водночас сьогодні деякі музеї демонструють розрив із цими стереотипами. Вони докладають неймовірних зусиль до того, щоб їх перестати асоціюватися із місцями нудьги та мертвого спокою, а навпаки — бути живими форумами ідей і людей, де обмінюються думками, емоціями, враженнями і спільно роблять щось добре. У цьому випадку музеї виступають радше як лабораторії ідей, якихось творчих ініціатив, інтелектуального спілкування, аніж як лише сховища старих речей.

Ольга Гончар: Основним стереотипом є, мабуть, те, що там нудно і є якісь непривітні працівники, які тебе виганяють з музею і не дають тобі ні до чого доторкнутись чи прочитати: просто зайшов і вийшов. У нашому музеї точно немає такого. Крім того, є можливість індивідуально відвідати музей завдяки аудіогіду, який завантажуєш на телефон по QR-коду і тоді взагалі майже ні з ким не комунікуєш.

Щодо «нудно». Звичайно, що музей не може бути Діснейлендом і не все в житті як історії на нетфлікс, але музей сам по собі не є нудним. Просто це місце для певної інтелектуальної роботи, тут не зобов’язані нас розважати чи бавитися з нами, а ти маєш прийти і щось сам почитати, послухати, подумати, побути на самоті зі своїми думками та рефлексіями. Я думаю, що це навіть є розкішшю у наш час. Тому треба трішки самому попрацювати, щоб взаємодіяти з музеєм.

Оксана Біла: Є стереотип про те, що музей — це інституція, куди ти маєш прийти, бути маломовним і лише розглядати пам'ятки, зокрема науково пізнавати предмети, які представили на виставці. Також можуть існувати упередження: що в музеї насправді працюють люди старшого віку, котрі є «великими» науковцями, що це є такою закритою спільнотою, яка не йде назустріч відвідувачу, яка не хоче комунікувати з ним і намагається представляти музей за принципом: «Не руш, не говори і поводь себе дуже чемно».

Я думаю, що ці всі чинники музей вже переріс, і останнє десятиліття є свідченням того, що він став активним місцем, де відбуваються різноманітні зустрічі, події, де обговорюють актуальні питання, дискутують, де музей дослуховується до думки відвідувача чи відвідувачки. Таким чином музей перетворився з інституції, яка тільки представляє експонати і веде екскурсії, в таку дуже активну платформу, що різними способами намагається донести все те, що представлено в її фондах до відвідувачів, залучати їх бути учасниками процесу, запрошувати до співпраці.

Михайло Закопець: Основний стереотип у людей, який ми намагаємося ламати, що музей — це «консервна банка». Тобто, що музеї це такі нудні, зашкарублі інституції, в яких нічого не відбувається. Тому найперше, що ми поставили собі за мету в нашій роботі — це музеї мають перестати бути такими консервними банками, а повинні бути більш відкритими, гнучкими, реагувати на ті чи інші випадки в суспільстві та просто бути ближчими до людей.

Чи змінилася роль музею під час війни

Ольга Гончар: Якщо говорити про роль музеїв під час війни, то по-перше, багато музеїв в Україні зокрема і наш, взяли на себе функцію піклуватися про інші музеї, зберігаючи їхню колекцію, переміщуючи працівників, і допомагати колегам, які втратили свої інституції та колекції. Тому це також така певна професійна солідарність.

Крім того, музеї взяли на себе роль тих, хто документує те, що з нами зараз відбувається: як жити в умовах російсько-української війни, як вижити, як збирати артефакти, усну історію, експонати, щоб передати це наступним поколінням. Ну і, звичайно, це також місце, де можна поговорити, подискутувати, поділитися емоціями. Це все також лягло на наші плечі, така певна терапевтична та комунікативна функції, і ми теж з нею справляємося. Також тут варто згадати й про інклюзію, адже робити музей максимально доступним — це також виклик, але й наша роль.

Богдан Тихолоз: Українські музеї від часу повномасштабного вторгнення опинилися перед викликами, про які вони, напевно, і не підозрювали до того. Йдеться про ситуацію конкретних воєнних ризиків, які стали прямою загрозою не тільки для збереження фондових колекцій, але й для роботи музейних команд. Багато українських музейних інституцій були недостатньо готовими до такої ситуації.

Водночас сила людей продемонструвала, що саме вона здатна стати таким «патичком-рятівничком» у цій скрутній ситуації. Конкретні люди в музеях разом пакували експонати, ховали їх в надійних місцях, іноді евакуювали, інколи не чекаючи наказів «згори». Тому музеї продемонстрували солідарність як всередині країни, так і взаємопідтримку на рівні міжнародної спільноти.

Сьогодні Львів став культурним хабом, де зосереджено дуже багато культурних цінностей, зокрема ті, що вдалося евакуювати.

Я думаю, що війна зробила українських музейників більш здруженими, більш мотивованими і сильнішими врешті-решт. Попри усвідомлення складності — долі музейного працівника у воєнній Україні — я думаю, що більшість моїх колег також розуміє ту високу місію, яка є на їхніх плечах. Вони почувають себе оборонцями культури та рятівниками ідентичності.

Наскільки музеї сьогодні стали «простором підтримки» та згуртованості

Оксана Біла: Власне, музей став тим місцем згуртованості. Для прикладу, Харківська академія дизайну на початку війни практично перенесла свою діяльність до Львова. І наша академія мистецтв допомагала їм у налагодженні навчального процесу. Тут також музей став для них тим осередком, де вони могли приходити, спілкуватися, продукувати свої ідеї, робити свої виставки. Разом із Харківською академією дизайну та спільно із харківськими музейниками нам вдалося зробити їм тут проєкти і дати місце, де вони можуть далі продовжувати творити. Оцей ковток свіжого повітря їм був просто необхідний.

Ольга Гончар: Якщо ми говоримо про підтримку, то тут йдеться й про професійну солідарність. Це коли музеї підтримують інші музеї. Наприклад, минулого року ми всі долучалися до акції «Музей для музею» і збирали кошти для відбудови музею Романа Шухевича, або ж ініціативи «Музейний кризовий центр», де було підтримано і далі підтримуємо музейних працівників України. Тому це про підтримку різну: і про професійну, і про солідарність, і про підтримку музею одного іншими музеями. Також це про те, що зараз відвідувачі приходять розказати свої історії, бо для них також важливо бути почутими. Тому це таке місце довіри, де можна поговорити про те, що в тебе на душі.

Михайло Закопець: Нашим завданням є те, щоб люди сюди приходили не лише на свято, не лише на якийсь гучний фестиваль, а щоб їм хотілося проходити до музею щодня. І якщо подивитися в розрізі протягом останніх п’яти років нашої діяльності, то частково нам довелося це досягнути, адже у нас показники відвідуваності зросли вдвічі.

Як музеї працюють з темою війни

Ольга Гончар: Працюємо з темою російсько-української війни в дуже різний спосіб. Наприклад, до вторгнення в нас був проєкт разом з луганськими музеями, де ми документували актуальні експозиції музеїв луганської області, зокрема, як вони вшановують війну, що триває. Це був проєкт-дослідження «Між прерії». У нас є світлини, ми також робили певний аналіз. Зараз ці всі музеї, на жаль, окуповані, частину вдалося врятувати колекції, тому в нас є таке унікальне дослідження. Також з 2017 року ми долучались до різних акцій і робили події, присвячені темі політв'язнів Кремля.

У нас були презентації різних виставок, дискусій, що стосуються російсько-української війни. Якщо ми говоримо після 2022 року, то це далі продовжується: виставкова робота, меморіальні заходи. У нас були дуже важливі і великі заходи, які стосувалися вшанування жертв теракту в Оленівці, а також вечір пам'яті Максима Кривцова. Співпрацюємо з рухом «Ветеранка», з якими також були спільні виставки.

Крім того, є проєкт «Поранена культура», де ми документуємо усно-історичні свідчення з українськими музейниками, як вони працюють в умовах війни і зберігають спадщину.

Богдан Тихолоз: Діяльність всіх інституцій культури, зокрема і музеїв, певний час мала реактивний характер, тобто була реакцією на ті події, які з нами відбувалися. Тому була ціла низка виставок, які були рефлексією на воєнні події. Такі виставки були і в нашому музеї.

Однак від реактивної позиції українській музеї перейшли до проактивної позиції. Таким чином багато культурних проєктів, які реалізуються в українських музеях, і зокрема в нашому, мають на меті не просто показати імпульсивну реакцію на ті події, які з нами відбувалися, будувати власний проєкт майбутньої України. Відтак виставки, які зосереджені на темах минулого, акцентують на тому, що ми вважаємо важливим для ось цього проєкту майбутнього. Тому ми працюємо не тільки з постаттю Івана Франка, але й з іншими постатями минулого та сучасності.

Оксана Біла: Ми зрозуміли, що не можемо стояти осторонь теми війни. І це було, напевне, чи не найбільшим викликом, тому що ця тема, залишається дуже емоційним фактором для українців, зокрема, чиї міста були окуповані, тому вони вимушені переїхати в інші регіони, зокрема до Львова.

Наш перший проєкт ми презентували у 2023 році. Це була експозиція «Ідентифікація війною» за участі двох львівських художників: Володимира Стасенка і Оксани Борисів. Вони обидва працюють з текстилем. Ми показали їхню інтерпретацію та розуміння війни крізь призму наших давніх традицій та культури. Коли люди, які з інших областей, приходили на виставку, то вони просто просили нас, щоб ми до цієї теми не зверталися, бо їм це було настільки болісно — просто до сліз. Для нас це стало відкриттям. І це нас спинило до певної міри, щоб не продукувати такі виставки приблизно на два роки. Хоча тема війни, але вже так дуже обережно, з'являлася в наших інших проєктах.

І ось цього року ми зробили разом із одеським художником Стасом Жалобнюком, який є мобілізованим до війська, виставку «Тут Україна: Чорне море». Тут вже сприйняття було легше. Хоча наратив про війну, але митець зумів вибудувати його так, що він показав історію своєї родини, яка пройшла Голодомор, виселення роду, вимушена був продовжувати своє коріння під тоталітарним режимом. Тому це такий один із аспектів, як ми говоримо про війну в нашому музеї.

Михайло Закопець: Очевидно, що саме українське мистецтво змінилося під час війни. Сьогодні митці говорять про війну через дуже різну призму своїх творів. Тому наш музей є тим майданчиком, де вони можуть показати власні рефлексії.

У нас є три виставкові зали: у центрі музею, костелі та в укритті. Зокрема, ті виставки, що відбуваються у костелі так чи інакше говорять про сучасну реалії війни. Зараз там можна побачити експозицію «Сіль солодка» подружжя митців Володимира та Юлії Семківих.

Як музей сприяє формування української ідентичності

Богдан Тихолоз:  Я не вірю в те, що ідентичність можна сформулювати один раз назавжди, тобто вивчити якусь формулу та вважати, що ми вже визначили її для всіх поколінь: українська ідентичність є така, і ми її ніколи не будемо трансформувати чи докладати зусиль до того, щоб її утверджувати. Це дуже наївне уявлення. Так, існують символи, прапор, гімн, герб, конституція, мова як живий інструмент комунікації та впливу. Однак усе це потребує охорони, глибшого розуміння, популяризації, а отже — праці.

Наш музей — це музей одного з творців української ідентичності. Іван Франко був одним з перших українців, які усвідомили, що в час, коли України не було на геополітичній мапі світу, вона має постати як реальність, на руїнах імперії, вона має об'єднати українців. Він бачив єдність цієї нації. Тому для нас важливе питання ідентичності. Ми з цього приводу маємо багато різних форм діяльності. Для прикладу, у нас є публічні лекції, презентації книжкових видань, які пов'язані з українською ідентичністю. Ми працюємо з українськими традиціями і намагаємося їх творчо переосмислювати сьогодні.

Читайте також: У Львові показали видання поеми Шевченка 1885 року: в чому його унікальність

Михайло Закопець: У нашому музеї ми сприяємо формуванню української ідентичності крізь призму архітектури, естетики, виставкових проєктів і різних тематичних подій. На наших заходах ви не побачите ні кітчу, ні візуального сміття. Це те, на що ми втрачаємо дуже багато зусиль. Ми намагаємося пояснювати людям, наприклад, якою є автентична вишиванка, а що — річчю з Китаю.

Це проявляється в музеї у найменших деталях, зокрема, архітектурі. Ось у нашому інформаційно-освітньому центрі є багато елементів, які говорять самі за себе. Навіть те, що стіни зроблені з ґонти.

Нам важливо популяризувати українські традиції, щоб люди заглиблювали у своє коріння. Таким чином, щоб після відвідування музею вони почали досліджувати себе, історію свого роду, задумалися — те, що лежить на горищі своє бабуся також може бути дуже цінним.

Ольга Гончар: Ми формуємо ідентичність, тому що ми досліджуємо страшні, дуже часто табуйовані і приховані сторінки української історії. Наприклад, зараз будемо досліджувати спадщину шістдесятників. Це теж такий великий пласт нашої історії, який, здавалось би, був не так давно. Однак його можна втратити, якщо зараз це не зафіксувати і не зберегти.

Так, сприяємо тому, що був зв'язок між поколіннями, адже дуже часто в українській історії він обривався. Ми дуже мало знаємо про наших дідусів, бабусів чи про прапрародичів. Я вже навіть не згадую, про те, як вони переживали Другу світову війну, інші війни, як вони зберігали історію себе, мову, культуру. Тому це також про зв'язок поколінь, який сприяє формуванні нашій ідентичності.

Читайте також: Історії репресованих священників УГКЦ: у Львові відкрили виставку архівних матеріалів

Оксана Біла: Ми постійно це робимо: не припиняємо формувати українську ідентичність через виставки та події, які тут відбуваються. Так, як ми музей українського мистецтва, то Митрополит Андрей Шептицький створив його, щоб зберегти та показати пам'ятки, які допомагають ідентифікувати нас саме як українців.

Раніше ми розповідали про виставковий проєкт «Позивний "Кобзар". В обороні ідентичності».

Декілька слів про інновації

Ольга Гончар: Тут, мабуть, найбільш інноваційним є наші проєкти з діджиталізації, тобто це коли ми скануємо архіви, світлини, документи, публікуємо їх. Також коли ми з партнерами робимо 3D-сканування наших експонатів або працюємо з VR-технологіями, щоб документувати російсько-українську війну. Тому ми залучаємо різні інновації. Якщо якась цікава технологія з'являється, вона допомагає нам зберігати та популяризувати спадщину, створювати різні цікаві формати, в межах яких ми би могли поширювати наші фонди, колекції, здійснювати освітню нашу роботу, то ми, звичайно, це все використовуємо.

Оксана Біла: Останнім часом ми розширили спектр послуг, які надає музей. Тепер він перетворився в такий активний майданчик. Сюди можна прийти і з дітьми поспівати, і  пізнавати різні промисли, які були в Україні, і зайнятися багато чим. Ми працюємо над тим, щоб залучити відвідувачів різними способами.

Також робимо різні міжнародні колаборації з провідними музеями Європи. Привозимо різні твори звідтам та проводимо виставки українського мистецтва на світових майданчиках.

Ще один важливий фактор — це наші соцмережі, над якими ми зараз активно працюємо, щоб бути присутніми в інформаційному просторі. Ми розвиваємо Facebook, Instagram, YouTube, почали вести й TikTok.

Богдан Тихолоз: Коли говорять про інновації, то зазвичай чомусь пов'язують їх передусім з технологіями. Так, технологічна модернізація музейної справи дуже важлива, адже ми живемо в цифрову епоху і мусимо відповідати на її виклики. Водночас для мене музейні інновації — це передусім люди з новими ідеями, які мають креативне та критичне мислення, та прагнуть втілювати задуми в конкретні справи. Адже саме люди мають розуміти запит суспільства та вести діалог з цільовою аудиторією.

У нашому музеї багато напрямків, де ми впроваджуємо інновації, зокрема, реставруємо твори мистецтва і оцифровуємо їх, творимо сайти, маємо свій YouTube та загалом активно працюємо зі соціальними мережами.

Михайло Закопець: Треба мати здоровий баланс між тим, щоб з одного боку не стати занадто діджиталізованим, а з іншого — йти в ногу з часом. Водночас якщо ми говоримо про інновації, то це не просто про технології. Адже все починається з базовим зручностей. Тут йдеться також про сервіс, аби відвідувачам було комфортно перебувати в музеї. Навіть у тому самому туалеті, щоб були усі зручності. Це про сервіс.

Крім того, ми намагаємося різними способами розвивати наш етнографічний напрямок. У нас з’являються нові ремесла, об’єкти, атракції. Нещодавно відкрили після реставрації нашу гончарню. Тут облаштували все для того, щоб можна було спробувати зайнятися гончарством.

Не лише TikTok: як музеї заохочують приходити молодь

Михайло Закопець: Якщо ви подивитесь на наші рілси в інстаграмі чи фотографії зі святкування Великодня, то вам все стане зрозуміло. Ми намагаємося бути в тренді, тобто бути класними та цікавими для молоді. Хоча загалом у нас відбуваються всілякі події для публіки різних вікових категорій: від 0 до 100 років. Тому кожен може щось для себе знайти.

Ольга Гончар: По-перше, у нас є практика в музеї, в межах якої ми співпрацюємо з різними університетами, де культурологи, філософи, музеєзнавці, філологи, історики, спеціалісти зі спадщини можуть долучитись до нашого музею і разом із нами чомусь навчитись. Наприклад, цього року студенти одного навчального закладу були співтворцями виставки, яка зараз в музеї проходить. Під час практики ми вчилися сканувати експонати у 3D, тобто це також відбулася й така професійна взаємодія.

Також у нас є різні екскурсії, заходи від наших партнерів, друзів, де також була задіяна молодь, яка працює з темою історії, спадщини, Другої світової війни, Голокосту, депортацій. Тобто це таке інтерактивне, освітнє, інформаційне залучення.

Богдан Тихолоз: Зрозуміло, що молодь — це майбутнє кожного суспільство.  Тому інституції культури, не тільки музеї, але й — бібліотеки, архіви, театри повинні бути відкритими для молоді.

Я б сказав, що молодь це люди, які ще не перестали бути дітьми, але водночас вже є достатньо дорослими, щоб починати творити власні ініціативи. Молодь йде туди, де їм буде цікаво, де вона бачить сенс свого перебування. Тому, коли ми говоримо про те, як ми привертаємо молоду аудиторію,  то, по-перше, намагаємося до неї достукатися та приверни увагу. Для цього у нас є активні соцмережі: Instagram, YouTube, TikTok.

Другий момент — ми маємо створювати приводи для цих візитів. Це можуть бути організовані візити молодіжних груп, школярів старших класів, студентів, які до нас приходять.

Крім того, у нас в музеї є досить молодим колектив, тому вони самі відчувають ці потреби і запити.

Що в музеях недофінансовано

Оксана Біла: Це небезпечне питання для всіх музейників. Сьогодні в музеї працюють ентузіасти. Коли ти приходиш і це стає частиною твого життя, то ти залишаєшся тут, попри все. Тому перше, що недофінансовано у музеях — це заробітна плата. Такий компонент часто відсіює фахові кадри, які дуже потрібні музею.

Ще однією великою проблемою капітальне будівництво. Тому в час війни воно зовсім не фінансується, ми можемо робити якісь поточні ремонти. Однак є будівлі, які потребують реставрації.

Ольга Гончар: Найбільш недофінансованими залишаються наші зарплати як працівників музейної сфери як інших сфер культури, освіти в Україні. Як шукаємо вихід? Подаємося на різні гранти як в Україні, так і за кордоном. Можливості зараз є, треба шукати, подаватися, освоюємо нові знання, як писати гранти, як звітувати за гранти, як працювати з міжнародними та українськими. Тому виходимо за межі свого музейництва традиційного для того, щоб працювати далі та лишитись в професії. 

Які головні виклики є в роботі музеїв сьогодні

Михайло Закопець: Звісно, зараз найбільшим викликом залишається війна та ті супутні проблеми, які від неї є. Зараз ми намагаємося зберегти людський капітал. Музейники — це дуже вузька спеціалізація, особливо це стосується реставраторів, тих, хто може зберігати нашу спадщину. Це виклик, з яким ми зараз намагаємося поборотися.

Крім того, ще один виклик для нас, це те, що ми стаємо у тій чи іншій мірі більш популярними і відповідно — у нас збільшуються запити на проведення різних подій. Водночас ми не може їх усіх погодити, бо деякі просто можуть не відповідати цінностям музею. Треба розуміти, що ми не приймаємо таке рішення одноосібно, а групою фахівців. Тому буває складно людям це пояснити.

Оксана Біла: Окрім тих викликів, які спричинені війною (відсутність світла, опалення), ми маємо ще такий як брак фондових приміщень. Адже потрібно розуміти, що багато пам’яток перенесли в безпечні місця. Тому важливо, щоб були збудовані фондосховища для музеїв, які забезпечені різними технічними засобами, системою безпеки та кондиціонування. Сьогодні нам бракує будівлі, яка б змогла розвантажити наші фонди. Тому музей потребує інвестування.

Богдан Тихолоз: Ключовим викликом для нас усіх зрозуміло це є війна, яка поставила гостро наше питання виживання як спільноти. Музеї стають прямими мішенями російської зброї. Пригадаємо: від музею Сковороди до музею Шухевича.

Ще один виклик для нас — це потреба зберегти кадровий потенціал в умовах хронічного стресу, недофінансування галузі, і просто втоми, яка з’являється у людей. Тому моє основне завдання як директора музею і водночас виклик — зберегти людей, конкретних музейників та музейниць, які своєю працею роблять українські музеї сучасними. Саме це для мене є пріоритетом.

Третій ризик — це розрив між аудиторіями. Зокрема, як музей має зберігати свою архаїчну природу та водночас контактувати із генерацією сучасної молоді.

Маємо такі і кадрові, і енергетичні, і фінансові ризики. Тому потрібна системна політика, яка розширює цю ресурсну базу, а не скорочує її.

Експонати музеїв, які вас зацікавлять за 10 хвилин

Оксана Біла: Якщо мені б сказали зацікавити відвідувача чи відвідувачку нашого музею, яка має усього 10 хвилин, я б показала їм богородчанський іконостас. Це пам'ятка українського бароко, великий ансамбль, який один із трьох збережений на теренах України, який до війни був предметом зацікавлення усіх, хто приїжджав до Львова з усього світу.

Іконостас створив Йов Кондзелевич. Це пам'ятка, яка фактично не має аналогів в українських музейних інституціях та має європейський контекст.

Богдан Тихолоз: Людині, яка має 10 хвилин, я б показав живий експонат, а саме — дерево. Йдеться саме про знамениту грушку Івана Франка. Він був людиною, яка дуже любила природу і рослин і тварин. Це єдине з тих дерев, які він садив власноруч біля свого дому, і воно дійшло до нашого часу. Вона — така добра бабуся, яка ціле життя ділиться з нами своїми плодами і яку ми плекаємо. Коли ми проводимо екскурсії, то одразу розпочинаємо з цього дерева.

Ольга Гончар: Тут я звернулася за поміччю до колег і у нас виникли різні думки: бандура, вазочка, вагон-телятник, монументи. Крім того, дуже багато різних цікавих експонатів, які можуть розповісти про наш музей, є оцифрованими у 3D. Тобто це такі повсякденні речі.

От про вазочку, про яку я згадувала. Це вазочка, яку передала єврейська жінка, яку вели в гетто. Її українська жінка обміняла на хліб у єврейської, в якої була мала дитина. Тоді комендант зробив вигляд, що цього не побачив, хоча насправді помітив. Довгий час ця вазочка зберігалася у львівській родині, хоча її не використовували за призначенням, але й не могли викинути. Згодом передали її до музею для того, щоб такою маленькою вазочкою могли розказати таку трагічну історію, яка відбувалася у Львові.

Михайло Закопець: Ми можемо зайти на територію музею і я вам покажу будь-який експонат, що може зацікавити за 10 хвилин. Перевага нашого музею в тому, що відвідувачі чи відвідувачки можуть понюхати наші експонати. Дуже мало де в музеях є носова пам'ять. А в нас — якщо ви заходите в будь-який об'єкт, там пахне так, наприклад, як у домі вашої бабусі в селі. Тому ви заходите — і у вас створюється такий різний асоціативний ряд.

Чи ходить молодь до музеїв - дивись тут: