Я фехтуватиму до 50 років, допоки не стану паралімпійською чемпіонкою, – Наталія Морквич

1070
Я фехтуватиму до 50 років, допоки не стану паралімпійською чемпіонкою, – Наталія Морквич

З Наталею ми зустрілися у кавярні. Вона усміхалась, намагаючись приборкати своє хвилювання. По-дитячому безпосередня, наділена неймовірною вродою та жіночністю. Каже, що щаслива, шкодує тільки, що не може ще їздити на велосипеді, та нафарбувати нігті на нозі. Бо речі, які  зробити  зараз не може, враз стали дуже важливими і помітними.

– Але це не ті моменти, через які треба засмучуватись, – запевняє мене і посміхається, – людина може все, варто лише захотіти. Сьогодні сім років, як дівчина фехтує, і з того часу, як трапилась ДТП багато що в її житті змінилося.

У 15 років дівчина каталася на велосипеді і хотіла вступати на юридичний. Та одного дня все обірвалося.

«З другом ми каталися на скутері, автівка виїхала на зустріч…Годину я пролежала на траві, стікаючи кров’ю. У мене була травмована нога,  я навіть зателефонувала батькові…Все тривало півтори години, а мені здавалося, що п’ятнадцять хвилин».

Якби дівчину доставили до шпиталю швидше, був би шанс зберегти ногу.  У лікарні батька Наталії поставили перед фактом:

Гемоглобін сильно впав: або ми ампутуємо ногу і вона житиме, або, поки ви тут вагаєтеся, ваша донька помре.

Тато погодився на операцію.

«Я прокинулася у реанімації з відчуттям, що не можу поворухнути пальцями. Підняла голову і побачила біле покривало і порожнечу – однієї ноги не було. Лікарі мені щось вкололи, аби я заспокоїлась. Потім я знову заснула», – згадує Наталія.

13342084_1608364286159745_1295847028_n

– А потім?

– В першу чергу я написала хлопцеві, з яким їхала на скутері, і сказала, що ми обов’язково ще покатаємося, адже він почував провину.

«Я не знала, як жити по-іншому, адже до цього часу з інвалідністю ніколи не зустрічалася. – Мам, кому я буду така потрібна, а чи зможу я на протезі малювати нігті, – у відчаї запитувала маму».

Сьогодні  Наталія чудово себе почуває і в кросівках.

«Це зручно  і стильно», – додає.

– Хто допоміг тобі взяти себе в руки і жити далі?

– Мої батьки, в першу чергу. Це була надзвичайно велика підтримка, мені давали багато любові. Друзів я також зустрічала лише з посмішкою, ніколи вони не бачили мене засмученою. Батьки змусили мене піти до школи, і я їм дуже вдячна за це. Звичайно, були комплекси, коли на мене дивилися, але найбільше дратувало, коли мене починали жаліти.

– Коли спорт з’явився у твоєму житті?

– Одного разу, у років 17, мені запропонували займатися фехтуванням. Я погодилась. А коли зайшла в зал –

Мене насторожило те, що там всі фехтують на візках. Просто після ДТП я категорично відмовилася від будь-яких візків. І коли вперше я на нього сіла, то подумала – так комфортно.
Я знаю, це звучить дивно. Я почала індивідуально працювати з тренером.

– Розкажи про перші успіхи.

– Перша моя поїздка була до Білорусі на змагання. Це адреналін, поїздки, мені це почало подобатися, відтоді я вирішила займатися цим професійно. А коли стояв вибір між лекціями на факультеті журналістики і тренуванням, я обирала друге. Не раз я вже була чемпіонкою України, у 2013 році на Етапі Кубку світу виборола бронзу.

А інколи прокидалась серед ночі і дивилась на свою медаль, неймовірне відчуття. Тоді прийшло усвідомлення, що від роботи можна отримувати колосальне задоволення.

– Як довго йшла до того, аби виграти на чемпіонаті Європі 2016 з таким чудовим результатом?

– Правду кажучи, коли я їхала в Європу, то не очікувала такого результату. Було багато перемог, але золото взяти якось не вдавалося. Але то був мій день. На Кубку Європи я виграла у фіналі з рахунком 15:3 в угорки Амаріли Верес. Це була гарна перемога. Всі зірки тоді зійшлися на небі!

Взагалі, є різниця між змаганнями з дівчатами та хлопцями: чоловіки більш тактичні, а от дівчата керуються емоціями.

– Ти вмієш програвати?

– Ой, коли я програю, або коли щось не виходить, розчаровуюсь, а іноді навіть кажу, що не буду більше цим займатися, але проходить тиждень і починаю скучати. Мене поразка стимулює. Я визнаю, що в деяких моментах полінувалася.

Коли фехтуєш, з’являється крик. Мені кажуть: «Ти така тендітна, а коли кричиш – робиться страшно».

13318687_1608364152826425_563708434_n

– Розкажи про свої амбіції.

Я фехтуватиму до 50, допоки не стану паралімпійською чемпіонкою(Сміється)

Хочу стати тренером, аби займатися з такими людьми, як я. До речі, цього року я їду до  Ріо, добре було б взяти колись золото.  А також про сім’ю, дітей, зрештою, як кожна жінка. Але я вважаю, що у житті у мене є все: ідеальні батьки, брат, хороший чоловік, улюблена справа, я щаслива, бо в мене всі здорові. Ходити і бачити – це найбільше щастя, люди цього, на жаль, не цінують.

 

– Що б ти порадила людям, які мають схожі проблеми і опускають руки?

– Ні в якому разі не замикатися у собі, бо потім можна з того стану не вийти. Я розумію, що у нас навіть по центру пройтися важко, не приковуючи до себе поглядів, але головне бажання, і Бог тобі допоможе завжди.

Наталія не приховує своїх відчуттів та  емоцій, ділиться враженнями, успіхами та страхами.  У ній багато ентузіазму, натхнення і отпимізму.

«Я розплакалась, коли перший раз стала на протез, для мене це було складно, адже я каталась на волосипеді, а на наступний день прокинулась без ноги, обірвалося все в один момент. Пам’ятаю, мене перевели з операційної палату, за вікном в цей час йшов дощ. Вперше в житті я зрозуміла, який він неймовірний.»

Після години спілкування з Наталею у мене виникло неоднозначне відчуття: ніби ти йдеш по місту і несеш букет подарованих тобі квітів, але в той же момент підкрадається сором за те, що не використовуємо всіх даним нам Богом можливостей і кожного для наші невідкриті здібності припадають порохами.

Розмовляла Олександра БАГАЧ.

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ

Реклама

Loading...

Реклама