Відкрив паб, бо дуже люблю свіже пиво, — як АТОвець у Львові заснував свій бізнес

Артур Балашов — корінний львів’янин, який у 2015 році воював проти окупантів на Сході України, а нині — з конкурентами та бюрократами: місяць тому АТОвець відкрив власний паб під назвою «Депо».

ІА Дивись.info поспілкувалася з воїном, аби дізнатися, ким він був на Сході, чому йому спало на думку відкрити саме паб та у чому «фішка» закладу.

«Я що в Крим, що на Схід більше не хочу їхати, навіть коли звільнять території»

В АТО Артур Балашов потрапив за власним бажанням. Каже, довелося півроку добиватися, аби взяли. Був мінометником у 28-й бригаді. Про те, що потрапив на фронт — не шкодує. Але армія не сподобалася.

— Краще б ішов у добровольчі батальйони. Я би там більше зробив. А тут — справа у командуванні. Ніби оголосили «перемир’я», режим тиші. На ділі ж по нам стріляли, а ми не могли відповісти.

У добровольчих же батальйонах, за його словами, люди чітко знали, що треба робити, і не було ніякої тиші.

— Я б взагалі йшов війною і показував, що не можна сюди лізти. А в нас вийшло так: вони лізуть, а ми…стоїмо і дивимося. Кожного разу хочу ставити питання: якби до тебе додому лізли, що б ти робив?

Як би там не було, поки що їхати назад в АТО Артур не збирається. Хоча і запевняє, що коли буде потреба, поїде без вагань. Мовляв, якщо усі будуть відмовлятися йти в АТО, то ворог і до Львова дійде.

— Але зараз це просто відтягування часу. Сама наша влада його тягне, а хлопці гинуть ні за що і каліками повертаються. Я розумію прекрасно, якщо ми війною підемо, то ми не переможемо. Але я і не прибічник домовлянь. Ворога треба карати.

Від самих східних регіонів, як і від самого АТО, у Артура не найкращі враження. Найбільше чоловіка свого часу вразила розмова з жінкою з Троїцького. Та, за словами чоловіка, свято вірила, що українські бійці — загарбники і навідріз відмовлялася вчити, говорити та взагалі визнавати українську мову.

— Я їй кажу: так давайте, якщо вам в Україні так погано живеться, я вам допоможу зібрати всі речі і на руках віднесу на вокзал. Їдьте собі до Росії своєї... Це мене дуже погано вразило.

Але були й інші моменти. Позитивні. Так, під Лисичанськом у селищі Мирна Долина був фермер, який бійцям віддавав цілих баранів.

— Він нас так підгодовував довгий час. І люди дякували, що ми є, просили не кидати їх. Але більше було негативу. Особливо в Артемівську. Там навіть дивилися косо.

Для себе Артур зробив висновок: «Я що в Крим, що на Схід більше не хочу їхати, навіть коли звільнять території».

«За рік-два відкрию ще один паб, потім — ще парочку. Так влаштую у Львові монополію»

Після війни в Артура не було часу на довгу моральну реабілітацію — треба було працювати та годувати родину.  Якоїсь окремої прив’язки до місця роботи він не мав. За свої 29 років він працював усюди потрохи: то кухарем, то продавцем, то адміністратором…

— Усюди, де можна було заробити гроші, я був, — жартує Артур.

Про те, чим зайнятися після повернення додому, Артур почав задумуватися ще в армії. Каже, зрозумів, що треба працювати на себе, а не комусь гроші заробляти. Ідея відкрити паб на той момент вже встигла не один раз промайнути в його голові.

— Я дуже люблю смакувати хороше, якісне і свіже пиво. І мені хотілося зробити таке місце, куди б люди приходили футбол подивитися.

Зрештою з такими думками Артур і дійшов до того, що потрібно відкривати паб. Постали питання пошуку коштів та приміщення.

— Одного дня я вийшов з дому, бачу, навпроти здається приміщення в оренду. Я підійшов, поговорив з власницею і домовився винайняти його.

Про те ж, як чоловік шукав інвестора, як врешті знайшов його і скільки грошей отримав — Артур мовчить. Без посмішки на обличчі запевняє: це комерційна таємниця. Але додає — задоволення не з дешевих.

Найбільше нарікань у чоловіка на бюрократію.

— Я чув, що у Європі, коли ти відкриваєш бізнес, тобі кажуть: «О, ти молодець, друже, на тобі ще допомоги на розвиток бізнесу. Ремонт треба? Будь ласка». А у нас… Я тільки документи десь місяць збирав. Загалом же відкриття зайняло три місяці.

[dyvys_blockqoute text=" ...вже років за 10 відкрию свій ресторан. Як не прикро, але розумію, що у нашій державі мені доведеться довго працювати, щоби заробити на нього" author=""]

На питання: «Чому паб назвали «Депо?», Артур, як і завжди, відповідає коротко і чітко: бо внизу трамвайне депо. Чоловік взагалі доволі рідко відхиляється від теми і майже завжди відповідає лаконічно.

— Ми думали з друзями, як його можна назвати. Варіантів було ой-ой-ой. Але зупинилися на депо, бо ж знаємо, що нині ходять чутки, що за два роки того депо, що нижче по вулиці, не буде. От і вирішили: як не то депо, то наше. Дизайн теж вибирали дуже довго. У нас усі картинки, креслення були в маленьких розмірах, а пошуки великих зайняли багато часу.

Так, за певний час на стінах пабу з’явилися старі креслення. Хоча спочатку мова йшла про те, аби обклеїти стіни газетами.

— Я за приклад не ставив нічого, бо паб пабу рознь. Треба завжди старатися бути кращим, а не рівнятися на когось. Є певні аналоги. Але це не означає, що я їх копіюю.

Цільовою аудиторією свого пабу Артур називає студентів та усіх любителів пива і футболу. Обіцяє, що щодня радуватиме своїх відвідувачів свіжими закусками та гарною музикою: Red Hot Chili Peppers, AC/DC тощо. Кухні тут поки немає, але все у планах. Мовляв, спочатку треба на ноги стати, а вже потім щось змінювати.

Загалом же Артур хоче надовго затриматися у цьому бізнесі.

— За рік-два відкрию ще один паб, потім — ще парочку. Так влаштую у Львові монополію. Хто ж як не ми? — знову жартує чоловік. — А от вже років за 10 відкрию свій ресторан. Як не прикро, але розумію, що у нашій державі мені доведеться довго працювати, щоби заробити на нього. Ціни скажені…

Та жалітися довго Артур не збирається. Сьогодні він щодня з вікна свого будинку приглядає за пабом. Жартома каже: бачить, коли бармен приходить, скільки разів той вийшов покурити, а потім все пригадує йому.

— Якщо ж серйозно, то зараз у мене практично вільного часу немає. Я зранку прокидаюся, допомагаю бармену поприбирати і біжу по справах. А їх ще багато.

Спілкувалася Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО