дивись.info

Бути завжди дотичним до війни: як військовий реабілітує побратимів з передової (Інтерв’ю)

Бути завжди дотичним до війни: як військовий реабілітує побратимів з передової (Інтерв’ю)
Назар Іваськевич

Перебування на фронті львів’янин Назар Іваськевич вважає романтикою, а саму зону АТО — місцем, де стосунки між людьми стають набагато чистішими та чеснішими. Сьогодні вже на мирній території у Прикарпатті чоловік намагається відтворити ті самі атмосферу і відчуття, які переживав в АТО, але без пострілів і вибухів.

Спочатку був Майдан 2004. Потім — 2013. Далі, наче за інерцією, поїздка в АТО. У складі добровольчого батальйону.

— Ми були на Луганщині, вічна передова. Виконували завдання легкої піхоти, були і як спецпризначенці. Робили облави, зачистки, на блокпостах стояли….Та все ми робили. Часто стояли на позиціях, які обстрілювали чи не щодня.

У дні ж, коли не було чого робити, було просто цікаво виживати, каже Назар. Сьогодні у нього в запасі чимало історій про те, як воякам доводилося пити воду з коричневих ставків, глушити рибу гранатою тощо.

— Я, як і інші, в будь-який момент був готовий їхати назад. Але не поїхав. Бо кому, як не нам, було воювати?

На фоні усіх згадок про обстріли, дебоші, непорозуміння та інші незмінні складові війни, Назар Іваськевич згадує і людей, які жили і живуть на окупованій території. Каже, чимала кількість населення боялася військових. Дехто не розумів, з якої вони сторони. І часто-густо цивільні думали, що їх прийшли вбивати.

— Звісно, ми перевіряли місцевих на наявність у них зброї. Обшукували на блопостах, аби ніхто нічого не крав. Я намагався завжди роздавати дітям і дівчатам цукерки, аби вони не лякалися.

Зараз Назар, як і чимало інших військових, упевнений: якби була політична воля влади, війну можна було б закінчити ще на початку. Чоловік згадує моменти, коли добровольчі війська заганяли окупантів назад до Донецьку, Луганську та відтісняли їх до кордону. Але тут приходив наказ з Києва: «Ми не зможемо, у нас не вистачить сил. Повертайтеся назад». І бійці відступали.

«Головне — це робота з тими, хто дотичний до війни»

За рік Назар повернувся додому. Каже, часу хвилюватися про свій стан не було.

— Я якось не задумувався, чи погано було, чи ні. Єдине що… я ходив за краще, прийшов, а тут нічого не змінилося.

Про те, щоби вернутися назад, але у якості бійця, Назар думав і не раз. Каже: душа тягне туди та й взагалі вважає, що у хлопцях закладений оборонний інстинкт. Але повертатися готовий лише у якості добровольця.

sam_6459

— Я не хочу іти на контракт, щоби не виконувати деякі вказівки. Якщо я добровольцем можу не зважати на чиїсь накази, то по контракту це буде військовий трибунал. А у нас, хочу нагадати, армія кілька років існувала лише на папері. Які там командири?

Утім сам для себе Назар дійшов висновку, що завжди може поїхати, якщо буде потреба. Мовляв, на передовій зброя завжди знайдеться, а усі сто людей ніколи не воюють. Коли ж почнуть стріляти, ніхто питати не буде, звідки ти і що тут робиш.

Загалом волонтерів і добровольців Назар Іваськевич називає моральною елітою країни. Нині ж він, із категорії «добровольців» перейшов у категорію «волонтерів». Возить допомогу бійцям на Схід, крім того, разом з іншими бійцями відкрив базу відпочинку, де можуть оздоровлюватися АТОвці та діти зі Сходу.

— Думаю, що роблю не менш корисну справу, ніж на фронті. За приватні кошти ми з однодумцями винайняли базу у селі Росохи (Старосамбірський район Львівської обл., — авт.ред.). І зараз облаштовуємо її під центр відпочинку «РА».

«РА-Центр» — це приватні дерев’яні будиночки, облаштовані всередині камінами, ліжками, столиками… Саме ж село находиться у підніжжі гір, поряд є струмочок.

— Класика, словом, — жартує Назар.

На реабілітацію, а точніше відпочинок (чоловік з командою намагаються не вживати слова «реабілітація», аби люди не відчували себе хворими), до центру запрошують бійців з передової. Бо ж, чим далі від війни, тим більше генералів, упевнений Назар. Як такої конкретної програми проведення часу у центрі немає.

— З бійцями ми можем у гори ходити, можемо рибу ловити, хтось може паритися у сауні, плавати у басейні, займатися на спортмайданчику, а хтось — взагалі нічого не робити. Ми там нікого ні до чого не силуємо. Усе залежить від самого бажання.

Діти ж мають розписану програму зранку і до вечора. Але кожного разу розклад коригується у відповідності до бажання групи. Так, діти можуть запланувати похід у гори, заняття альпінізмом, майстер-клас з ліпнини, поїздки до монастира та інше.

Поїздки для таких категорій населення є абсолютно безкоштовними, каже Назар. Звідки гроші? Усе — пожертви від приватних осіб.

— Ми зверталися до держави з проханням допомогти відкрити центр, підтримувати його, але нам відмовили. Довелося збирати гроші своїми силами.

Намагалися колишні бійці і проекти писати, аби грант отримати. Утім теж не склалося.

— Одного разу працівниця одного такого фонду, який займається видачею грантів, запропонувала за 60% «відкату» дати нам гроші. Ми, звісно, не погодилися.

Але отримати кошти від якогось фонду Назар і досі планує. Зрештою, гроші від приватних осіб мають властивість закінчуватися. Поки ж найбільшим капіталом засновників центру залишаються «мізки і зв’язки».

— Але це все неважливо. Витримаємо. Розумієте, коли ти бачиш дитину, у якої вбили батька, із усмішкою на обличчі, коли вона підбігає до тебе і обіймає, це те, що не можна проміняти ні на що.

У планах Назара з командою розвивати базу і надалі. Сьогодні чоловіки хочуть звести там господарство: курчат, гусаків тощо. Крім того, хочуть найняти більше персоналу (нині у центрі працюють вони, кілька медиків та троє людей у якості обслуговуючого персоналу).

— Для нас головне – це робота з тими, хто дотичний до війни. А нам ще довго з нею жити.

Спілкувалася Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Хочеш повідомити новину? Дій!

Реклама

Loading...

Реклама