дивись.info

Відкрив паб, бо дуже люблю свіже пиво, — як АТОвець у Львові заснував свій бізнес

Відкрив паб, бо дуже люблю свіже пиво, — як АТОвець у Львові заснував свій бізнес
Артур Балашов

Артур Балашов — корінний львів’янин, який у 2015 році воював проти окупантів на Сході України, а нині — з конкурентами та бюрократами: місяць тому АТОвець відкрив власний паб під назвою «Депо».

ІА Дивись.info поспілкувалася з воїном, аби дізнатися, ким він був на Сході, чому йому спало на думку відкрити саме паб та у чому «фішка» закладу.

«Я що в Крим, що на Схід більше не хочу їхати, навіть коли звільнять території»

В АТО Артур Балашов потрапив за власним бажанням. Каже, довелося півроку добиватися, аби взяли. Був мінометником у 28-й бригаді. Про те, що потрапив на фронт — не шкодує. Але армія не сподобалася.

— Краще б ішов у добровольчі батальйони. Я би там більше зробив. А тут — справа у командуванні. Ніби оголосили «перемир’я», режим тиші. На ділі ж по нам стріляли, а ми не могли відповісти.

У добровольчих же батальйонах, за його словами, люди чітко знали, що треба робити, і не було ніякої тиші.

Артур Балашов перед вихздо в АТО. Серпень, 2014 р.
Артур Балашов перед виїздом в АТО. Серпень, 2014 р.

— Я б взагалі йшов війною і показував, що не можна сюди лізти. А в нас вийшло так: вони лізуть, а ми…стоїмо і дивимося. Кожного разу хочу ставити питання: якби до тебе додому лізли, що б ти робив?

Як би там не було, поки що їхати назад в АТО Артур не збирається. Хоча і запевняє, що коли буде потреба, поїде без вагань. Мовляв, якщо усі будуть відмовлятися йти в АТО, то ворог і до Львова дійде.

— Але зараз це просто відтягування часу. Сама наша влада його тягне, а хлопці гинуть ні за що і каліками повертаються. Я розумію прекрасно, якщо ми війною підемо, то ми не переможемо. Але я і не прибічник домовлянь. Ворога треба карати.

Від самих східних регіонів, як і від самого АТО, у Артура не найкращі враження. Найбільше чоловіка свого часу вразила розмова з жінкою з Троїцького. Та, за словами чоловіка, свято вірила, що українські бійці — загарбники і навідріз відмовлялася вчити, говорити та взагалі визнавати українську мову.

— Я їй кажу: так давайте, якщо вам в Україні так погано живеться, я вам допоможу зібрати всі речі і на руках віднесу на вокзал. Їдьте собі до Росії своєї… Це мене дуже погано вразило.

Але були й інші моменти. Позитивні. Так, під Лисичанськом у селищі Мирна Долина був фермер, який бійцям віддавав цілих баранів.

— Він нас так підгодовував довгий час. І люди дякували, що ми є, просили не кидати їх. Але більше було негативу. Особливо в Артемівську. Там навіть дивилися косо.

Для себе Артур зробив висновок: «Я що в Крим, що на Схід більше не хочу їхати, навіть коли звільнять території».

«За рік-два відкрию ще один паб, потім — ще парочку. Так влаштую у Львові монополію»

Після війни в Артура не було часу на довгу моральну реабілітацію — треба було працювати та годувати родину.  Якоїсь окремої прив’язки до місця роботи він не мав. За свої 29 років він працював усюди потрохи: то кухарем, то продавцем, то адміністратором…

— Усюди, де можна було заробити гроші, я був, — жартує Артур.

Про те, чим зайнятися після повернення додому, Артур почав задумуватися ще в армії. Каже, зрозумів, що треба працювати на себе, а не комусь гроші заробляти. Ідея відкрити паб на той момент вже встигла не один раз промайнути в його голові.

— Я дуже люблю смакувати хороше, якісне і свіже пиво. І мені хотілося зробити таке місце, куди б люди приходили футбол подивитися.

Артур Балашов: «Я чув, що у Європі, коли ти відкриваєш бізнес, тобі кажуть: «О, ти молодець, друже, на тобі ще допомоги на розвиток бізнесу. Ремонт треба? Будь ласка. А у нас… Я тільки документи десь місяць збирав»
Артур Балашов: «Я чув, що у Європі, коли ти відкриваєш бізнес, тобі кажуть: «О, ти молодець, друже, на тобі ще допомоги на розвиток бізнесу. Ремонт треба? Будь ласка. А у нас… Я тільки документи десь місяць збирав»

Зрештою з такими думками Артур і дійшов до того, що потрібно відкривати паб. Постали питання пошуку коштів та приміщення.

— Одного дня я вийшов з дому, бачу, навпроти здається приміщення в оренду. Я підійшов, поговорив з власницею і домовився винайняти його.

Про те ж, як чоловік шукав інвестора, як врешті знайшов його і скільки грошей отримав — Артур мовчить. Без посмішки на обличчі запевняє: це комерційна таємниця. Але додає — задоволення не з дешевих.

Найбільше нарікань у чоловіка на бюрократію.

— Я чув, що у Європі, коли ти відкриваєш бізнес, тобі кажуть: «О, ти молодець, друже, на тобі ще допомоги на розвиток бізнесу. Ремонт треба? Будь ласка». А у нас… Я тільки документи десь місяць збирав. Загалом же відкриття зайняло три місяці.

...вже років за 10 відкрию свій ресторан. Як не прикро, але розумію, що у нашій державі мені доведеться довго працювати, щоби заробити на нього

На питання: «Чому паб назвали «Депо?», Артур, як і завжди, відповідає коротко і чітко: бо внизу трамвайне депо. Чоловік взагалі доволі рідко відхиляється від теми і майже завжди відповідає лаконічно.

— Ми думали з друзями, як його можна назвати. Варіантів було ой-ой-ой. Але зупинилися на депо, бо ж знаємо, що нині ходять чутки, що за два роки того депо, що нижче по вулиці, не буде. От і вирішили: як не то депо, то наше. Дизайн теж вибирали дуже довго. У нас усі картинки, креслення були в маленьких розмірах, а пошуки великих зайняли багато часу.

Логотип пабу «Депо»
Логотип пабу «Депо»

Так, за певний час на стінах пабу з’явилися старі креслення. Хоча спочатку мова йшла про те, аби обклеїти стіни газетами.

— Я за приклад не ставив нічого, бо паб пабу рознь. Треба завжди старатися бути кращим, а не рівнятися на когось. Є певні аналоги. Але це не означає, що я їх копіюю.

Цільовою аудиторією свого пабу Артур називає студентів та усіх любителів пива і футболу. Обіцяє, що щодня радуватиме своїх відвідувачів свіжими закусками та гарною музикою: Red Hot Chili Peppers, AC/DC тощо. Кухні тут поки немає, але все у планах. Мовляв, спочатку треба на ноги стати, а вже потім щось змінювати.

Загалом же Артур хоче надовго затриматися у цьому бізнесі.

— За рік-два відкрию ще один паб, потім — ще парочку. Так влаштую у Львові монополію. Хто ж як не ми? — знову жартує чоловік. — А от вже років за 10 відкрию свій ресторан. Як не прикро, але розумію, що у нашій державі мені доведеться довго працювати, щоби заробити на нього. Ціни скажені…

Та жалітися довго Артур не збирається. Сьогодні він щодня з вікна свого будинку приглядає за пабом. Жартома каже: бачить, коли бармен приходить, скільки разів той вийшов покурити, а потім все пригадує йому.

— Якщо ж серйозно, то зараз у мене практично вільного часу немає. Я зранку прокидаюся, допомагаю бармену поприбирати і біжу по справах. А їх ще багато.

Спілкувалася Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Реклама