дивись.info

Про яку політику можна говорити, якщо за 10 років Львів не створив жодної альтернативи Садовому, – Остап Дроздов

Про яку політику можна говорити, якщо за 10 років Львів не створив жодної альтернативи Садовому, – Остап Дроздов

У когось його погляди мають прихильність, когось вони дратують або ж обурюють. Схоже, сам Остап Дроздов не сильно намагається догоджати аудиторії: йому до вподоби роль медійного подразника. ІА Дивись.info спробувала з’ясувати, яку мету ставить перед собою журналіст, апелюючи до глядачів з екрану телевізора, чого боїться та що думає про львівську політику.

– Ти відчуваєш власну відповідальність за розкол суспільства? Можливо, ти як людина, яка має інструменти впливати на чиюсь думку, десь також схибив?

Я не розумію, чому ми взагалі маємо прикладати зусилля, аби утверджувати Україну. Чому ми повинні через певні зусилля, титанічну роботу нав’язувати Україну, яка вже існує 25 років. Треба було докладати зусиль перші два роки максимум. Зараз – це непродуктивне спалювання своєї енергії, марна трата часу. Все, що є за зоною АТО мені цікаве лише як об’єкти моїх досліджень. Вони потрібні Україні лише як критерій деградації. На них можна орієнтуватися, як нижче падати не можна. Вони від мене за півтори тисячі кілометрів, а Євросоюз за 700 кілометрів. Я не буду перейматися тим, що від мене за півтори тисячі кілометрів.

Війна – це екстремальний чинник, який оголює все суспільство. І хтось мусить говорити про те погане, що активізовується війною
Остап Дроздов

– Це досить сміливо, досить радикально. Ти не боїшся залишитись  несприйнятим?

Я вже перейшов цю межу. Я говорю те, що думаю, можу публічно помилятися. Страх бути незрозумілим вже давно минув. Я вже звик до суспільства, в якому живу і працюю. Воно є достатньо категоричним, поділеним на багатоповерхові шари. Ти просто працюєш на певний сегмент, який обираєш, розуміючи цінності цієї аудиторії. Все, що нижче цих поверхів – мені нецікаво. Мене цікавить думка розумних людей.

– Як виглядає твоя аудиторія?

Я не можу її звести в один образ. Я себе зловив на думці, що я не хотів би знати, якою є моя аудиторія, оскільки як тільки я це дізнаюся – розпочну під неї підлаштовуватися. Адже у кожної людини, що прагне схвалення буде спокуса догоджати. 

Гра в догоджання – не моя гра. Я швидше погоджуся на роль медійного подразника
Остап Дроздов

– Коли з’явилася потреба говорити?

З дитинства, коли я побачив, що контрастую із світом навколо. Моє самоусвідомлення базується на протистоянні себе. Якщо більшість моїх однокласників плавно входили в суспільство: побожними, невимогливими, християнізованими свідомими українцями, то я не хотів плавно входити в те, що до кінця я не розумію та не сприймаю. Мене оточували дуже посередні люди. Я і досі боюся бути посередністю і можливо це мене постійно рухає вибиватись уперед та йти проти мейнстріму.

Я боюся слово «ми», адже це сталінське слово. Якщо ми мислимо колективно, то й досі є сталіністами. Утім, це стосується не лише України, а також всього люмпену світу. Журналіст не повинен міняти світ, він повинен його час від часу термосити.

Журналіст повинен бути достатньо відрізаним від своєї аудиторії. Він повинен творити сенси, але не повинен їх реалізовувати. Він є суспільний донор, донор цінностей. Як тільки журналіст починає реалізовувати цінності, – він виходить за рамки своєї професії. Журналістика робить цей світ цивілізованішим, вона або прискорює, або загальмовує. Вона втручається у природній розвиток і це є дуже хороша місія. Це мотор, який постійно повинен генерувати електроенергію у суспільстві
Дроздов

– Про що свідчить вибір американців? 

Колективне мислення призводить до того, що на авансцену виходять відверті популісти. Але за Америку у мене душа не болить, бо всерівно їхнє «ми» є сумою унікальних «я». А у нас унікальне «я» сприймається як загроза для «ми». Кожна унікальність оцінюється як виклик, я не можу на це погодитися.

Трамп усьому світу показав, що народ, як джерело влади, є дуже сумнівним поняттям
Остап Дроздов

Світ буде шукати нові форми делегованої демократії. Україні це не загрожує, бо наші політики ще довго будуть живитися своїми бабусями. Тобто, народ, який не встигає у силу свого віку чи інших чинників встигати за світом, обирає лише гірше. Якби ми позбавили права голосу тих, хто нічого не створює, то у нас за один день помінявся б увесь політикум.

– Українському суспільству ти поставив діагноз «електоральна каліка», невже все так погано?

Треба запустити це слово у публіцистичний дискурс. Я вважаю, що український виборець має певні функційні обмеження. Він не здатен обрати кращого за себе, визнати природню неповноцінність суспільства, яке ще є незрілим та травмованим усіма історичними, культурними невдачами. Ми маємо поразку людини. А коли суспільство неуспішних людей стає виборцем, воно не буде продукувати успіх, бо це суперечить органіці та законам природи. Треба поставити перед суспільством дзеркало для усвідомлення своєї неповносправності.

Український виборець є апріорі заздрісним, що зумовлено серйозною більшовизацією у минулому. Також суспільство є дуже дешевим для політики, купити збідніле населення є дуже простою справою.

Інколи мені здається, що ціллю існування української держави є стимуляція бідності і коли вона досягне свого апогею, почнеться 1917 рік
Остап Дроздов

У нас виглядає так, що людина стає виборцем лише у день голосування, у цього ми відрізняємося від інших суспільств. Я вважаю, що треба чекати фізичного зникнення «совка».

– Три роки минуло від початку Майдану. Якою була б Україна без нього?

Йшов би другий термін Януковича. У нас, в принципі, «януковича» в країні більше, просто Галичина не може цього сприйняти. Цих людей є більше кількісно, тому він би був на другому терміні. По-друге, ми мали б абсолютну атомізацію суспільства і шліфували б у своїх норах власну неповторність. Ми були б другою Білоруссю.

– Але з Кримом?

Крим для мене ніколи не був цінністю. В проекті України мене території не цікавлять. Ми повинні мислити категоріями простору, а не територій. Проблема нашої країни в тому, що в нас простір України менший, аніж територія. Тому зараз від України відпадають території, які не належали до українського простору. Простір України реально закінчується на лінії АТО. Якщо комусь потрібна територія без українського простору, будь ласка, можете взагалі хоч в Кубань піти. Я мислю не територіальними, а просторовими означеннями своєї країни і мені так простіше сприймати. Я коли перетинаю Україну і потрапляю у польський простір, то мені про це сигналізує не прикордонний стовп, а те, що я бачу і чую. Мені і без кордону зрозуміло, що я потрапляю у польський простір. Драма моєї країни полягає втому, що вся країни, окрім Галичини, є Євразією, – Галичина є Європою. На нас закінчується католицизм як простір та починається православ’я. Усередині країни проходить цивілізаційний кордон. Мені пощастило бути у прикордонній зоні Європи. Це є історична місія України – вийти за межі Євразійського простору.

– А що ти пропонуєш?

Я прихильник скандинавської моделі, де джерелом влади не є народ. А тільки ті, хто створює блага. Тобто платники податків, креатори і ті, що створюють. А пенсіонери, бюджетники не мають права голосувати. Ми є сьогодні таким класичним прикладом Індії. Ми є класичним кастовим суспільством, де ти розумієш, що перестрибнути із своєї касти у іншу практично неможливо. Це показало е-декларування, наша катастрофічна розшарованість суспільства. Насправді у світі ще ніхто не спростував Маркса. Його теорія про класове суспільство працює у всіх розвинений демократіях. Всі суспільства, в принципі, є класовими. Люди не готові до інших форм влади, як меритократія, де є влада розумних, або ж аристократія, де є влада заможних та освічених. Вони швидше погодяться на олігархат, аніж на погану, але зрозумілу їм дійсність. Ми з кастового суспільства лише можемо вийти у класове, бо соціально ми є дуже відсталою країною.

– Для чого і для кого ти почав писати свою книжку? 

Для мене важливим був сам факт оголення. Бо я відчув, що для аудиторії я почав бути функцією і мені потрібно було повернути себе собі. Через цей текст я пробую повернути себе собі і привідкрити кулісу публічного, аби туди заглянули люди і побачили там мене, як людину меншості, нонконформіста, людину з бунтарським складом характеру. Для мене було важливо у сповідальній формі розкрити себе. До певного періоду це навіть було самоціллю.

– Чому Остап Дроздов не йде у політику?

Тому що я точно знаю, що візьму пару квартир і пару машин. Як і кожна нормальна людина. Від блага, яке є легкодоступним, жодна нормальна людина не відмовиться. Час аристократії, яка відчувала свою внутрішню відповідальність за роль в історії, пройшов. Для сучасних політиків історія зводиться до історії успіху. Ми говоримо про пігмеїв, які є великими лише у своїх капіталах. Я є професійним журналістом і це основна моя мета.

– Що ти думаєш про львівську політику?

Про яку політику можна говорити, якщо за 10 років Львів не створив жодної альтернативи Садовому.

Розмовляла Олександра БАГАЧ

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Реклама